У день двадцятої річниці шлюбу Яна спекла яблучний пиріг. На кухні пахло корицею, а на прасувальній дошці чекала білосніжна сорочка Ігоря.
Вона витерла руки й глянула на себе у вікно. Старий кардиган, волосся, нашвидкуруч зібране в пучок, біля скронь — сивина.
— Треба хоч підфарбуватися, — пробурмотіла вона.
Телефон на столі задзвонив.
— Мам, ти зможеш мене сьогодні забрати? — запитав Денис. — У нас пару перенесли, а звідси додому двома маршрутками.
— Звісно, синку. Напиши, коли закінчиш.
Потім треба було завезти Аліну на малювання, забрати Ігорів костюм із хімчистки й приготувати святкову вечерю. На перукарню часу знову не залишалося.
Яна дістала з шухляди листівку. Вчора довго вибирала, що написати, а зрештою вивела: «Дякую за наші двадцять років».
У передпокої грюкнули двері.
— Ігоре, ти вже вдома? — Яна поспішила назустріч. — Я якраз пиріг спекла. І чайник закипів.
Чоловік пройшов повз, не відриваючись від телефона.
— Ага. Слухай, у мене кілька робочих дзвінків. Не заважай, добре?
— Ігоре, а ти пам’ятаєш, який сьогодні…
— Яно, потім! — перебив він і зачинився в кабінеті.
Вона ще кілька секунд стояла з листівкою в руці, потім поклала її на кухонний стіл.
Так тривало вже не перший місяць. Щоразу, коли Яна намагалася поговорити, у нього знаходилися термінові справи.
«Об’єкт здають, він просто втомився», — знову сказала вона собі.
Налила чаю, поклала на тарілку шматок пирога й понесла до кабінету. Поставить на край столу — і не заважатиме.
Біля дверей вона почула сміх чоловіка. Говорив він на гучному зв’язку.
— Ну годі тобі, Михайле! Ювілей фірми — статусний захід. Там інвестори, преса.
— То ти Янку не візьмеш? — озвався друг. — Двадцять років разом, вона ж із тобою все починала.
Ігор хмикнув.
— Ти серйозно? Куди я її поведу?
— Та на банкет, куди ж іще.
— Я приїду зі своєю жінкою. З Христинкою. Вона в мене як з обкладинки — всі заздритимуть.
— А Яна?
— А дружина хай удома сидить. Стара квочка в розтягнутому одязі. Соромно її кудись виводити. Пирогів напече, їй це корисно.
Чашка дзенькнула об блюдце. Яна міцніше вхопила тацю, але чай усе одно вихлюпнувся на серветку.
— Ігоре, ти якось зовсім… — почав Михайло.
Що він сказав далі, Яна вже не почула.
Вона повернулася на кухню й сіла. Дивилася на пиріг, який спекла для них обох, і не могла вдихнути на повні груди.
— Стара квочка… — прошепотіла вона. — Ось хто я для тебе.
Їй захотілося влетіти до кабінету, крикнути йому в обличчя, запитати, як він посмів. Натомість вона сиділа й плакала, затиснувши рот долонею, щоб він не почув.
Згадала, як відмовилася від лікування спини, бо Ігорю тоді бракувало грошей на першу партію будматеріалів. Як ночами допомагала йому з кресленнями, коли фірма ледь не збанкрутувала.
А ще — як відкладала купівлю сукні, бо Денису були потрібні репетитори.
Вона віддала цій родині стільки років. А він, виявляється, не лише зраджував її, а й соромився.
Яна підійшла до дзеркала в передпокої. Довго дивилася на себе — втомлену, заплакану. І раптом згадала ту дівчину, яка колись виграла міський конкурс художників і мріяла створювати красиві простори.
— Я ж нікуди не зникла, — тихо сказала вона своєму відображенню. — Правда?
Відповіді не було. Але наступного ранку, коли Ігор пішов на роботу, так і не згадавши про річницю, Яна викинула листівку.
За сніданком Аліна одразу помітила її почервонілі очі.
— Мамо, що сталося? Ви з татом посварилися?
— Ми навіть не встигли посваритися, — відповіла Яна. — Поклич Дениса. Мені треба вам дещо сказати.
