— Кірочка, ти навіть не уявляєш, як нам важко живеться, — Олена втомлено опустилася на диван, притискаючи до себе дворічного Артема. — Уже півроку на орендованій квартирі мучимося. Господиня постійно щось забороняє — то музику вмикати не можна, то пральну машину після дев’ятої вечора не використовувати.

Кіра поставила чай на стіл і уважно подивилася на зовицю.

Олена виглядала змученою — під очима темні кола, волосся недбало зібране у хвіст, на блузці плями від дитячого харчування.

— А що Андрій каже? – обережно запитала Кіра, сідаючи навпроти.

— Андрій тільки й робить, що працює, – Олена хитнула головою. – Приходить пізно, втомлений. А я цілий день з Артемкою і Сонею сиджу в цій клітці. Уявляєш, навіть дитячий візок у під’їзд ставити забороняють! Щоразу на четвертий поверх тягнути доводиться.

Артемко почав вередувати, і Олена механічно похитала його на руках.

— Гроші витікають як вода, – продовжувала вона. – Оренда, комуналка, плюс застава ця… А ще власниця вимагає, щоб ми своїм коштом дрібний ремонт робили. Кран протікає – наша проблема, шпалери відклеїлися – теж наша справа.

— Ну, – Кіра обережно добирала слова, – сім’ї по-різному справляються з труднощами. Головне не опускати руки.

— Легко тобі говорити! – у голосі Олени з’явилися різкі нотки. – У тебе своє житло, стабільність. А ми як бездомні поневіряємося.

— Олено, я впевнена, що у вас скоро все налагодиться, – Кіра спробувала заспокоїти зовицю. – Андрій же перспективний фахівець, знайде кращу роботу.

Олена різко піднялася з дивана, притискаючи до себе заплаканого Артемка.

— Налагодиться? – її голос тремтів від обурення. – Коли це станеться? Через рік? Два? А мої діти де будуть рости? В орендованих кутках?

— Олено, я не хотіла…

— Знаєш що, – Олена попрямувала до передпокою, – не буду тебе більше втомлювати нашими проблемами. Бачу, що тобі все одно.

Кіра розгублено проводила поглядом зовицю, яка квапливо одягала сина.

— Стривай, почекай, ми можемо поговорити…

— Про що говорити? – Олена натягувала куртку тремтячими руками. – Ти сидиш у своєму затишному домі й роздаєш поради. А мені знову в цю діру повертатися.

Вхідні двері зачинилися з такою силою, що затремтіло скло в серванті. Кіра залишилася стояти в передпокої, дивуючись, що сталося.

Увечері Максим повернувся з роботи похмуріший за хмару. Він навіть не привітався, одразу пройшов на кухню і почав гриміти посудом, дістаючи вечерю з холодильника.

— Олена мені дзвонила, – кинув він, не обертаючись до дружини. – Розповіла, як ти її сьогодні прийняла.

Кіра завмерла, складаючи речі в кошик для прання.

— Що саме вона тобі розповіла? – запитала вона обережно.

— Те, що ти навіть вислухати її нормально не змогла, – Максим розвернувся, і в його очах читалося роздратування. – Людина до тебе прийшла, душу вилила, а ти сидиш як кам’яна і філософствуєш про те, що всі сім’ї різні.

— Макс, я її вислухала і підтримала…

— Підтримала? – він фиркнув. – Кіро, ти взагалі розумієш, як моїй сестрі важко? Вони в орендованій однушці живуть із дітьми. Щомісяця третина зарплати на оренду йде. А ми тут у трійці сидимо, яка взагалі-то дісталася тобі від бабусі просто так.

Кіра відклала білизну і подивилася на чоловіка. У його голосі чулися нотки осуду, які їй зовсім не сподобалися.

— І що ти хочеш цим сказати? – запитала вона.

— Те, що ти вдаєш, ніби не помічаєш, як моїй родині доводиться, – Максим сів за стіл і налив собі чай. – Олена з Андрієм мучаться, за орендоване житло переплачують, за дітьми дивляться в тісноті. А ти сидиш у своїй квартирі і розмірковуєш про “різні сім’ї”.

— Зачекай, – Кіра підняла тон, – ти вважаєш, що я повинна була щось їм запропонувати?

— Я вважаю, що ти могла б проявити більше участі, – відповів Максим. – Замість цього ти довела людину до того, що вона пішла засмучена.

Кіра повільно підійшла до столу і сіла навпроти чоловіка.

— Максиме, послухай мене уважно, – почала вона спокійно. – Проблеми інших людей я розв’язувати не можу і не буду, тому що це взагалі не моя справа.

— Як не твоя? – обурився він. – Це ж моя сестра!

— Твоя сестра — доросла жінка, яка має чоловіка і власну голову на плечах, — Кіра не підвищувала сильно голос, говорила твердо. — Якщо у них житлові проблеми, нехай самі їх вирішують.

— Кіра, ти розумієш, що говориш? Ми живемо в квартирі, яка дісталася тобі у спадок.

— І що з того? — Кіра зустріла погляд чоловіка без тіні збентеження. — Моя бабуся залишила квартиру мені, а не твоїй сестрі. Якщо у них проблеми з житлом, нехай працюють і збирають на власне.

— Ти ж бачиш, як їм…

— Максиме, припини, — Кіра підвелася з-за столу. — Я не зобов’язана вирішувати чужі проблеми тільки тому, що мені пощастило зі спадщиною.

