– Сергію, скажи, обов’язково було підбирати ось це з вулиці? – Свєта з презирством подивилася на чорного кота, що розвалився на всю довжину на підлозі, і поморщилася. – Навіщо він потрібен?

Кіт, почувши невдоволені нотки в голосі нової господині, нагострив вуха.

Він раптом із жахом уявив собі, що йому знову доведеться поневірятися сірими вулицями, тікати від собак, ходити холодним снігом і… голодувати. Ні, він не хотів знову повертатися у світ, де ніхто його не помічає і не любить.

Йому хотілося тепла, тиші та спокою. Невже він так багато просить?

– Світлано, не сварись, будь ласка. – Обійнявши дружину за плечі, він продовжив: – Не міг я його залишити на вулиці. Зима надворі. А якщо замерзне? Це жива істота. Розумієш?

Сергій із малих років ріс у селі, де котів було більше, ніж людей. Будучи хлопчиком, він закохався у вусатих з першого погляду і… на все життя.

Тож, коли повертався з роботи додому і побачив чорного кота біля під’їзду, що тремтить від холоду, всередині в нього щось стиснулося. Йому самому раптом стало так холодно, що він почав тремтіти.

Сергій узяв тварину на руки і поніс додому – він просто не міг вчинити інакше. Та й кіт у будинку – це ж здорово! І ось зараз йому потрібно було пояснити коханій дружині елементарні речі, суть яких зводилася до того, що люди відповідають за тих, кого приручили. А вона навідріз відмовлялася це розуміти.

– Ну яка від нього користь? – роздратовано продовжувала Світлана. – Я розумію там собака, наприклад. Він і сторонніх у дім не пустить, і погуляти з ним можна. Навіть дітей захищає. А кіт навіщо потрібен?

Лежить собі цілими днями на підлозі й усе. Хоча ні, не все. За ним ще лоток потрібно прибирати, шерсть по всьому будинку збирати, та й узагалі чорні коти невдачу приносять. А якщо він заразний? Ще не вистачало в лікарню загриміти.

– Світлано, ну досить! – не витримав Сергій. – Арчі житиме з нами і це не обговорюється. Днями покажу його ветеринару і все, що потрібно, зробимо. Нічим від домашнього кота відрізнятися не буде. А навіщо потрібен…

Це, знаєш, тільки з часом починаєш розуміти. Ви обов’язково потоваришуєте. Просто тобі потрібно звикнути до нього.

Арчі з вдячністю подивився на Сергія. Ні, він не розумів жодного слова, сказаного ним, але точно знав, що ця людина цілком на його боці і на вулицю його не викине.

Заспокоївшись, чорний кіт згорнувся калачиком і став спати собі далі.

Коли Сергій пішов на роботу, Світлана почала прибирати в будинку, час від часу кидаючи на кота ненависні погляди.

Їй не подобалася ця тварина і вона нічого не могла із собою вдіяти. “Треба якось спровадити його звідси” – думала вона. Але не знала, як саме це зробити, щоб Сергій нічого не запідозрив.

Від цих думок її відволікла вібрація телефону. На екрані великими літерами висвічувалося Марина Одеса:

– Привіт, подруго! Скільки років…

– Привіт, Свєтко! Так, давненько ми з тобою не зідзвонювалися. Як справи?

– Та нормально, тільки вдома поки що сиджу. Сергій сказав, що при надії працювати не буду.

– Ну правильно! Треба, щоб організм відпочивав. Який термін уже?

– Три місяці.

– Чудово! Через півроку станеш найщасливішою людиною на планеті. Мені здалося чи голос у тебе якийсь засмучений? Не посварилися випадково?

– Ні, не посварилися. Просто розумієш, Сергійко мій котів любить до нестями і приніс тут одного з вулиці. Чорного, уявляєш?

– Ти що, у забобони віриш? – усміхнулася Марина. – Ти це кинь, подруго. До речі, нещодавно читала, що хлопець, який любить котів, і дружину свою кохатиме до безпам’ятства. А те, що чорний, це нічого страшного. Навпаки, на щастя.

– Та бісить він мене, – знехотя зізналася Свєтка. – Навіщо він потрібен? Ніякої користі, тільки пил збирає і шерсть на ліжку залишає. Хочу його позбутися, та не знаю, як це правильно зробити, щоб Сергій нічого не зрозумів і мене потім не звинувачував.

Маринка важко видихнула в трубку. Мовчала кілька секунд, після чого сказала:

– Ти знаєш… Загалом, ти не права. Коти, вони щастя приносять і погані емоції забирають у людини. Тобі це особливо зараз потрібно, а ти позбутися його хочеш. Ну як ти його позбудешся?