Діти сіли поруч. Яна переказала їм почуту розмову, намагаючись говорити рівно. На словах про «стару квочку» голос усе ж зірвався.
— Він так і сказав? — перепитав Денис.
Яна кивнула.
— Після всього? — Денис різко встав. — Мамо, та ти ночами сиділа з його кресленнями! Ти пам’ятаєш, як він тоді боявся, що втратить фірму? Хто був поруч?
— Денисе, сядь.
— Ні, я йому зараз подзвоню!
— Не треба. Прошу тебе.
Аліна обійняла матір.
— Мамочко, ти в нас найкраща. І найкрасивіша. Як він міг таке сказати? І хто така ця Христина?
— Його секретарка, — Яна витерла очі. — Судячи з усього, не тільки секретарка.
— Я не можу в це повірити, — прошепотіла Аліна.
— Я теж не могла. Але я все чула.
Денис знову сів.
— Що ти тепер робитимеш?
— Розлучуся з ним. Але спочатку хочу трохи стати на ноги. До ювілею його компанії три місяці. Я присвячу цей час собі.
— Ти хочеш, щоб він поки що нічого не знав? — запитала Аліна.
— Так. Я не готова зараз із ним говорити. І не хочу, щоб ви сварилися через мене.
Денис потер обличчя долонями.
— Добре. Якщо ти так вирішила. Але сама ти через це не проходитимеш.
— У нас є спільний рахунок, — сказала Яна. — Я візьму частину грошей. І поговорю з юристом, щоб усе зробити правильно.
— А я знайду підробіток, — сказав Денис. — І не проситиму тебе забирати мене з інституту. Сам доберуся.
— А я готуватиму й прибиратиму, — підхопила Аліна. — Мамо, тепер твоя черга. Ти ж навіть до лікаря зі спиною ніяк не дійдеш.
Яна притиснула дітей до себе.
— Дякую вам. Я так боялася цієї розмови.
— А чого боялася? — тихо запитала донька.
— Що скажете: треба потерпіти заради сім’ї.
— Мамо, — Денис узяв її за руку, — ти й так достатньо терпіла.
Наступні тижні Яна вчилася знаходити час для себе. Сходила до лікаря, записалася на масаж і доглядові процедури. Потім — у спортзал.
Після першого тренування вона ледве піднялася сходами додому.
— Ну як? — Аліна визирнула з кухні.
— Якщо я зараз сяду, то до завтра вже не встану.
Донька засміялася й підхопила її під руку.
— Тоді ходімо повільно. Я вечерю приготувала.
— Тільки не кажи, що знову салат. Я після залу готова з’їсти каструлю борщу.
— Є і борщ. Я ж тебе знаю.
Ігор повернувся пізно, розігрів собі вечерю й невдоволено заглянув у холодильник.
— А пирога немає?
— Немає, — відповіла Яна, не відриваючись від планшета.
— Щось ти останнім часом зовсім перестала його пекти.
— Захочеш — у морозилці є тісто.
— Я жартую, Яно. Чого ти така?
— А я не жартую. Я сьогодні втомилася.
Він хмикнув і пішов до спальні. Запитати, від чого вона втомилася, не здогадався.
За місяць Яна підстриглася й пофарбувала волосся. Коли повернулася із салону, Аліна ледь не впустила чашку.
— Мамо! Тобі так гарно!
— Справді? А мені незвично. Дивлюся в дзеркало і думаю: може, дарма так коротко?
— Навіть не думай. Ходімо завтра по сукню?
Вони переміряли пів магазину, перш ніж знайшли чорну сукню, в якій Яна раптом випросталася і перестала поправляти на собі кожну складку.
— Ось ця, — сказала Аліна. — Мамо, тільки подивися на себе.
Яна подивилася.
— Знаєш, я давно нічого не купувала просто тому, що мені подобається.
— То починай звикати.
Яна усміхнулася. Цього разу — не через силу.
Та найбільше вона хвилювалася не через сукню. У шафі лежав її диплом дизайнерки інтер’єрів. Колись Яна відклала роботу на кілька років, поки діти підростуть. Потім Ігорю знадобилася допомога з фірмою, потім з’явилися інші справи — і минуло двадцять років.
Вона пройшла онлайн-курси, розібралася з новими програмами й нарешті подзвонила колишній однокурсниці.
