— Котру ніч сниться мені наше село, думаю, чи не з’їздити на деньок.
— Що ти там забула? Будинок знесли давно, років сорок минуло, як продали.
— А вчора річка снилася, пам’ятаєш, там верби величезні росли, як баобаби. І будинок наш і мама з татом, молоді, красиві, сидять на лавочці біля воріт.

— Фантазеркою ти була Оля, нею і залишилася, вічно вигадуєш щось.
— Нічого я не вигадую, сняться вони мені майже щоночі.
— Мені ніхто не сниться, і ніколи казки про село складати. Сходи до церкви, постав свічку батькам за упокій, якщо тобі кортить.

— Ставила, не допомогло, може земельки з рідної садиби привезти їм на могилку?
— Вези що хочеш, а мені ніколи, сама знаєш, онуки, дача…

Тетяна хмурилася, знову цій Олі нічим зайнятися, зібралася чорт знає куди їхати. Молодша сестра з дитинства була трохи не від світу цього, складала такі небилиці, що батьки за голову хапалися. То в неї єдинороги скакали колгоспними полями з пшеницею, то риби небачені плавали річкою, у якій води було по коліно.

Мало того, що вигадувала, ще й хлопців сусідських підбивала ловити цих самих, придуманих нею єдинорогів. Ночували юрбою в курені з гілок і соломи, чекали, коли ж він прискаче, кінь із рогом на лобі. Батьки паском відшмагали всіх ловців, а вони ревіли, чухали м’які місця, і готувалися до нових пригод. Все одно, як взбрела Олі в голову думка, не заспокоїться, доки всіх не вмовить вчинити дурість.

Середня сестра Валя теж відмахнулася від розповідей сестрички:
— Їдь, якщо хочеш, а в мене немає часу на дурниці. Потягом 10 годин, а потім добиратися зі станції ще, це не про мене.
— Невже не хочеш подивитися на ті місця, де минуло наше дитинство?
— Не хочу, як згадаю, що взимку заметами до школи добиралися, восени і навесні грязь місили, тремтіння пробирає. Нарадітися не можу, що вирвалися звідти.

Першою із сестер у місто поїхала Тетяна, у сусідній області оголосили велике будівництво, і молодь із сіл потягнулася туди.

Будувався завод, і поруч із ним на пустирях, як гриби після дощу, почали підніматися багатоповерхові будинки. Закінчивши школу, поїхала за сестрою Валя, влаштувалася, як і вона, на будівництво маляром. Не минуло й року, як дівчата вийшли заміж за таких самих сільських хлопців, які приїхали в пошуках кращої долі. Місто розросталося, молодята отримували житло, і Оля не стала довго роздумувати. Отримала атестат, зібрала валізу з речами, і потяг відвіз сільську дівчину в далеке місто. Там на неї чекала доля на ім’я Ілля, з яким вони і щастя побачили, і горя сьорбнули разом, поки хвороба і відхід в інший світ чоловіка, не розлучили їх.

Приїжджали дівчата до батьків рідко, робота, дім, діти з’їдали весь вільний час. Навесні копали город по черзі, а восени допомагали зі збиранням картоплі. Батьки старіли, тужили, залишившись на самоті, тож, коли батько затіяв розмову про переїзд, усі тільки полегшено зітхнули.

Продали хату сусідові за безцінь, у глухому селі покупців було небагато, ніхто не запропонував хороших грошей за старенький будиночок. Люди похилого віку поплакали, обійнявшись із сусідами, з якими прожили поруч усе життя, востаннє посиділи на лавці біля воріт. Завантажили свої пожитки у вантажівку, яку виділили середньому зятю від заводу. І поїхали, озираючись зі сльозами на очах на цвинтар, де лежали багато поколінь Петренків.

Недалеко від міста купили батьки будинок на заощадження, це було таке ж невелике село, як і рідне. До нього ще не дійшла будівельна техніка, яка з ревом вивертала землю для котлованів. Село, та не те, батьки часто згадували рідне, сумували люди похилого віку за сусідами, і за горобиною, що росла перед будинком. Але нічого не поробиш, важливіше було те, що діти поруч, у вихідні всі сім’ями з’їжджалися до них. Влітку онуки жили у дідуся з бабусею, не даючи нудьгувати, але взимку люди похилого віку сумували, визираючи з віконець на занесену снігом вулицю. Мріяли хоч разок з’їздити туди, де прожили більшу частину життя, але так і пішли, доживши свій вік на чужій для них стороні.

