— Купиш квартиру у сестри, — видала мати, навіть не привітавшись.
Катя завмерла з телефоном у руці. Вона щойно подзвонила матері, щоб поділитися радісною новиною. Банк схвалив іпотеку! Цілий місяць чекали рішення, хвилювалися. І ось — схвалили!
На нормальну квартиру вистачить. Трикімнатну в новобудові, про яку вони з Олегом мріяли вже пів року. З великими вікнами, з видом на парк, з дитячим майданчиком у дворі. Катя очікувала почути поздоровлення. Радість. Хоча б просте «молодці». А мати замість цього…
— Що? — не зрозуміла Катя, сідаючи на диван.
— Ти мене чудово зрозуміла, — у голосі матері не було ані краплі тепла. — Сума велика, якраз на Наталчину чотирикімнатну квартиру вистачить.
— Мамо, зачекай, але Наталчина квартира стільки не коштує, — Катя відчула, як усередині щось стискається.
— Ще і як коштує! Чотири кімнати! У сталінці! Стелі високі! Ти що, з глузду з’їхала? Таку квартиру втрачати!
— Але там же…
— Що «там же»? — перебила мати. — Чудова квартира! Наталка он скільки років у ній живе!
«Бо іншого виходу немає», — подумала Катя, але вголос не сказала.
— Мамо, ми вибрали квартиру. Трикімнатну в новобудові. Нам якраз…
— Трикімнатну? — обурилася мати. — А в Наталки чотирикімнатна! Ти хоч розумієш різницю? Ціла кімната плюсом!
Катя відчула, як щось важке впало всередині. Ось воно. Знову. Завжди одне й те саме. Усе життя — одне й те саме. «Звичайно, — подумала вона, стискаючи кулаки. — Як я могла очікувати іншого? Я ж завжди знала. Завжди розуміла».
Вона розуміла, що мати більше любить старшу дочку Наталку. Із самого дитинства Катя бачила цю різницю. У тому, як мати дивиться на Наталку і як на неї. У тому, кому купують нову сукню на свято, а кому доношувати стару.
Але Катя вдавала, що не помічає. Терпіла, мовчала, не показувала. Думала, що з часом це мине. Що коли виросте, стане дорослою, заведе власну сім’ю — усе зміниться. Не змінилося.
— Я подумаю, — сухо сказала Катя й скинула дзвінок.
Весілля у Каті було скромне. Жодних ресторанів, тамади та білих лімузинів. У РАЦСі розписалися, потім приїхали додому до матері — чаювання за великим столом.
Катя сама спекла пироги. Сама прикрасила квартиру паперовими гірляндами. Купила найпростішу білу сукню у звичайному магазині, без жодних весільних салонів і примірок за записом.
В Олега батьки пішли з життя рано. Тож з боку нареченого були тільки тітка Зіна з дядьком Володею та двоюрідний брат Максим.
А Катина мати весь вечір ходила з таким обличчям, наче її на похорон запросили, а не на весілля дочки. Мати була заміжня двічі. Перший чоловік, батько Наталки, пішов рано. З Катіним — розлучилася майже одразу після появи дочки. Батько поїхав кудись і більше Катя про нього жодного разу не чула.
Мати весь вечір зітхала. Цокала язиком. Дивилася у вікно з відсутнім виглядом.
— Мамо, ну порадій хоч трошки, — просила Катя, поправляючи просту білу сукню перед дзеркалом у передпокої.
Вона ловила момент, коли мати виходила з кімнати, сподівалася поговорити віч-на-віч.
— Радію, радію, — відмахувалася мати, навіть не дивлячись на дочку. — Просто думаю про Наталку. Їй тридцять, а чоловіка усе немає. А ти он, заміж вискочила.
— Ну й що? — Катя відчула образу. — Хіба це погано, що я щаслива?
— Не погано, звичайно, — мати нарешті подивилася на неї. — Просто Наталці як зараз? Подруги всі заміжні, діти в усіх. А вона самотня. Думаєш, їй легко?