— Катю, привіт. Це Яна. Пам’ятаєш мене?
— Ти що, жартуєш? Звичайно пам’ятаю! Де ти пропала?
Вони зустрілися в кафе. Яна довго крутила в руках чашку, перш ніж наважилася.
— Я хочу повернутися в професію. Але, чесно кажучи, боюся, що запізно.
— Покажи, що ти робила останнім часом.
Яна відкрила ноутбук. Катя уважно переглянула навчальні проєкти, поставила кілька запитань, а потім усміхнулася.
— Слухай, а приходь до нас на стажування. Роботи багато, мені якраз потрібна помічниця.
— Ти серйозно?
— Цілком. Тільки доведеться багато вчитися.
— Я готова.
Додому Яна повернулася схвильована. Денис зустрів її в коридорі.
— Ну що? Взяли?
— Взяли!
Він підхопив її й закружляв.
— Денисе, постав мене, я ж уже не дівчинка!
— Тобі сорок два, мамо. Не починай.
Ігор зміни в дружині помічав, але пояснював їх по-своєму.
— Волосся підстригла? — якось запитав він.
— Підстригла.
— Раніше довше було.
— Було.
Він знизав плечима і знову втупився в телефон. А коли Яна почала повертатися додому пізніше, одного разу невдоволено кинув:
— Ти де ходиш? Я вже пів години чекаю.
— Працюю, Ігоре.
— А, у тієї твоєї подруги? Ну, дивись, щоб на сім’ю час залишався.
Яна хотіла відповісти, але лише подивилася на нього й пішла до своєї кімнати. Вона вже знала, коли скаже все, що думає.
У день ювілею фірми Ігор метушився з самого ранку. Телефонував підлеглим, перевіряв списки гостей, сварився через доставку квітів.
Увечері він зайшов до спальні, де Яна сиділа перед дзеркалом у легкому халаті.
— Ну все, я поїхав, — сказав він, поправляючи краватку. — Буду пізно. Вечерю не готуй, лягай спати без мене.
— Добре. Вдалого свята, Ігоре.
— Дякую. І ще: забери завтра мій сірий костюм із хімчистки. У понеділок мені в міністерство.
— Сам забереш, — відповіла Яна.
Він здивовано глянув на неї, але телефон знову задзвонив, і він вийшов.
Коли двері квартири зачинилися, Аліна зайшла до матері.
— Хвилюєшся?
— Дуже.
— Може, не треба туди їхати? Можна просто віддати йому документи вдома.
Яна похитала головою.
— Я хочу зробити це сьогодні. Він вибрав, з ким їхати на своє свято. А я хочу, щоб нарешті почув мене.
Аліна допомогла матері застебнути ланцюжок.
— Ти гарна, мамо.
— Дякую, люба.
— Денис уже чекає внизу. Я теж поїду з вами.
Біля ресторану зупинялися автомобілі, гостей зустрічали фотографи. Ігор стояв біля входу з келихом у руці. Поруч із ним, тримаючи його під руку, усміхалася Христина.
Яна побачила їх ще з машини. На мить їй стало боляче так само, як тоді, біля дверей кабінету.
— Мам, ми можемо розвернутися, — сказав Денис.
— Ні. Я готова.
Вона вийшла й рушила до входу. Денис та Аліна залишилися трохи позаду.
Ігор помітив її не відразу. А коли помітив, то завмер.
— Яно?
Христина перевела погляд із нього на незнайому жінку.
— Ігоре, хто це?
— Моя дружина, — глухо відповів він.
— Дружина? Ти ж казав, що ви…
— Христино, потім.
Він відпустив її руку й зробив крок до Яни.
— Яночко, ти як тут? Ти… гарно виглядаєш.
— Дякую.
— Ходімо, я тебе представлю…
— Не треба, Ігоре. Я ненадовго.
Яна дістала з сумочки конверт і простягнула йому.
— Це тобі.
Він відкрив конверт, пробіг очима першу сторінку й зблід.
— Позов про розлучення? Яно, що це? Який ще поділ майна?
— Той, про який ми говоритимемо через адвокатів.
— Зачекай. Ти що, стежила за мною?
— Ні. Я принесла тобі чай і пиріг. У день нашої річниці. Пам’ятаєш такий день?
Ігор мовчав.