За двері виставиш або з вікна, не дай Боже, викинеш? Не вигадуй – живи і радій життю, а з котом обов’язково потоваришуєш, запам’ятай мої слова.

Поговоривши ще трохи про те, про се, Свєта поклала телефон на стіл і задумалася. “За двері виставити – це дуже просто, він на порозі ляже, і Сергій все одно його додому зажене, коли прийде. А ось із вікна викинути…”.

Вона подивилася спочатку на кота, потім на вікно, і зважилася.

Виношувала цю ідею у своїй голові до самого вечора. Так, їй було паршиво на душі, вона саму себе ненавиділа, але бажання позбутися кота було сильнішим. Жінка не хотіла робити це при світлі дня, на людях, щоб сусіди не побачили – обов’язково Сергію розкажуть.

А от коли стемніло, вона відчинила вікно і поклала сонного кота на підвіконня.

Морозне повітря увірвалося в кімнату, а Арчі намагався зістрибнути на підлогу: він одразу запідозрив щось недобре. Але Свєта міцно утримувала його двома руками, а потім…

Потім штовхнула його з усієї сили. Чорний кіт, не видавши жодного звуку, полетів у темряву.

Швидко зачинивши вікно, вона сіла на стілець і почала плакати. “Що я за людина така? Навіщо я це зробила?”.

На столі завібрував телефон. Від несподіванки жінка здригнулася. Вона боялася підходити: “Раптом це сусіди? Раптом вони все бачили?”. Але все ж взявши себе в руки, підійшла.Дзвонив Сергій:

– Так, Сергію.

– Світлано, я додому збираюся, у магазині потрібно що-небудь купувати?

– Ні. Не знаю.

– У тебе все нормально? – захвилювався Сергій.

– Так, усе добре.

– Як там Арчі?

– Усе нормально, – сльози струмком потекли з очей.

– Гаразд, їду додому, чекайте.

Світлана поклала телефон і розридалася. Вона не знала, що робити. Накинувши куртку, жінка вибігла з квартири і побігла на вулицю шукати Арчі: “Раптом він вижив?”.

У домашніх капцях вона бігла по снігу в надії, що кіт пережив падіння з четвертого поверху.

Забігши за будинок, Свєта зупинилася і обережно почала підходити до того місця, де мав бути Арчі. Просто під вікном вона побачила величезний замет, а в ньому – невелике заглиблення. “Тепло” – подумала вона, доторкнувшись рукою до снігу всередині. Але кота ніде не було.

– Арчі! Арчі! – стала кричати Світлана.

Вона кілька разів обійшла навколо будинку, збігала на дитячий майданчик, навіть сходила до магазину через дорогу, але кота так і не знайшла.

Вона почувалася найостаннішою… Одразу згадалися слова матері й стало ще огидніше. Підійшовши до під’їзду, вона раптом завмерла: поруч із дверима чітко виднівся котячий силует.

Зробивши ще кілька кроків уперед, жінка побачила чорного кота, що тремтів від холоду.

Їй раптом самій стало так холодно, що Свєта стала тремтіти разом із ним. Коли вона брала Арчі на руки, той навіть не пручався: тільки тремтіти став трохи менше.

– Рідненький, пробач мене, – плакала Світлана. – Я не знаю, що на мене найшло. Не знаю.

Розмовляючи з котом, вона піднялася на четвертий поверх і увійшла до квартири.

Світлана сіла на диван, поклала Арчі на коліна і почала розповідати йому все, що наболіло. Як у дитинстві мама кричала на неї за найменшу провину, як її підколювали дівчата в інституті, бо вона вчилася краще за всіх на курсі, як постійно намагалися підставити колеги на роботі, як обманювали хлопці та який гарний Сергійко, який своїм добрим ставленням повернув її до життя, повернув віру в себе.

Вона не могла зупинитися, а кіт спокійно лежав на колінах і уважно слухав, як губка, вбираючи кожне слово і зігріваючи її своїм теплом. Коли слова закінчилися, Світлана замовкла.

Напевно, вперше в житті вона не відчувала до котів жодної відрази.

Навпаки, була вдячна йому за те, що він її вислухав і що пробачив…

На душі стало дуже легко і до неї нарешті дійшов сенс фрази, сказаної однією бабусею біля магазину, яка казала, що коти лікують душу.

Коли Сергій увійшов до квартири, то побачив сплячу на дивані Світлану, а поруч із нею Арчі, який тихо бурчав, наповнюючи кімнату атмосферою спокою й умиротворення.

“Ну ось і подружилися” – радісно подумав він. Сергій обережно, щоб не розбудити, вкрив Світлану пледом, ніжно погладив кота і пішов готувати вечерю.