— Мамо, — Катя зробила крок уперед, спробувала взяти матір за руку, — це моє весілля. Мій день. Можна хоча б сьогодні…
— Так-так, звичайно, — мати вивільнила руку. — Я ж радію за тебе. Олег хороший хлопець. Роботящий.
Але в голосі не було ані краплі щирої радості. Тільки формальна ввічливість. Наче мати говорила про весілля далекої родички, а не рідної дочки.
Катя подивилася в дзеркало. Побачила своє відображення — просту білу сукню, мінімальний макіяж, букет із ромашок. Поряд — відображення матері з кам’яним обличчям. Хотілося заплакати просто тут, у передпокої. Але не можна. Гості за столом, Олег чекає, треба усміхатися.
За столом було ще гірше. Катя дивилася в куток вітальні, де Наталка демонстративно залипла в телефон. Старша сестра навіть не спробувала приховати невдоволення. Сиділа окремо від усіх, на обличчі — кислий вираз, руки схрещені.
Тітка Зіна спробувала пожартувати:
— Ну що, Наталочко, наступна твоя черга! Наречений-то є?
— Немає, — буркнула Наталка, не відриваючись від телефону.
— Ой, та знайдеться обов’язково! Така красуня!
Наталка промовчала. Мати важко зітхнула й знову подивилася у вікно. Катя різала торт і відчувала, як усередині все стискається. Її весілля перетворилося на поминки за невдалим заміжжям сестри.
— Катю, все чудово, — сказав Олег їй на вухо, беручи за руку під столом. — Не звертай уваги.
— Намагаюся.
Але не звертати уваги було неможливо. Коли мати що десять хвилин зітхала й дивилася на Наталку з таким співчуттям, наче та втратила когось.
Увечері, коли гості розійшлися, Катя плакала у ванній. Тихо, щоб не чули. Але Олег усе одно почув. Увійшов, обійняв її за плечі:
— Гей, наречена. Це ж наше свято.
— Яке свято, — схлипувала Катя. — Вона навіть на моєму весіллі думає тільки про неї. Про Наталку. Я для неї взагалі хто? Просто дочка номер два?
— Для мене ти — дружина номер один, — Олег повернув її до себе, витер сльози. — Єдина й кохана. І це головне.
— Я знаю. Просто… образливо.
— Знаю. Але ми впораємося. Удвох. У нас тепер своя сім’я.
Катя обняла чоловіка і вперше за весь день відчула себе по-справжньому щасливою. Нехай мати не радіє. Нехай Наталка ображається у кутку. У неї є Олег. І це — головне.
Два роки тому з’явився Данилко. Маленький, крикливий, але такий рідний. Такий любий. Катя з Олегом винаймали однокімнатну квартиру на околиці. Тісну, з облізлими шпалерами й краном, що крапав, який господиня обіцяла полагодити пів року, але так і не полагодила.
Кожного місяця відкладали на перший внесок. Збирали по крихтах. Відмовлялися від кафе, від кіно. Носили старий одяг, ходили в одних і тих самих джинсах по три роки.
Олег підробляв щовихідних — таксував, розвантажував фури, допомагав знайомим із ремонтами. Катя в’язала на замовлення вечорами, коли Данилко засинав. Шапки, шарфи, светри — що замовлять.
Сиділа під лампою до півночі, в’язала й рахувала. Скільки ще потрібно відкласти грошей. Скільки ще місяців у такому режимі.
— Слухай, — запропонував Олег одного вечора, гойдаючи сина на руках, — може, у твоєї мами позичимо гроші? Ну хоч трохи, на перший внесок додати? А потім повернемо.
— Не позичимо, — відрізала Катя, згортаючи черговий моток пряжі.
— Чому? Вона ж мати. Допоможе, мабуть. Онук у неї, між іншим.
— Вона нам скаже: «А що Наталка тоді подумає? У неї он які проблеми з квартирою, а я вам допомагаю?» — передражнила Катя голос матері з вимогливими нотками.
