Артем ніколи не відзначався особливою оригінальністю. Втім, Яна це зрозуміла ще з самого початку — три роки тому, коли він зробив їй пропозицію в ресторані, збиваючись і плутаючи слова, наче школяр перед іспитом.
Тепер, стоячи посеред кухні з чашкою вже холодної кави в руці, він повторював ту саму помилку — говорив штампами, ніби зачитував сценарій дешевої мелодрами.
— Між нами вже давно немає жодних почуттів, — сказав він, дивлячись кудись у бік вікна. — Ми говоримо тільки про побут. Мені з тобою нудно, а з Дариною я живу по-справжньому і почуваюся повним сил.
Яна подивилася на чоловіка. Тридцять років. Високий, привабливий, із модною стрижкою, у дорогих кросівках. Зараз він здавався їй актором, який забув слова й на ходу вигадує текст.
— Якщо тебе слухати, то можна подумати, що ми з тобою прожили разом тридцять років, а не три, — відповіла вона, схрестивши руки на грудях.
— А в мене саме таке відчуття! Щодня одне й те саме, один тиждень не відрізняється від іншого, ніякого драйву. Наче нам не по тридцять, а по шістдесят.
— Це тобі тридцять, а мені двадцять сім, — усміхнулася Яна.
— А мені здається, що тобі вже сто двадцять сім, — різко кинув Артем, і в його голосі промайнула звична роздратованість.
Яна тяжко зітхнула. Вона могла б нагадати йому, як готувала вечері після роботи, поки він сидів у телефоні. Як чекала його з корпоративів, а він повертався під ранок, просякнутий чужими парфумами.
Як відкладала поїздку до моря, бо в нього не було настрою. Але зараз усе це здавалося їй дрібницею, яка вже не мала значення.
— Гаразд. Облишмо суперечку, — сказала вона. — Скажи, коли ти збираєшся з’їжджати?
— А чому це я маю з’їжджати? — здивувався Артем, і брови в нього поповзли вгору.
— Бо квартира моя!
— Не зовсім так! Квартира в іпотеці. Я живу тут три роки й плачу. Тож давай не вигадуй того, чого немає. Квартиру поділимо!
Яна відчула, як усередині в неї піднімається холодна лють. Вона ніколи не кричала — мама вчила її, що крик є зброєю слабких. Натомість вона говорила тихо, майже лагідно, і від того ставало ще моторошніше.
— Артеме, я взяла її в іпотеку ще до того, як вийшла за тебе заміж. Півтора мільйона сюди вклали мої батьки, два роки я платила внески сама, і тільки потім на горизонті мого життя з’явився ти.
— Я тобі про це й кажу. Половину внесків за ті три роки, що ми прожили разом, ти маєш мені повернути. Будь-який суд тобі це підтвердить, — заявив Артем, і в його голосі з’явилася та впевненість, яку він зазвичай черпав із юридичних форумів.
— Але ж ти майже нічого не платив — лише кілька разів додавав мені, коли не вистачало, — нагадала Яна.
— Ми жили разом, бюджет був спільний, тож ніхто в цьому розбиратися не буде: ти платила банку, а я забезпечував родину. Тому я подаю до суду на поділ майна: внески за квартиру, дещо з техніки, — потім не дивуйся.
Яна мовчала. Вона згадала, як купувала пральну машину на свою премію, як обирала кавомашину йому на день народження, як вони разом їздили за диваном — і він тоді сказав, що це найкращий диван у його житті.
— І що саме з техніки ти збираєшся ділити? — спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
— Пральну машину ми купували разом, коли стара зламалася, кавомашину, і про диван у вітальні не забудь. Так, і з’їду я лише після того, як ти виплатиш мені все, що винна. І не раніше!
Яна примружилася. У ній ніби перемкнувся якийсь тумблер — той самий, що відділяє терпіння від байдужості.
— А як же твоя Дарина? Вона не буде за тобою сумувати? — запитала вона.
— Якщо скучить, я приведу її сюди. Маю право! — відрубав Артем, і в його очах промайнула хлоп’яча бравада.
— Ось тут ти помиляєшся! Вирішувати, хто може приходити в цю квартиру, має лише власник. А це я! Тож усе — побачення з Дариною тільки на іншій території, — повідомила Яна.