Кілька тижнів від Олени нічого не було чутно. Кіра вже почала думати, що конфлікт вичерпано, як раптом з’явилася свекруха.

Валентина Сергіївна приходила під різними приводами.

— Яка у вас простора квартира, — захоплено говорила вона, заглядаючи в гостьову кімнату. — Тут стільки місця! Тут стільки людей могло б жити і не заважати одне одному.

Кіра мовчки кивала, але всередині наростало розуміння, до чого вона веде. Свекруха надто уважно оглядала порожні кімнати, міряла поглядом коридори, ніби щось планувала.

— А ця кімната взагалі не використовується? — запитувала Валентина Сергіївна, заглядаючи в дальню спальню.

— Поки що ні, — обережно відповідала Кіра.

— Шкода, — зітхала свекруха. — Такий простір даремно пропадає.

У неділю вранці пролунав наполегливий дзвінок у двері. Кіра, ще сонна, попленталася відкривати. Ззаду тупцював не до кінця прокинутий Максим.

Вона відчинила двері і завмерла. На порозі стояла Олена з чоловіком Андрієм.

Поруч з ними громіздко стояли три великі валізи і кілька сумок. На руках у Андрія спав дворічний Артемка, а п’ятирічна Соня притискалася до маминої ноги.

— Олено? — Кіра розгублено моргнула. — Що відбувається? Що ви тут робите?

Не чекаючи запрошення, Олена протиснулася в передпокій.

— Що ти робиш? — Кіра не могла повірити в те, що відбувається.

— Мама схвалила, що ми житимемо разом, — проговорила Олена, розстібаючи куртку. — Я у брата теж запитала, він не проти.

Андрій мовчки протягнув у квартиру решту речей, явно уникаючи дивитися Кірі в очі.

— Максим! — Кіра повернулася до чоловіка, який стояв як укопаний. — Ти дійсно дозволив їм переїхати сюди?

— Ну… в принципі… — Максим запнувся, переступаючи з ноги на ногу. — Це ж правильно — допомагати родині в скруті.

— Правильно? — голос Кіри став вищим. — Ти вважаєш правильним заселяти в мою квартиру твоїх родичів без моєї згоди?

— Наша квартира, — втрутилася Олена, розстібаючи дитячу курточку Соні. — Максим тут теж прописаний, а він мені брат.

— Моя, — відрізала Кіра. — І тільки моя. Заповіт оформлений на мене.

— Кіра, перестань, — спробував заспокоїти її Андрій. — Ми не нахлібники. Будемо допомагати по господарству, на продукти скидатися.

— Так, — підхопила Олена. — Так що все буде чудово.

— Досить! — вибухнула Кіра. — Я не збираюся перетворювати свій будинок на комуналку!

Артемка почав плакати від гучних голосів, слідом заревіла Соня. Олена почала заспокоювати дітей, кидаючи на Кіру докірливі погляди.

— Бачиш, дітей лякаєш. Ти взагалі майбутня мати…

Кіра більше не могла стримуватися:

— Я втомилася від ваших криків, від ваших голосів, взагалі від усього! Забирайтеся з моєї квартири! Всі! Відразу!

— Кіра, заспокойся, — Максим простягнув до неї руки. — Давай поговоримо. Якщо тобі так сильно ця ідея не подобається, то можна все вирішити зараз…

— Запізно! — гримнула Кіра і кинулася в спальню. Вона витягла з шафи сорочки Максима і кинула їх у нього. — Геть! Геть звідси!

— Кіра, зупинись! — Максим намагався ухилитися від джинсів і светрів, що летіли в нього.

— Забирайся! — вона схопила його черевики і кинула в бік чоловіка. — Не хочеш жити тільки зі мною — живи з сестричкою в іншому місці!

Максим босоніж вискочив у коридор, де на нього вже чекала розгублена рідня з валізами. Кіра викинула в коридор решту речей чоловіка і зачинила двері на всі замки.

— Кіра, відчини! — стукав у двері Максим. — Давай по-людськи поговоримо!

Вона крикнула з-за дверей:

— Ні! Говорити більше нема про що!

Вранці Кіра прокинулася в тиші своєї квартири. Вона методично зібралася. Поїхала в РАГС подавати заяву на розлучення.

— Спроби примирення були? — запитала співробітниця, заповнюючи папери.

— Ні, — твердо відповіла Кіра. — І не буде…

Телефон почав розриватися вже до обіду. Першим дзвонив Максим. Його голос тремтів від обурення.

— Кіра, ти зовсім збожеволіла? Розлучення через таке?

— Це не “таке”. Це показник того, як ти ставишся до мене і до моєї думки. І це лише через пів року подружнього життя.

— Я думав, ми зможемо домовитися…

— Максиме, ти прийняв рішення за мене тоді. Сьогодні я приймаю рішення за себе.

Кіра натиснула на кнопку завершити дзвінок, але телефон задзвонив знову.

Цього разу дзвонила свекруха.

Та рішення вже було прийняте, тому вона просто не брала слухавку. Найголовніше, чого вона хотіла від Максима – підтримки та поваги. Але він сам почав.

Поступово дзвінки ставали рідшими, а потім і зовсім припинилися. Через місяць розлучення було оформлено.

Кіра стояла біля вікна, спостерігаючи за дітьми, які гралися у дворі. Потрібно було відразу зрозуміти, до чого все йде, і не дати цьому статися.

Але що сталося, те сталося — минуле не змінити. Залишається тільки йти вперед, нехай і без чоловіка вже. Зате з збереженою гідністю і власним будинком.