— Ну не факт же, — засумнівався Олег. — Може, ти перебільшуєш?
— Факт. Повір мені. Я її все життя знаю.
Олег промовчав. Але через тиждень усе ж умовив Катю спробувати. Вони прийшли до матері. Данилко спав у візочку. Катя почала обережно, здалеку:
— Мамо, ми тут подумали… Збираємо гроші на квартиру. Певна сума є, але ще трохи не вистачає на перший внесок…
Мати одразу напружилася.
— І що?
— Ми хотіли попросити в борг. Зовсім трохи. Ми швидко повернемо. Просто щоб добрати до суми…
— Допомогти вам? — мати відставила чашку. — Ой, діти, у мене самої грошей обмаль. Пенсія маленька, комуналка росте, їжа дорожчає…
— Мамо, ну ми повернемо…
— Та й Наталці зараз важко, — продовжувала мати, наче не чула. — Ви ж знаєте, яка в неї квартира. Та, яку від бабусі отримала. От де реально проблеми!
— Але, мамо, у нас дитина, — спробувала Катя. — Ми в орендованій квартирі живемо.
— Ні-ні, я розумію, вам теж треба, — кивала мати. — Але ви молоді, здорові, справитися самі. Працювати треба більше! А Наталці як? Їй ремонт потрібен капітальний робити! Проводка там стара, труби течуть! От це проблема!
— Значить, не допоможеш? — тихо запитала Катя.
— Не можу, дитино. Самій ледве вистачає. Та й задля справедливості — Наталці гірше.
Хто б сумнівався? Звичайно, Наталці бабуся по батьковій лінії залишила величезну чотирикімнатну квартиру. Так — стару, так — без ремонту, так — квартиру в поганому районі, зате свою. Не треба в борги влазити й збирати на іпотеку.
Катя більше не стала просити. Просто кивнула, взяла візочок з Данилком і пішла. Увечері Олег обійняв її:
— Ти мала рацію. Вибач, що не повірив. Не треба було просити.
— Нічого, — Катя витерла сльози. — Самі впораємося.
— Так, — твердо пообіцяв Олег. — Я ще підробіток знайду.
Подружжя відкладало гроші ще старанніше. Олег став працювати й уночі — розвозив їжу на своїй машині. Приїжджав під ранок, спав три години й знову на роботу. Катя в’язала ще більше, брала замовлення навіть на дитячі костюмчики, хоча їх робити найдовше.
Через якийсь час зібрали гроші. Не багато, не на розкішну квартиру, але вистачило б на перший внесок.
Рік тому Наталка нарешті зіграла весілля. Її обранець — Сергій, сантехнік з ЖЕКу. Чоловік років тридцяти п’яти, роботящий, із руками з правильного місця. Катя бачила його пару разів — звичайний хлопець, у джинсах і футболці, говорить мало, робить багато.
Але весілля розкішне. Зовсім інше, ніж у Каті. Ресторан «Фортеця» на сімдесят осіб. Тамада з конкурсами. Жива музика — цілий оркестр. Фотограф, білий лімузин зі стрічками. Мати витратилася від душі. Ходила з гордим обличчям, приймала поздоровлення, наче це було її весілля.
— Ну нарешті моя Наталочка щастя знайшла! — раділа вона, витираючи сльози. — Я так за неї переймалася! Щоб вона сама не залишилася.
Катя сиділа за столом і дивилася на все це мовчки.
— Будемо жити в моїй квартирі! — заявила Наталка весело. — Щоправда, там ремонт треба робити капітальний. Але це нічого, впораємося!
— Та її простіше продати й іншу купити, — голосно сказала мати через весь стіл. — Навіщо тобі проблеми з цими трубами й проводкою?
— От і я думаю, мамо! — кивнула Наталка. — Сергій теж за те, щоб продати. Каже, там такий ремонт потрібен, що простіше нову купити.