Артем щось пробурмотів, схопив куртку й пішов, грюкнувши дверима. Яна ще хвилину постояла, дослухаючись до тиші, а потім усміхнулася. Вперше за довгий час.
Увечері в п’ятницю Артем заїхав забрати якісь свої речі. Яна відчинила йому, не сказавши ні слова, і повернулася до кімнати.
Вона чула, як він ходить по квартирі, як відчиняє шафи, як шарудить пакетами. Через пів години вхідні двері грюкнули, і все стихло.
Яна лягла спати з думкою, що завтра в неї вихідний і вона нарешті виспиться. — Ніякого будильника! — вирішила вона, загортаючись у ковдру. — Спатиму, поки сонце мене не розбудить.
Але виспатися їй не вдалося. Розбудив її телефонний дзвінок.
— Ти де? — пролунало в слухавці голосом Людмили Сергіївни — її свекрухи.
Яна розплющила очі й глянула на годинник. Пів на сьому.
— Вдома. Сплю, — відповіла вона, ще не до кінця розуміючи, що відбувається.
— А нічого, що я вже пів години чекаю на тебе біля під’їзду? Ящики з розсадою сама надвір витягла. А вона спить! — голос свекрухи перейшов у вереск.
— А до чого тут я? — здивувалася Яна, сідаючи на ліжку.
— Артем же обіцяв, що ти сьогодні відвезеш мене на дачу й допоможеш розібратися з розсадою! Нам сьогодні треба засадити обидві теплиці — у мене огірки й помідори вже переросли! — обурювалася Людмила Сергіївна.
Яна відчула, як усередині підіймається хвиля холодного сміху. Артем пообіцяв? Ну звісно. Артем завжди обіцяв за її рахунок її час і її сили.
— Артем пообіцяв — з нього й питайте. Мені він теж багато чого обіцяв, а у вівторок заявив, що подав на розлучення, — сказала Яна й скинула дзвінок.
Вона відкинулася на подушку, але сон уже зник. За десять хвилин телефон задзвонив знову.
— Яно, ти що? Мати ж на тебе розраховувала, у неї в’яне розсада! — голос Артема був роздратований, ніби вона підвела всю сім’ю.
— Артеме, я теж на тебе розраховувала! Але ти обрав Дарину! От ви з нею тепер і садіть мамину розсаду, а мені байдуже до ваших огірків і помідорів. Все! Я сплю!
Яна вимкнула телефон і поклала його на тумбочку. Вона лежала, дивлячись у стелю, і відчувала, як важкість, що тиснула на неї останні місяці, повільно відпускає.
Прокинулася вона о пів на десяту й зрозуміла, що виспалася. Встала, зварила собі каву в кавомашині, яку Артем ще не встиг забрати, і подзвонила своїй подрузі Олені.
— Уявляєш, — сказала Яна, усміхаючись, — мене сьогодні розбудили о пів на сьому, щоб я свекруху на дачу відвезла.
— Ти жартуєш? — ахнула Олена.
— Ні! Артем їй пообіцяв, що я поїду.
— А він сам?
— А він тепер із Даринкою. І, мабуть, забув повідомити мамі, що ми розлучаємося.
Олена розсміялася.
— Яно, ти просто зобов’язана це відзначити. Ходімо в торговий центр, я збираюся у відпустку, допоможеш мені оновити гардероб.
— Домовилися.
Пів дня вони провели в магазинах, пообідали в кафе, потім ще погуляли, і вдома Яна з’явилася лише о сьомій вечора.
Там на неї вже чекав Артем. Він сидів на кухні, і його обличчя почервоніло від стриманого гніву.
— Ти взагалі розумієш, що робиш? Мало того, що сама матір на дачу не відвезла, так ще й машину на весь день забрала!
— Мені довелося наймати вантажне таксі, щоб відвезти матір із розсадою та всіма речами. Весь вихідний мені зіпсувала!
Яна зняла вітрівку, повісила її на гачок і лише потім глянула на нього.
— Цікаво, а чому це я не можу взяти свою машину? Чи вона теж твоя, бо ти за три роки двічі заправив? — спитала вона.
