Купили ми будинок в селі. Продавала його молода пара, мовляв батькам дача не потрібна, а бабуся помepла рік тому … Після смepті бабусі ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали. Запитуємо, забирати будете речі? Вони у відповідь – навіщо нам цей непотріб, ми ікони забрали, а решта можете викинути. Чоловік на стіни подивився, де світлішали квадратики від ікон.
– А фотографії що ж не взяли?
Зі стін сільської хати дивилися жінки, чоловіки, діти … Ціла династія. Раніше любили стіни фотографіями прикрашати.
Я пам’ятаю до бабусі приїдеш, а у неї нова фотографія в рамочці з’явилася, моя і сестрички.
– Я, – каже бабуся, – з ранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям усмішку, вам підморгну – ось і день почався.
Коли бабусі не стало, то ми додали її фотографію на стінку і тепер, приїжджаючи в село (яке стало іменуватися дачею), завжди вранці бабусі шлемо повітряний поцілунок. І здається, що в будинку відразу пахне пирогами і свіжим молоком. І відчувається бабусина присутність.
Дідуся ми ніколи не бачили, він під час вiйни загuнув, але його фотографія висить в центрі, бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися і нам здавалося, що дідусь з нами сидить, тільки було дивно, що він молодий, а бабуся вже старенька. А тепер ось її фотографія висить поруч з ним…
Для мене ці вицвілі знімки настільки цінні, що якби стояв вибір, що забрати, то я б безсумнівно забрала фотографії. А тут їх не просто самотньо залишили на стіні і в альбомах, а й цинічно записали в мотлох. Але господар.
Після покупки ми взялися за прибирання і знаєте… Рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто кинули…
Звідки я це знаю? Вона їм листи писала. Спочатку писала і відправляла, без відповіді. А потім перестала відправляти і три акуратні стопочки любові і ніжності так і спочивали в комоді. Каюсь, прочитали … І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в безпеці, вона думала що після її смepті вони все ж прочитають … А в листах ціла історія, про роки життя під час війни, про її батьків, бабусь, дідусів і пра-пра – вона переказувала тe, що їй повідала її бабуся, щоб не помepли сімейні цінності, щоб пам’ятали. Як викинути таке?
– Давай, відвеземо її дітям? – зі сльозами запропонувала я чоловікові. – Таке не можна викидати!
– Думаєш вони краще онуків? – з сумнівом протягнув чоловік. – Жодного разу не з’явилися …
– Може вони старенькі, хворі, хіба мало …
– Я їм подзвоню, спитаю.
Через онуків дізналися телефон і почули бадьорий жіночий голос:
– Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками слала, ми навіть не читали останнім часом! їй робити там нічого було ось вона і розважалася …
Чоловік навіть не дослухав, телефон кинув. Каже, ось стояла б вона зараз поруч, придушив би!
– А знаєш що? Ти ж письменник, ось і переклади ці листи на розповіді!
– Вони потім пред’являть …
– Так, вони, я впевнений, і книжки-то такі не читають! – хмикнув чоловік. – Але я заради тебе поїду до цих …, візьму у них письмовий дозвіл.
І він дійсно з’їздив і оформив все нотаріально. А я тим часом добралася до підпілля. Знаєте, в сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу і там прохолодно так, начебто в льоху. А там банок з соліннями, варенням … А на кожній баночці папірець приклеєний з вицвілим написом: “Ванятку його улюблені грузді” – Ванятко пoмер десять років тому, так і не стала в нагоді баночка; “Сонечкi лисички”; “Солоні огірки для Анатолія”; “Малина лісова для Сашеньки” …
P.S. Всього у Анни Лук’янівна було 6 дітей. Всі вони помepли раніше за неї (в основному нещacні випадки), крім останньої, пізньої дочки, яка записала все в мотлох…
А мама чекала, що діти приїдуть з онуками, дбайливо катала банки, з любов’ю підписувала… Останні банки з грибами датовані минулим роком, їй на той момент було 93 роки. 93 роки! А вона в ліс ходила, щоб онукам грибів, ягід назбирати! А вони…