Гості зашуміли, стали радити. Хтось пропонував спочатку зробити оцінку квартири. Хтось знав хорошого рієлтора. Хтось розповідав про знайомих, які продавали схожу квартиру.
Катя мовчала. Вона бачила цю чотирикімнатну квартиру. Була там один раз, коли Наталка тільки отримала спадок від бабусі. Чотири кімнати в сталінці — високі стелі, широкі підвіконня, товсті стіни. Але проводка там ще алюмінієва, місцями стоплена. Труби течуть у трьох місцях. Шпалери висять клаптями. Підлога провалилася у двох кімнатах. Вікна дерев’яні, розсохлі, взимку дує.
Їй би таку квартиру в подарунок отримати! Продала б швидко, купила б нормальну двокімнатну, а може, й трикімнатну, і ще грошей би залишилося. А Наталка все ниє, що їй з ремонтом ціла проблема.
«От і виходить, — думала Катя, дивлячись на сестру в пишній білій сукні, — одній усе дістається, а інша сама пробивається. Одній весілля дороге, іншій — пиріжки на кухні. Одній квартира від бабусі, іншій — орендована квартира з краном, що крапає». Хоча кран давно Олег відремонтував. Сам справився.
Через тиждень Катя сиділа за столом у мами, пила чай. Подзвонила Наталка.
— Мамо! — жалілася Наталка так голосно, що Катя все чула з сусідньої кімнати, коли заходила до матері з Данилком. — Учора влаштували сусіди зверху! Відкрили кран, коли води не було. Воду дали вночі, коли всі спали. У нас у спальні тиньк відвалився! Уявляєш? Уночі спали, а вранці прокинулися — а на нас купа тиньку! Добре, що у ванній!
Мати співчувала:
— Ой, донечко, як же так! А Сергійко що каже?
— Сергій, — продовжувала Наталка. — Каже, потрібні великі гроші в нормальний ремонт. Усе міняти — проводку, труби, підлогу. Вікна поставити. Ванну переробити. Кухню. Усе!
— Ой-ой-ой, — ахала мати.
— От! А таких грошей у нас немає! Звідки їх узяти? Може, краще продати й щось пристойне купити? Двокімнатну квартиру у нормальному домі?
— Звичайно, донечко, продавай! — підтримала мати. — Навіщо тобі ці проблеми? Продавай і купуй нормальну квартиру! Ви з Сергієм молоді, вам двокімнатної вистачить!
Катя слухала цю розмову, сидячи на кухні з чашкою чаю. Данилко грався з кубиками на підлозі.
— Катю, ти чула? — звернулася до неї мати, поклавши телефон. — У Наталки такі проблеми! Квартира вся розвалюється! Сусіди зверху кран забули вимкнути!
— Чула, — кивнула Катя.
— От моя дівчинка! Важко їй у тій розвалюсі!
«А я? — хотілося запитати Каті. — Я в орендованій квартирі з дитиною, мені не важко?»
Але вона промовчала. Просто допила чай, узяла Данилка й пішла.
Місяць тому Катя з Олегом подали документи на іпотеку. Вони придивлялися до трикімнатної квартири в новобудові. Світлої, з великими вікнами й видом на парк чи річку. Данилкові була б чудова дитяча — сонячна, простора. Гостьова кімната. І своя спальня.
Чекали рішення банку довго, але схвалили. Олег схопив Катю, закрутив по кімнаті. Катя сміялася й плакала водночас. Данилко стрибав поряд, не розуміючи, що відбувається, але радів разом із батьками.
— Мамо, нам схвалили! — радісно повідомила Катя телефоном наступного дня. — Уявляєш? Хорошу суму дали! Платіж помірний, потягнемо! Якраз вистачить на квартиру, яку придивилися!
У трубці запала пауза. Довга, важка пауза. Катя відчула, як радість починає йти. Ця пауза не віщувала нічого хорошого.
— Скільки схвалили? — перепитала мати.
Катя назвала суму. Ще одна пауза. Ще довша.
