“Зібрав Бог всіх істот і вирішив кожному його вік відміряти. Першим покликав людину: «Ти, чоловіче – істота невелика, так що тобі 20 років життя даю». «Мало …» – подумав чоловік, але з Богом сперечатися не став і тихенько відійшов в сторону.
А Бог тим часом покликав коня: “Тобі, кінь, 40 років життя призначаю – ти тварина велика, тобі і жити довше.” Але кінь почав благати: «Помилуй, Боже! 40 років з ярмом на шиї ходити, за собою плуг та віз тягати, та ще й батогом отримувати! Мені і 20 вистачить … Віддай роки, що залишаються людині, їй потрібніше ».
Бог дав добро і покликав корову. На тій же підставі, що і кіневі, дав їй 40 років життя. Але корова відмовилася: «Не приведи, Боже! 40 років за вим’я мене смикати будуть! Мені і 20 вистачить, а решту життя віддай людині, їй вони потрібніші ». Погодився Бог.
Покликав собаку: «Тобі, собака, 30 років призначаю!» А собака: «Господи, помилуй! Ну куди мені 30 років на ланцюгу сидіти, гавкати на кожного та кістки гризти … Давай мені 15, а решту людині віддай ».
А Богу що? Віддав ще 15 років людині, покликав кота і запропонував йому 20 років життя. Але кіт подумав: як це 20 років мишей їсти, та й відмовився від 10 років життя – теж подарував їх людині.
З тих пір так і живе людина … На початку 20 років свої проживає – турбот і горя не знає. Потім настають 20 років кінських: працює людина як кінь, тягне на собі віз – робота, будинок, сім’я … Наступні 20 років – ті, що корова подарувала: «доять» людину діти, онуки … Хто на дачу, хто на машину … А потім собачі 15 років живе: вдома сидить, будинок стереже, за онуками доглядає та на вулицю поглядає. А приходять котячі роки, тут вже як пощастить … Можуть, як кота по голові погладити, а можуть і під зад ногою штовхнути “.