— А біля дверей почула, як ти розповідав Михайлу про свою жінку Христинку. І про стару квочку, яку соромно виводити в люди.
— Ти чула? — Він облизнув губи. — Яно, це була дурість. Я вихвалявся, сам не знаю навіщо.
— А Христина? Теж дурість?
— Вона… Ми можемо поговорити вдома?
— Двадцять років я була з тобою. Коли грошей не вистачало, коли фірма ледь не закрилася, коли ти ночами не спав. Я ростила наших дітей, відмовилася від роботи, допомагала тобі. І знаєш, що болить найбільше?
— Яно, я…
— Не перебивай. Ти міг сказати мені, що більше не любиш. Що в нас щось не так. Але ти зраджував і сміявся з мене за спиною.
Ігор потягнувся до її руки. Вона відступила.
— Пробач. Я все виправлю.
— Ні. Я більше не хочу.
Він озирнувся на гостей, які вже затихли й дивилися в їхній бік.
— А діти? Ти про них подумала?
— Подумала, тату, — озвався Денис, підходячи до матері. — Ми все знаємо.
Аліна стала з іншого боку Яни.
— І ми з мамою, — сказала вона. — Як ти міг так із нею?
— Аліно, послухай…
— Ні, ти послухай. Вона плакала через тебе, а ти навіть не помічав.
У дівчини затремтів голос. Денис обійняв її за плечі й подивився на батька.
— Твої речі ми зібрали. Валізи стоять у передпокої. Ключі від квартири залиш у консьєржа.
— Ви мене з дому виганяєте?
— Ми просимо тебе зараз туди не повертатися, — відповіла Яна. — Усе інше вирішимо з юристами.
Ігор стиснув конверт.
— Яно, будь ласка. Не роби цього отак.
— Ти вже все зробив, Ігоре. А я йду.
Вона повернулася до дітей.
— Ходімо?
Денис подав їй руку. Аліна взяла під лікоть з іншого боку.
Ігор залишився біля входу з документами в руках. Христина стояла поруч, але він не знав, що їй сказати.
Минуло пів року.
Розлучення було непростим. Ігор дзвонив, надсилав квіти, чекав на Яну біля офісу.
— Я звільнив Христину, — сказав він одного разу, коли їй усе-таки довелося з ним зустрітися. — Я все зрозумів. Дай мені ще один шанс.
— Ігоре, не треба більше квітів.
— Ти навіть поговорити зі мною не хочеш?
— Ми поговорили. Усе, що стосується майна, обговорюй із моїм адвокатом.
За підтримки дітей і юристів Яна отримала свою законну частку, зокрема заміський будинок та грошову компенсацію.
А навесні Катине бюро презентувало новий артпростір у центрі міста. Яна була головною дизайнеркою проєкту. Вона ще вранці хвилювалася, чи все встигли доробити, а тепер стояла серед гостей і слухала, як вони обговорюють її роботу.
— Я бачила ескізи, — сказала Аліна, простягаючи матері келих, — але наживо тут ще краще.
Денис обійняв Яну за плечі.
— Я пишаюся тобою, мамо.
— А я вами, — відповіла вона. — Пам’ятаєте, як ви тоді сіли зі мною на кухні? Я досі не знаю, що б робила без вас.
— Знаєш, — усміхнувся Денис. — Просто тобі було б важче.
До них підійшов один з інвесторів артпростору, Павло.
— Яно, вітаю. Мені дуже подобається, що ви зробили із залами. Тут хочеться залишитися надовше.
— Дякую, Павле. Ми з командою старалися.
— Це видно. — Він трохи помовчав. — А можна запросити вас наступного тижня на вечерю? Поговоримо про можливі проєкти. І не тільки про роботу, якщо ви не проти.
Яна розгублено глянула на дітей. Аліна ледве стримувала усмішку, Денис відвернувся, удаючи, що розглядає картину.
— Із задоволенням, — сказала Яна.
Коли Павло відійшов, Аліна тихенько штовхнула матір ліктем.
— Не тільки про роботу, мамо.
— Я чула, — засміялася Яна.
Їй було сорок два. У неї були діти, улюблена робота й життя, яке вона нарешті могла будувати так, як хотіла сама. І вперше за довгий час вона з радістю чекала того, що буде далі.