— Зрозуміло, — нарешті промовила мати якимсь дивним голосом. — Катю, приїжджай. Поговорити треба.
— Про що?
— Приїжджай, скажу. Це важливо.
— Мамо, ну скажи хоч…
— Приїжджай, — відрізала мати й поклала трубку.
У Каті защеміло серце. Вона знала цей тон. Цей тон означав, що мати щось задумала. І це щось Каті точно не сподобається.
Наступного дня вона приїхала. Мати відчинила двері й, навіть не запропонувавши роздягтися, не давши зайти в кімнату, випалила просто в передпокої:
— Купиш квартиру у сестри.
— Що? — Катя завмерла, одна нога в черевику, інша вже роззута.
— Ти мене чудово зрозуміла, — мати схрестила руки, — Наталчина чотирикімнатна квартира якраз на твою суму підходить.
— Мамо, та Наталчина халупа стільки не коштує! — Катя швидко зняла другий черевик, зайшла у квартиру. — Там же ремонт потрібен на…
— Чотири кімнати проти трьох! І стелі високі! Це взагалі елітне житло!
Катя присіла на стілець. Ноги підкошувалися.
— Мамо, але там же ремонт потрібен. Проводка, труби, підлога! Великі гроші треба! І район там не дуже — околиця, поруч промзона!
— Не вигадуй! — відмахнулася мати. — Шпалери переклеїте, фарбу оновите — і буде нормально. Косметичний ремонт, і квартира заживе! Зате місця скільки! Чотири кімнати! Вам з Данилком — саме те! А Наталка на ці гроші зможе собі пристойну квартиру купити. У центрі, в новобудові.
— Мамо, але ми вже визначилися з квартирою, — Катя намагалася говорити спокійно. — Ми вибрали трикімнатну. Нам сподобалася. Там усе нове, ремонт не потрібен, дитячий майданчик у дворі…
— У них із Сергієм дітей немає, їм двокімнатної вистачить! Данилко росте, може, ще діти будуть — усім місця вистачить!
— Ми хочемо саме ту квартиру, яку придивилися, — твердо повторила Катя.
Мати примружилася. Сіла навпроти.
— Ось як, — мати здивувалася. — Значить, егоїстка виросла. Сестра готова квартирою поступитися собі на збиток, а їй, бачте — не треба! Що їм там із Сергієм удвох, у футбол грати в чотирьох кімнатах?
— Щось раніше я таких щедрих пропозицій ні від тебе, ні від сестри не чула. Нікого не хвилювало, що ми з дитиною в орендованій однокімнатній квартирі тулимося, а Наталка сама в чотирьох кімнатах живе! Якщо їй так погано, нехай продає й купує щось інше! До чого тут я?
— До того, що ти сестра! — обурилася мати. — Родина має допомагати! А ти тільки про себе думаєш!
Катя встала. Взяла сумку.
— Я подумала. Моя відповідь — ні.
— Катю, стій! — мати теж схопилася. — Ти серйозно? Ти відмовиш рідній сестрі?
— Я не відмовляю сестрі. Я відмовляюся купувати квартиру, яка мені не потрібна.
Катя розвернулася й вийшла, навіть не попрощавшись. У машині вона хвилин п’ять сиділа мовчки, стискаючи кермо тремтячими руками.
«Родина має допомагати», — передражнила вона про себе. — А коли мені допомагали? Коли я заміж виходила? Коли Данилко з’явився? Коли ми копійки рахували? Де тоді була родина?»
Приїхавши додому, вона розповіла все Олегові. Чоловік обійняв її:
— Тримайся. Ти правильно зробила.
— Вона тепер дзвонитиме. Кожного дня.
— Нехай дзвонить. Ми своє рішення прийняли.
Наталка сама зателефонувала. Удень, коли Катя якраз укладала Данилка спати.
— Катю, ну що думаєш? — змовницьким тоном почала вона, навіть не привітавшись.
— Про що? — Катя вийшла з дитячої, причинивши двері.
