— Доброго ранку, Миколо!
Сусід смикнувся так, що вода хлюпнула з відра на чоботи. Глянув на Віру Іванівну — і відразу відвів очі.
— Ти чого? — усміхнулася вона. — Налякала?
Він нічого не відповів. Підхопив відро й рушив до своєї хвіртки, ледь не перечепившись об корінь.
— Миколо! Сталося щось?
Скрипнули завіси. Грюкнула хвіртка.
Віра Іванівна повільно опустила руку, якою ще мить тому махала сусідові.
За двадцять років — уперше. Бувало, сердитий виходив, бувало, спросоння бурчав на погоду. Але щоб не привітатися?
У вікні навпроти ворухнулася фіранка.
— Ну, Зіно, ти вже все бачила, — тихо сказала Віра Іванівна й узялася за корбу.
Додому несла воду обережно, а все одно розхлюпала на калоші.
«Може, образила чимось?»
Позавчора ж нормально говорили. Він ще гукнув через паркан:
— Іванівно, жоржини час викопувати! Мороз ударить — пізно буде.
— Ти мені краще спину позич, — відгукнулася вона. — Моя вже не хоче гнутися.
— У суботу прийду, викопаємо!
Що ж змінилося за два дні?
Віра Іванівна поставила відро в сінях.
— Та мало що в людини, — сказала сама собі. — Не все ж йому перед тобою звітувати.
Тільки той його погляд не йшов із голови. Так дивляться, коли дуже хочуть щось сказати — і не можуть.
Дванадцять років тому, після похорону її чоловіка, Микола прийшов із сокирою. Без зайвих слів порубав дрова, підправив хвіртку.
— Скільки я тобі винна? — спитала тоді Віра Іванівна.
Він аж насупився.
— Ви це серйозно?
— Робота є робота.
— А сусіди нащо? Пиріжків спечете, як сили будуть. І більше щоб я про гроші не чув.
Коли позаминулої зими вона злягла з температурою, він чистив димохід, топив грубку, приносив бульйон.
— Ключ лиши в себе, — попросила вона тоді. — Бо поки я з ліжка до дверей доповзу…
— Не доповзайте. Лежіть, я сам зайду.
Так запасний ключ і залишився в нього.
А коли від Миколи пішла дружина, вже Віра Іванівна носила через паркан каструльки.
— Я не голодний, Іванівно.
— Бачу. Штани скоро на цвяшку носитимеш. Бери борщ.
Півтора року тому він привів Оксану. Тиха, охайна медсестра, молодша за нього, вона спершу навіть у двір до сусідки заходила несміливо.
— Можна до вас?
— А чого ж не можна?
— Микола сказав, у вас вікно не відчиняється. Я після зміни, то можу глянути.
Навесні побілила їй кухню. Від грошей відмахнулася:
— Тьотю Віро, ну не ображайте. Ви ж Миколу стільки років годували.
— То тепер ти за нього борги віддаєш?
— Ні. Просто хочу вам допомогти.
Відтоді приходила на чай. Віра Іванівна вже й чекала вечорами тихого стуку в двері.
Син Тарас далеко, у нього робота, діти. А тут можна було сісти вдвох, розгорнути цукерку, поговорити не поспішаючи.
І раптом — Микола очей не підводить. Оксана третій вечір не заходить.
У неділю Віра Іванівна дістала з буфета товстий зошит.
Тридцять вісім років у бухгалтерії привчили: спершу порахуй, тоді заспокоюйся. Пенсію та синові перекази вона тримала в конверті за порцеляновою супницею. Кожна покупка — у зошиті, кожна гривня — на місці.
Висипала купюри на стіл. Перерахувала.
Поправила окуляри.
Перерахувала ще раз.
— Не може бути.
Бракувало тисячі гривень.
Вона витягла чеки, перевірила записи, навіть зазирнула під клейонку.
— Хліб, олія, таблетки… Усе записано. Де ж ти поділася?
Задзвонив телефон.
— Мамо, привіт! Як ти? — почувся голос Тараса.
Віра Іванівна накрила гроші зошитом, наче син міг їх побачити.
— Добре, синку. Як діти?
— Та галасують. Дрова є? Не мерзнеш?
— Є. Микола ще в серпні поскладав, під саму стелю.
— Золотий чоловік. Передай йому від мене спасибі. Може, грошей підкинути?
— Не треба. Мені вистачає.
— Точно? Голос у тебе якийсь…
— Та надворі була, змерзла трохи.
Не сказала. Тільки цього бракувало: Тарас одразу почне про переїзд. «Мамо, ти сама. Мамо, продавай хату». А вона ще не збиралася прощатися зі своїм садом.
Після розмови розгорнула зошит і вивела на полях: «Мінус 1000 грн. Перевірити».