Минуло багато років відтоді в клопотах, ніколи було думати й тужити, виросли свої діти в дівчат, з’явилися онуки.
І на схилі літ, раптом стиснуло серце Олі від туги за рідним селом, стало воно снитися їй щоночі.
— Мамо, потерпи до вересня, візьму відпустку і з’їздимо ми з тобою на машині, куди поспішаєш?
Син не розумів, чому мати рветься туди, де не залишилося нічого від її минулого.
— Туга мене душить якась, пішки готова бігти – зітхала Ольга, не знаходячи собі місця в місті.
Діти зітхнули, але не стали відмовляти матір, допомогли купити квиток на поїзд, і з’ясували, що зі станції можна доїхати до села автобусом рейсовим.

Поїзд прибув на станцію вранці, і Оля здивовано роздивлялася селище, що стало незнайомим.
Автовокзал, звідки від’їжджав автобус до рідних місць, раніше був десь поруч із залізничною станцією. Але довелося поплутати незнайомими вуличками, поки добрела до невеликої будівлі з майданчиком для автобусів.

— Пішов ваш автобус п’ятнадцять хвилин тому, – касирка у віконці зі співчуттям роздивлялася розгублену жінку.
— Коли буде наступний?
—- Через три години, посидьте на лавці, або погуляйте селищем.
— Я хотіла сьогодні ж назад виїхати, – засмутилася Оля, розуміючи, що поїздка затягнеться.
— Тоді сідайте на автобус до Степанівки, на розвилці зійдете, попутку зловите.
— У Степанівку? Так це ж поруч, – зраділа Ольга, – дайте квиток.

Рідне село та Степанівку розділяв увал, порослий лісом, але глибокий яр з безіменним струмочком на дні, з’єднував два села.

Дітлахи влітку протоптували стежку вздовж струмка, бігаючи в Степанівський магазин за солодощами. Там цукерки були солодші, пряники свіжіші й іноді завозили морозиво, рідко доступні для сільських дітлахів ласощі. Для тракторів і машин яр був недоступний і добиралися від села до села безпосередньо, тільки пішим ходом. Саме ж село затишно розташувалося на березі невеликої річки, в неї і впадав струмок, що тече яром. І лише одна вулиця в десять будинків ховалася в тому яру, порослому бузком і величезними вербами.

Таких гігантів Ольга не бачила більше ніде, навіть в інших країнах, де пощастило відпочивати кілька разів.
Схили яру захищали вулицю від холодних вітрів і навесні в садах палахкотіло рожеве полум’я від квітучих садів. Солодко-терпкий запах заповнював вуличку так щільно, що від нього паморочилося в голові, і батьки на ніч зачиняли вікна.

— Не вгоріти б, – бурчала мама за звичкою, але сама з насолодою втягувала нічне, дурманне повітря.

На цій тихій вулиці й виросли сестри, звідси поїхали в місто, де на них чекало інше, галасливе життя.
Ольга зійшла з автобуса, не доїжджаючи до Степанівки метрів триста, і літній водій посміхнувся з розумінням.

— В Новомихайлівку підете яром?
— Так, і ви знаєте цю стежку?
— Звичайно, ваші дітлахи до нас влітку бігали, а ми до вас. У Новомихайлівці чомусь у магазині халва була солодшою, з білими такими прожилками, у наш такий не завозили.
— У вас було, возили товар із центру, а до нас зі станції, із сільпо.
— Точно, і зараз так само возять. Ви як зійдете з дороги, візьміть правіше, там стежка має бути. Люди в окружну їздять машинами, але є ще ті, кому не лінь прогулятися.

Ледве помітна в густій траві стежка, піднімалася схилом, зарослим повзучою конюшиною з рожево-білими голівками та синьоокими дзвіночками. Жовті квіточки і білоголові ромашки розгойдувалися в траві, ловлячи літній, спекотний вітерець ніжними пелюсточками.