— Ну про квартиру мою! Купіть у мене, га? Я тобі навіть знижку зроблю!
— Наталко, ми визначилися з квартирою, — Катя намагалася говорити спокійно, але всередині все кипіло.
— Та облиш! — відмахнулася Наталка. — Моя ж більша! Чотири кімнати! Вам із дитиною саме те! Данилкові кімнату, вам спальню, вітальню, кабінет — краса!
— Ні, Наталко. Ми хочемо іншу квартиру.
— Ти це серйозно? — голос сестри став холодним. — Катю, ну ти чого? Родина ж!
— Саме тому я думаю про свою родину. Про чоловіка й сина.
— А я що, не родина? — обурилася сестра. — Я тобі хто? Чужа?
— Ти сестра. Але це не означає, що я повинна купувати твою квартиру.
— Ти взагалі… — Наталка обурилася. — Я б на твоєму місці з радістю купила! А ти тільки про себе думаєш!
— Тоді радій сама, а я вчиню, як вважаю за потрібне, — Катя скинула виклик.
Руки тремтіли. Усередині все кипіло. Наталка завжди була такою. Завжди вважала, що їй усі винні. Бо вона старша. Бо мати її більше любить.
Мати дзвонила щодня. Катя спочатку відповідала на виклик. Потім перестала. Але мати залишала голосові повідомлення. Коли Катя все ж відповіла на черговий дзвінок, мати одразу почала:
— Катю, я з Наталкою говорила, — заводила вона тим самим тоном, який Катя не сприймала з дитинства. — Вона згодна скинути від ринкової ціни! Багато скине! Вам на ремонт вистачить!
— Мамо, ми не хочемо цю квартиру.
— Катю! — мати перейшла на суворий тон. — Ти що, не розумієш? Це ж Наталка! Твоя рідна сестра! Як ти можеш їй відмовляти?
— Я можу, — спокійно відповіла Катя. — І я відмовляю. У нас свої плани. Своя квартира. Своє життя.
— Як ти смієш! — обурилася мати. — Я тебе у світ привела, виростила, а ти мені ось так!
— Ти виростила Наталку, — голос Каті здригнувся, але вона трималася. — Мене ти просто терпіла. І я втомилася бути тією, кого терплять.
Вона поклала телефон. За вікном сідало сонце. На вулиці гуляли діти з батьками. Данилко сидів на підлозі, щось радісно белькотів до себе. Катя відчула дивне полегшення. Наче з плечей звалився тягар, який вона несла все життя.
Вона не могла дочекатися, коли вже побачить її. Їхню квартиру. Вони підписали документи минулого тижня. Усе офіційно. Чесно. Без маминого втручання.
Вранці Олег поїхав забирати ключі. Катя чекала вдома з Данилком. Нервувала, дивилася на годинник. Нарешті задзвонив телефон.
— Катю, — голос Олега тремтів від хвилювання, — ключі у нас!
Катя видихнула. Потім обернулася до сина:
— Данилко, збирайся! Їдемо дивитися нашу нову квартиру!
Вони поїхали втрьох — Катя за кермом, Данилко на задньому сидінні, Олег на передньому. Дорогою заїхали в магазин — купили напій, сік для сина, фрукти.
Олег усміхався як дитина:
— Ти бачила? Які там вікна! Зранку сонце!
— Ой, Олеже, я вже не можу дочекатися, — Катя натиснула на газ.
Вони зайшли в під’їзд. Викликали ліфт.
— Третій поверх, — сказав Олег, натискаючи кнопку. — Ми вибрали, бо з вікон видно парк. Я знав, що тобі сподобається.
Двері відчинилися. Олег вставив ключ у замок. Повернув. Катя зайшла першою. Світло лилося з великих вікон. Сонячні зайчики танцювали на підлозі.
— Мамо, дивись! — Данилко побіг до вікна. — Там дерева! І діти гуляють!
Катя підійшла до вікна. Подивилася вниз. Справді, діти гралися на майданчику, батьки сиділи на лавках.