Кілька секунд дивилася на запис. Потім дописала дату.
Наступного дня зустріла Миколу біля пошти.
— Ти до мене в суботу збирався, — нагадала вона.
— А… так. Не вийшло.
— Бачу. То, може, сьогодні? Там роботи на пів години.
— Пізніше, Іванівно.
— Миколо, ти не захворів?
— Ні.
— А чого ж відвертаєшся, коли я з тобою говорю?
Він стиснув губи.
— Вибачте. Мені треба йти.
І пішов.
Віра Іванівна довго дивилася йому вслід.
У суботу біля крамниці її зупинила Зінаїда Петрівна.
— Іванівно, а ти знаєш, що в сусідів твоїх робиться?
— Не знаю. І ти, мабуть, теж.
— Чого це не знаю? Учора повз двір ішла, чула: Микола до Оксани — «Як ти могла?». А вона плаче. Я аж спинилася.
— То даремно. Треба було далі йти.
— Та я ж за тебе хвилююся! Він тепер сам не свій. Ти краще до них не потикайся.
— Розберуться без нас, Зіно.
Вдома Віра Іванівна навіть хустки не зняла. Підійшла до буфета, дістала конверт.
Ще мінус тисяча.
Вона опустилася на стілець.
— Господи… Та хто ж це?
Хата замкнена. Вікна зачинені. Другий ключ — у Миколи.
Від цієї думки стало соромно перед самим сусідом.
— Ні. Тільки не він.
Він би попросив. П’ять тисяч, десять — скільки треба. Вона б і розпитувати не стала.
Оксана?
Віра Іванівна заплющила очі.
«Тьотю Віро, вам чай не міцний? Тьотю Віро, я вам тиску поміряю…»
Невже ці самі руки відсували супницю й витягали гроші?
А Микола знає. Тому й ховається. Тому й сварився.
Вона підвелася, накинула хустку. Дійшла до дверей — і зупинилася.
— А що ти скажеш? Що вже все за них вирішила?
Повернулася до столу. Розгорнула зошит.
Доказів не було. Були зниклі гроші й чужі опущені очі.
У середу Віра Іванівна поїхала в райцентр оформляти субсидію. Перед виходом перерахувала купюри й поклала конверт трохи лівіше, притиснувши краєчок кришталевою вазочкою.
Постояла перед відчиненим буфетом.
— Дожила, — прошепотіла. — У власній хаті перевірки влаштовую.
Повернулася надвечір. Ще в сінях прислухалася, хоча розуміла: слухати нікого.
Табуретка стояла навскіс. Вона завжди засувала її рівно під стіл.
Вазочка була зсунута.
Тисячі знову не було.
Цього разу Віра Іванівна не стала рахувати вдруге. Сіла, поклавши долоні на зошит.
Три тисячі. Не останні. Не такі вже й великі гроші.
Але їй раптом страшенно захотілося, щоб хтось постукав, зайшов і сказав: «Це я. Пробачте. Ось що сталося».
Натомість надворі темніло, й у хаті було тихо.
На ніч вона вперше за багато років накинула двері на залізний гачок.
Уранці Зінаїда принесла хліб.
— Тримай, ще теплий. А ти чого вчора не відчиняла?
— Пізно повернулася.
— А Микола вдень на твоєму ґанку стояв. Племінниця з пошти йшла, бачила. Постояв, постояв — та назад.
Віра Іванівна міцніше стиснула буханець.
— Дякую за хліб.
— То ви посварилися?
— Ні, Зіно.
— А чого ж…
— До побачення.
Зачинивши двері, вона притулилася до них спиною.
— Ну прийди вже, Миколо, — сказала в порожні сіни. — Прийди й скажи.
Він прийшов у п’ятницю, коли вже зовсім стемніло.
Тихо постукав у шибку. Віра Іванівна відхилила фіранку й відразу пішла відчиняти.
На нижній сходинці стояв Микола. Без шапки, у робочій куртці. М’яв у руках цигаркову пачку.
— Заходь. Холодно.
— Я тут.
— Так і будемо через поріг?
Він спробував усміхнутися, та не зміг.
— Пробачте мене, Іванівно.
Вона мовчала.
— За те, що ховався. За те, що… — Він потер лоба. — Не можу я більше так.
Дістав із кишені гроші. Поклав на ґанок ключ на шкіряному шнурку.
— Тут три тисячі. Всі.
Віра Іванівна дивилася не на купюри — на нього.
— Чому ти зразу не прийшов?
— Посоромився.
— А мені що думати було?
Він опустив голову.
— Знаю.
— Ні, не знаєш. Я вже й у шафах порилася. Думала, може, сама переклала, забула. Потім сиділа й на двері дивилася. У своїй хаті, Миколо.