А ось тут, у затіненому деревами від спекотного сонця місці, наприкінці травня розквітають дзвоники, небаченої краси бутони на тонких стеблинках. Їх дівчата набирали в букети для останнього дзвоника, яскраво-помаранчеві троянди, немов зійшли з ілюстрації східних казок. Це потім Оля дізналася, що називаються вони купальницями, і є на світі квіти, набагато пишніші за цих скромних красунь.
Піднявшись по пологому схилу Оля перевела подих, колись для маленької дівчинки він був вищим за всякі Еверести та Ельбруси. Присівши на м’яку траву, жінка озирнулася назад і посміхнулася, з віком і гори стали нижчими, і квіти не так яскраво цвітуть.

Яр у бік Новомихайлівки починався майже непомітно, з зарослої травою, він поступово заглиблювався, береги ставали вищими і крутішими. Ось і перше джерело, що б’є прохолодною водою з-під каменю, а за кілька десятків кроків і друге. А потім ще кілька, і всі вони, з’єднуючись, утворювали швидкий струмочок, що стрибає по камінню. Правий берег, стрімчастий, оздоблений смужками різнобарвної глини, піднятися по ньому нагору не ризикували навіть найвідчайдушніші хлопчаки.

А лівий піднімався на верхівку яру крутими сходинками, на яких встигала в липні солодка ягода-суниця.
Місцями струмок круто завертав убік, натикаючись на яри і валуни, слідом за ним петляла і стежка.
Взимку яр заносило снігом, зрівнявши його з валом майже врівень. А навесні, коли з вершини стікали очманілі від сонця талі води, бурхливі потоки наповнювали його, змиваючи з берега глину і пісок.
Там, на поворотах, де вода утворювала неглибокі вири з мулистим дном, цвіли вербозілля, що чіплялося довгими пагонами за землю.

В один із таких вирів Олю загнав сусідський Тимко, шибеник і задирака, відібравши недоїдене морозиво. Своє він давно з’їв, як і всі інші, і тільки Оля йшла, облизуючи дерев’яну паличку. Вона вмочувала її в солодку, давно розталу рідину на дні стаканчика, і чмокала від задоволення, викликаючи заздрість у хлопців.

Оля добре пам’ятала це місце, і коли за черговим поворотом з’явився кущ осоки, вона затамувала подих, приглушаючи хвилювання, що наростало в грудях.
Це тут Тимко вирвав з її рук паперовий стаканчик із морозивом, що розтануло, і зіштовхнув дівчинку у воду.
Підійшовши ближче, Ольга здригнулася, на мокрій глині чітко відбилися сліди маленьких босих ніг.
Ось вона забігла у воду від поштовху, послизнулася і впала, а ось вона повзе назад, чіпляючись маленькими пальчиками за траву. Очерет, з гострим як лезо листям видраний з коренем, за який маленька Оля хапалася, в’яне на березі.

У голові зашуміло і гаряче повітря заколихалося навколо, немов несучи її кудись у минуле.
Вона потрясла головою, відганяючи ману, але сліди не зникли. Сира земля біля води, через роки несла пам’ять про маленьку дівчинку, яку образив сусідський хлопчик.
Згадалися розповіді про перехід у часі, тунелі в минуле, гарячий піт залив очі стікаючи з чола.
За наступним поворотом росли кущі кропиви, куди сестра Валя, щоб помститися за морозиво і забруднену сукню, заштовхала Тимка.

Вона обережно йшла берегом і застигла, побачивши пом’ятий кущ. Він був поламаний так, наче зовсім недавно хтось валявся в ньому.
Цього бути не може, такий збіг не реальний, чи?
Ні, звісно ж, ні!

На дворі 21 століття, Ольга розсудлива жінка, яка не вірить у казки та фантастичні оповідання.
Ось зараз останній поворот струмочка, і вона побачить величезні верби, які закривають вулицю з боку яру.
І кущі бузку біля крайньої хати, де жила баба Люся, якщо вони все ще ростуть.
Першою з’явиться найбільша верба, і під нею величезний плоский камінь, на якому любила сидіти баба Люся.

Вона пасла своїх кіз, білих із чорними плямами, які всі без винятку відгукувалися на кличку Зойка. Були кози старими, як і сама баба Люся, і як собачки, не відходили від господині далеко.
У чорній хусточці і старому плюшевому піджаку вона сиділа на камені як статуя, спираючись на палицю, дбайливо вирізану батьком Олі.