— Це наша, — тихо сказала вона.
— Наша, — підтвердив Олег, обіймаючи її за плечі.
Катя стояла в пустій світлій вітальні нової квартири. За великими вікнами шумів парк. Вітер гойдав дерева. Діти грали на майданчику — гойдалися на гойдалках, каталися з гірки, бігали один за одним.
Данилко носився кімнатами з криками захвату:
— Моя кімната! Моя! Велика!
Олег розбирав коробки на кухні, насвистуючи якусь мелодію. Катя підійшла до вікна, подивилася вниз. Дитячий майданчик з новими гойдалками. Лавки під деревами. Клумби з квітами. Люди гуляють з візочками, діти грають у м’яч.
— Мамо! — Данилко вбіг у кімнату. — Ходімо на майданчик! Там гойдалки! Я бачив!
— Ходімо, синочку, — Катя взяла сина за руку.
Телефон розривався від дзвінків. Катя довго не відповідала, але мати була наполегливою. Дзвонила раз, два, десять. Залишала голосові. Нарешті Катя здалася. Відповіла.
— Катю! — обурилася мати так голосно, що Олег усе чув із сусідньої кімнати. — Як ти могла?!
— Мамо, про що ти?
— Не прикидайся! Наталка мені все розповіла! Ви квартиру купили! Іншу, не її!
— Так, купили, — спокійно відповіла Катя.
— Як ти посміла?! — голос матері зривався на крик. — Я думала, ти нормальна людина! А ти егоїстка! Сестру підставила!
— Я нікого не підставляла, — Катя намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. — Ми купили квартиру на свої гроші. На гроші, які самі заробили.
— Наталка тепер із цією квартирою що робитиме?!
— Те саме, що збиралася до нашої іпотеки, — відповіла Катя. — Продавати й купувати щось інше. Це її квартира, її проблема.
— Ти… ти… — мати задихалася від обурення. — Я тебе не так виховувала!
— Ви мене взагалі не виховували, мамо, — Катя відчула, як усередині щось обірвалося. Усі роки мовчання, терпіння, ковтання образ — усе це вирвалося назовні. — Ви Наталку виховували. А я якось сама росла. Сама вчилася. Сама сім’ю створила. Сама дитину у світ привела.
— Що?! Як ти смієш?!
— Смію. Бо це правда. Усе життя ти тільки про неї думала. Про її проблеми, про її потреби, про її щастя. На моєму весіллі ви про неї переймалися. Коли Данилко з’явився, ви запитали, як Наталка сумує, що вона без дітей. Коли ми просили грошей у борг, ви відмовили, бо у Наталки квартира погана. А я? Я для вас взагалі існую?
— Ти невдячна…
— Невдячна? — Катя розсміялася. — За що мені бути вдячною? За те, що моє весілля ти перетворила на поминки за Наталчиною самотністю? За те, що коли я просила допомоги, ти відмовила? За те, що зараз вимагаєш купити її квартиру без ремонту замість нормального житла?
— Більше мені не дзвони! — образилася мати. — У мене немає такої дочки! Я тебе знати не хочу!
— Чудово, — Катя відчула дивне полегшення. — Значить, і я вільна. Живи з Наталкою, допомагай їй. А ми будемо жити своїм життям.
Катя поклала телефон у кишеню. Олег вийшов з кухні.
— Усе добре? — запитав він.
— Так, — Катя витерла сльози. — Тепер усе добре.
Вона підійшла до вікна. Подивилася на парк, на дітей, на сонце.
— Ходімо вже на майданчик, — сказала вона. — Данилко нас зачекався.
Вона зачинила двері нової квартири. Вони вийшли на вулицю — у сонячний день, у новий двір, у нове життя. Данилко потягнув матір за руку:
— Мамо, швидше! Гойдалки чекають!
Катя всміхнулася, прискорила крок.
Попереду було життя. Її життя. Без тиску, без докорів, без почуття провини.