— Пробачте…
— Це Оксана?
Він кивнув.
Віра Іванівна вхопилася за одвірок.
Одна річ — підозрювати. Інша — почути.
— Нащо? Щось трапилося? Хтось хворий?
— У сестри її чоловіка оперували. Оксана все, що мала, віддала.
— То хай би прийшла!
— Та гроші не на операцію вона у вас брала.
— А на що?
Микола сів на сходинку.
— На подарунок вам.
Віра Іванівна навіть нахилилася до нього.
— На який іще подарунок?
— Насос. Пам’ятаєте, казали: старий гуде так, що спати не дає, а воду ледве тягне?
— Пам’ятаю.
— Вона замовила новий. На ваш день народження. Хотіла сама купити, щоб від неї був. А тоді сестра приїхала з бідою. Ну, Оксана гроші й віддала. Думала, насос почекає, вона ще назбирає. А його привезли. Подзвонили з магазину: забирайте, інакше віддамо іншому покупцеві.
Віра Іванівна повільно випросталася.
— І вона вирішила подарувати мені насос за мої гроші?
Микола потер обличчя долонями.
— Вона думала, позичить. До зарплати з премією. У неї вже все пораховано було: отримає — поверне, ви й не помітите.
— А мене спитати?
— Боялася, що ви не дозволите на подарунок витрачатися.
— Звичайно, не дозволила б!
— От…
— «От»! — Віра Іванівна вперше підвищила голос. — Миколо, це ж не пояснення.
— Знаю, Іванівно. Я їй те саме казав.
Вона помовчала, вдивляючись у його згорблену спину.
— А чому по тисячі?
— Думала, меншу суму легше повернути. Перший раз не все наважилася взяти. Потім переконувала себе, що вже ж почала, вже замовила… Сама тепер не може пояснити, як до такого додумалася.
— А ти коли дізнався?
— Після першого разу. Побачив, як вона від вас виходить. Спитав, чого заходила. Вона заплуталася, заплакала, зізналася.
— І ти мовчав увесь цей час?
— Вона просила. Казала: «Тьотя Віра мене після цього зненавидить. Я сама поверну, тільки дай». Я заборонив їй до вашого конверта підходити. А в середу вона знову… От тоді ми й посварилися.
Віра Іванівна повільно видихнула.
— Зіна вже чула.
Микола гірко всміхнувся.
— Ну, як же без неї.
— А ти на ґанок приходив?
— Приходив. І вчора, і раніше. Хотів розповісти. А стану — і думаю: ви стільки років мені довіряли…
— І вирішив ще трохи помовчати?
— Дурень я, Іванівно. Більше нічого сказати.
Він простягнув гроші вище.
— Візьміть, будь ласка. Сьогодні свої зняв. Не зміг більше чекати. Оксана вдома плаче. Уже й речі збирати надумала.
— Куди?
— Каже, не зможе вам в очі дивитися.
— То ви обоє тепер так житимете? Один очі ховає, друга тікатиме?
Микола мовчав.
Віра Іванівна взяла купюри, акуратно склала й поклала в кишеню фартуха.
Потім підняла ключ.
— А це забери.
Він здригнувся.
— Ви що… назад даєте?
— Ні, помилуватися винесла. Бери.
— Іванівно, після такого…
— Після такого треба говорити. Відразу. А не доводити одне одного до гачків на дверях.
Микола підвів на неї очі.
— Ви на гачок замикалися?
Вона кивнула.
Він відвернувся.
— Оце ми наробили…
— Наробили. Тепер ходімо виправляти.
— Куди?
— До вас. Чи Оксана там до ранку плакатиме?
Він підвівся, але все ще не рушав.
— Ви зможете їй пробачити?
Віра Іванівна глянула на освітлене сусідське вікно.
— Якби не могла, Миколо, ключа б не повернула.
Вони пройшли через хвіртку в паркані. Микола притримав її, пропускаючи сусідку вперед.
Оксана сиділа на кухні. Посеред столу стояла велика коробка, перев’язана червоною стрічкою.
Побачивши Віру Іванівну, вона схопилася.
— Тьотю Віро…
Руки в неї затремтіли. Вона сховала їх за спиною.
— Добрий вечір, Оксано.
— Я все поверну. Завтра зранку, щойно гроші прийдуть. Я…
— Микола вже повернув.
Оксана глянула на нього й знову опустила очі.
— Пробачте.
Віра Іванівна підійшла до столу, торкнулася червоної стрічки.
— Оце мені?
Оксана кивнула.
— Ви казали, що вночі від старого прокидаєтеся. Я в магазині розпитала. Цей тихий… і гарантія є…
Вона затнулася й затулила рота долонею.
— Боже, що я розказую… Ви мене тепер і бачити не захочете.