Дітлахів, що пробігали повз, вона підкликала по черзі, дістаючи з неосяжних кишень засохлі пряники, запитувала скрипучим голосом:
— Ти чия будеш, не впізнаю я щось?

Їй тоді було років сімдесят і здавалася вона дітям древньою старою бабою, щось на зразок єгипетської мумії, темна і висохла.
Виринувши з-за повороту, Ольга застигла від незрозумілого страху і хвилювання. На валуні сиділа баба Люся, підстеливши під себе дрантя і три кози, білі з чорними плямами паслися біля її ніг.
— Здрастуйте, – прохрипіла Ольга, просілим голосом, а послужлива пам’ять змусила договорити, – баба Люся…
Старенька підняла голову і вицвілими від часу очима втупилася на незнайому жінку.
— Ти чия будеш, не впізнаю я щось.

Земля, поросла соковитою гусячою травою з жовтими квіточками, похитнулася й попливла, диск сонця, опинившись перед очима, засліпив яскравим спалахом.
Вона прокинулася від того, що мокра ганчірка торкнулася губ, сива, темноока жінка схилилася, вичавлюючи воду їй на обличчя:
— Що з вами? Перегрілися на сонці?
Кілька людей метушилися поруч, схвильовано перемовляючись напівголосно.
— Ви хто, зі Степанівки чи що, прийшли?
— Так…
— Добре, баба Шура галас здійняла, народ зібрала, а то лежали б тут сама.
— Баба Шура?
— Помилилася мила, Люсею назвала мене – засміялася баба Шура, оголюючи ясна з останніми зубами – наша ти значить, сільська, якщо пам’ятаєш маму мою. Чия будеш?

Та, яка тримала мокру хустинку, вдивилася й ахнула від подиву.
— Оля, це ти? Точно, Оля Петренко, ти мене впізнаєш?
— Тамара…
— Так, а це Тимофій, чоловік мій, пам’ятаєш Тимку?
— Пам’ятаю…
— Ось і слава богу, вставай, якщо можеш, підемо до нас. Полежиш, відпочинеш трохи, там і розберемося що до чого.

Тимофій, що хрипло дихає, стояв поруч, від подиву то плескав руками по боках, то витирав сльози, розчулившись.
— А пам’ятаєш, а пам’ятаєш…

Розмови за накритим столом тривали весь день, випито було чаю кілька чайників, і не тільки чаю… але набагато менше. Приходили люди, хто пам’ятав сім’ю Петренків, таких було небагато, і здебільшого це були літні люди. Приходили й ті, хто зовсім не знав її, мабуть, хотіли подивитися на міську тітку, яка прийшла невідомо звідки.

Хтось приніс баночку липового меду, хтось шматок копченого сала, а баба Шура принесла в ганчір’яному мішечку землі. Дочка баби Люсі, яку Оля пам’ятала молодою і усміхненою, стала напрочуд схожою на свою матір, сухенька і потемніла обличчям. Вона обійняла колишню сусідку і розплакалася, згадуючи минулі роки.

— На могилку батькам висип, нехай порадіють, набрала там, де раніше будинок ваш стояв. Пам’ятаю я дядька Васю й тітку Полю, добрі були й совісні, вклонися їм від нас.

— Спасибі тітко Шуро, я за цим сюди і приїхала.

День пролетів непомітно за розмовами, ночувати Оля залишилася в Тамари з Тимофієм, вони ні за що не хотіли її відпускати.
— Завтра самі проведемо тебе до автобуса, а краще відвеземо на машині до станції.

Втомлений Тимофій швидко заснув і захропів, а жінки перешіптувалися ще довго.
— Томо, а ходімо погуляємо, хочу ще раз подивитися на село.