— Дивись на мене.
Оксана не ворухнулася.
— Оксано.
Та насилу підвела очі.
— Ти ж до мене стільки разів приходила. Чай пила. Хіба я тебе хоч раз із хати вигнала?
— Ні.
— То чого ж із бідою не прийшла?
— Мені соромно було просити.
— А брати потай не соромно?
Оксана стиснула губи. Сльози покотилися по щоках.
— Соромно. Ще як. Я потім до вас ішла — і назад поверталася. Хотіла все пояснити… А тоді думала: ще трохи, поверну, й ніхто не знатиме. Я розумію, як це звучить.
— Ти мене налякала, дитино.
— Я не хотіла…
— Знаю. Але налякала. Гроші зникають, Микола тікає, тебе немає. Я вже не знала, кому вірити.
— Пробачте, — прошепотіла Оксана. — Я так хотіла, щоб ви… Щоб вам приємно було. Ви до мене як до своєї, а я…
Віра Іванівна посунула коробку трохи вбік.
— Та я тебе й без насоса прийняла. Давно вже. Ти хіба не помітила?
Оксана коротко схлипнула.
— Помітила.
— То навіщо ж таке вигадувати?
— Дурна.
— Оце вже ближче до правди.
Біля дверей тихо кашлянув Микола.
— Нас тут двоє таких.
Віра Іванівна глянула на нього.
— Тебе ще окремо виховуватиму.
Він уперше за весь вечір ледь усміхнувся.
Оксана обережно торкнулася її рукава.
— Ви справді… не перестанете зі мною говорити?
— Я ж ось стою, говорю. Тільки давай домовимося. Ні подарунок, ні добра справа не дають права брати чуже без дозволу. Навіть якщо завтра повернеш. Чуєш?
— Чую.
— Треба допомогти сестрі — приходь. Не вистачає — скажи. Знайдемо, як бути. Я запишу в зошит, ти підпис поставиш. Усе чесно, без цих ваших нічних переживань.
Оксана крізь сльози всміхнулася.
— Із підписом?
— Обов’язково. Я тридцять вісім років у бухгалтерії. Мені без документа неспокійно.
— Ніколи більше, тьотю Віро. Чесне слово.
— Оце й добре.
Віра Іванівна поклала долоню їй на щоку, і Оксана раптом обійняла її — міцно, незграбно, наче боялася, що та передумає й піде.
— Ну все, все, — тихо промовила Віра Іванівна, погладжуючи її по спині. — Досить уже. Бо завтра на роботу підеш — люди питатимуть, хто тебе так образив.
— Я сама, — прошепотіла Оксана їй у плече.
— Отож.
Микола стояв біля дверей і тер рукою кутик ока.
— А насос я завтра поставлю, — сказав він. — Щоб уже хоч користь була.
— Поставиш, — погодилася Віра Іванівна. — А зараз іди до мене по пиріжки. На плиті під рушником, яблучні.
Він відразу витяг із кишені ключ.
Віра Іванівна подивилася на нього й кивнула:
— Так. Відчиниш сам.
Микола стиснув ключ у долоні.
— Я швидко.
— Тільки не всі по дорозі з’їж!
— Іванівно, ну що ви про мене думаєте?
— Що зголоднів ти за ці тижні. Видно ж.
За дверима пролунали його кроки.
Оксана витерла щоки.
— Чай будете?
— Аякже. Я ж не насос ваш сюди прийшла оглядати.
Чайник зашумів. Оксана дістала три чашки, потім зупинилася біля шафки.
— Вам у цю, з квітами?
— У неї.
І від цієї звичайної відповіді в Оксани знову задрижали губи. Та цього разу вона всміхнулася.
Наступного ранку Віра Іванівна вийшла до криниці рано. Микола вже стояв біля зрубу.
Побачив її — випростався.
— Доброго ранку, Віро Іванівно!
Так голосно, що на сусідському подвір’ї загавкав собака.
— Доброго, Миколо! Не кричи, я ще чую.
— Як спалося?
Вона поставила відро.
— Добре. Нарешті добре.
Він кивнув, забрав у неї відро й підставив під криничне.
— Я віднесу.
— Та я сама…
— Знаю, що самі. А я віднесу.
Віра Іванівна не стала сперечатися.
У вікні навпроти відсунулася фіранка.
— Зіна вже на посту, — неголосно сказала вона.
Микола глянув у той бік.
— Зараз питатиме, чого це ми такі веселі.
— А ти скажи: виспалися.
Він засміявся — вільно, як давно вже не сміявся. Віра Іванівна теж не втрималася.
А Зінаїда Петрівна стояла за фіранкою й ніяк не могла зрозуміти, що ж таке сталося за одну ніч, коли вона, як на лихо, вже лягла спати.