Перебуваючи по засинаючих вуличках рідного села, вони сіли на валун, постеливши під себе пухову шаль Тамари.
Тепла липнева ніч закрила темним крилом село, але недогризок місяця, що спадає, висвітлював яр, де дзюрчав струмок, і кульбабки, які вранці знову відкриють свої жовті очі.
Перебираючи в руках гілочку бузини, зірвану біля воріт, Ольга зізналася подрузі дитинства, з якою вони з’їли разом якщо не пуд, то трохи менше пряників і цукерок:

— Знаєш, Тамара, вранці я й справді подумала, що це сидить баба Люся.
— Ой, так їй було б сто з гаком років, я вже й не пам’ятаю, коли її не стало. Тітка Шура виростила дітей, і захотіла жити окремо від них, переїхала в материн будинок. І завела кіз, пасе їх щодня так само, як і баба Люся. Ми звикли бачити її, і не замислювалися про те, що вона так схожа на матір стала.

— А мені здалося, що я яром прийшла в дитинство, чесно, чесно, ти не смійся. Там у глині відбитки моїх босих ніг і рук. А кропива пом’ята так, немов тільки сьогодні там виваляли Тимофія твого. Пам’ятаєш, через морозиво?
— Пам’ятаю, – засміялася Тамара – я допомагала Вальці його в кропиву заштовхати. А він після цього почав мене поважати, сказав, що я найсильніша дівчинка в селі і він обов’язково одружиться зі мною, коли виросте. Дотримав свого слова, прийшов після армії, і до мене одразу свататися. Ми з ним часто згадуємо цей випадок, і дітям розповідаємо, яке в нас кохання трапилося в дитинстві.

— Ех, зараз цього морозива можу купити коробками, тільки не хочеться чомусь. Виросли мабуть, і солодкого, і гіркого наїлися за ці роки.
— Заздрю я тобі, – притулилася плечем до подружки Тамара і схлипнула.
— З чого раптом?
— Пощастило тобі, хоч трохи, але побувала в дитинстві. Там мама з татом живі, і баба Люся пряниками пригощає. Я все хотіла запитати, невже ти приїхала по землю рідну, чи ще якась потреба змусила?

— Потреби не було Тома, за землею я приїхала, а ще захотілося в дитинстві побувати. Згадала батька недавно, любили вони з дядьком Петром, батьком Тимофія сидіти біля воріт вечорами. Підбігла я якось і притулилася до нього, гладить мене тато по голові, а сам каже:
«Пам’ятаєш, Петрику, сиділи ми з тобою маленькі тут же, і мріяли, що колись виростемо великими, одружимося, і наші діти гратимуться біля річки. А ти зітхнув і сказав, що до цього дуже довго рости. Виявилося, що не довго, ось уже бігають наші дітлахи, а ми з тобою такі дорослі сидимо, димлячи, і ніхто нас не сварить за це. Тільки одного не зрозумію, куди це дитинство наше пішло, де сховалося? Якщо досі хочеться босоніж бігати, і по деревах лазити, значить, не так і далеко воно й розташоване».

— Я теж часто думаю про це – Тамара сумно зітхнула, обіймаючи Олю, – зовсім нещодавно ми були дітьми, а вже наші онуки до школи ходять. Так і здається, що дитинство не могло далеко піти, десь поруч ховається.
— А може воно живе в цьому яру, а баба Люся з козами тоді охороняла вхід від дорослих. І наше дитинство там, а тітка Шура змінила на посту маму свою.
— А зараз тітка Шура спить… – очі в Томи жадібно заблищали в очікуванні дива.
— Думаєш, ворота в дитинство відчинені?
— Так, пішли!

Дві дуже дорослі жінки, знявши взуття і задерши до майже непристойної сукні, рвонули вгору струмком. Прохолодна вода пестила ноги, вони бігли і сміялися, тримаючись за руки як у далекому дитинстві. Ось вона перша кладка, колишеться темною поверхнею, а за нею віддзеркалюються яскраві зорі та щербатий місяць.

— Ух!
Взвизгнув від радості Тамара підстрибнула, і звалилася всією чималою масою в воду. Вода, яка не очікувала від неї такої підступності, поспішила вискочити на берег, але зрозумівши, що прийшли свої, з шелестом потекла назад.
— Олю, йди скоріше сюди, вода як срібло, вона жива, зараз ми з тобою молодіти почнемо!
—- Дивись, не переборщи з живою водою, – зареготала Оля, залазячи у воду, – не те доведеться Тимофію нас, нетямущих, з онуками разом виховувати.

Зірки здивовано переморгувалися на темному небосхилі, спостерігаючи, як борсаються в каламутній від мулу воді, замурзані дівчата з сивим волоссям.