— Ні, любий: немає Яни — немає й машини. Звикайте. І мамі своїй скажи, щоб на мене більше не розраховувала!
— Ти ж завжди їй допомагала! Невже тобі важко? — запитав Артем, і в його голосі промайнула образа.
— Не важко. Просто не хочу, — відповіла Яна.
Але, схоже, Артем так і не доніс цю новину до своєї родини, бо через тиждень, у суботу, Яну знову розбудив дзвінок. Цього разу у двері.
Вона підвелася, натягла халат і пішла відчиняти. Але спершу глянула у вічко: на сходовому майданчику стояла старша сестра Артема — Світлана, а поруч із нею двоє її дітей: шестирічна Марійка та чотирирічний Назар.
— Яно! Давай швидше відчиняй, мене внизу таксі чекає! — Світлана від нетерпіння навіть стукала кулаком у двері.
— Чому я маю відчиняти? — спитала Яна з-за дверей.
— Ми сьогодні з Олегом їдемо на весь день на дачу до його приятеля. Дітей заберемо о дев’ятій, — відповіла зовиця.
Яна притулилася чолом до дверей. Ну звісно. Артем знову пообіцяв. Тільки цього разу йшлося не про огірки та помідори, а про дітей.
— У мене сьогодні свої плани, і взагалі звикайте — я більше не сидітиму з вашими дітьми. Попросіть Дарину, — сказала Яна.
Вона відчинила двері, але ланцюжок не зняла.
— Яку Дарину? — не зрозуміла Світлана.
— У твого брата нова пасія. Звати Дарина. А ми з ним розлучаємося — він ще минулого тижня подав заяву. Тож тепер самі!
— Знаєш, мені до Артемових справ байдуже. Я тобі привела дітей — забирай, увечері приїдемо. Все. Я пішла.
Світлана повернулася і почала спускатися сходами. Діти дивилися на Яну круглими очима.
— Світлано, — сказала Яна, і її голос пролунав так спокійно, що Світлана зупинилася. — Якщо ти зараз підеш, я одразу подзвоню в опіку або в поліцію. Скажу, що мати кинула дітей на сходах і пішла. Я з ними сидіти не збираюся! У мене на цей день свої плани!
— Не посмієш! — сказала Світлана, але в її голосі вже не було впевненості.
— Хочеш перевірити? Тільки потім не ображайся. Уявляєш, скільки тобі доведеться побігати, щоб їх звідти забрати? Ну що, ризикнеш? Зараз я знайду телефон.
Яна взяла з тумбочки телефон і розблокувала його. Світлана не стала чекати. Вона підхопила молодшого Назара на руки й, вигукуючи лайку, почала спускатися сходами. Марійка побігла за нею, озираючись на Яну.
Яна зачинила двері. Серце шалено калатало. Вона й не думала, що зможе так вчинити. Але, мабуть, саме тому все й дійшло до цього?
Людмила Сергіївна зателефонувала за двадцять хвилин:
— Ти вже зовсім від сім’ї відмовилася? Подумай, якби ти поводилася інакше, Артем, може, й передумав би розлучатися. Треба бути мудрішою, хитрішою, якщо хочеш втримати чоловіка. А ти все відрубала, як сокирою.
Яна слухала її й відчувала тільки втому.
— Людмило Сергіївно, а хто вам сказав, що я хочу втримати Артема? Зовсім не хочу! Ні Артема, ні вас, ні інших членів вашої родини. Чекаю не дочекаюся, коли ми розлучимося!
Вона скинула виклик і вимкнула телефон. На кухні варилася кава, за вікном світило сонце. Яна відчинила вікно й вдихнула свіже ранкове повітря. Десь унизу кричали діти, проїхала машина, загавкала собака. Звичайне життя.
Розлучилися вони за місяць. В одному Артем мав рацію: Яні довелося виплатити йому половину іпотечних платежів за ті три роки, поки вони були одружені. Вона вважала це невисокою платою за звільнення від Артема та всієї його родини.
У день, коли вона отримала свідоцтво про розлучення, Яна зайшла в кафе, замовила лате й подзвонила Олені.
— Все, — сказала вона. — Я вільна!
— І як ти себе почуваєш? — запитала Олена.
Яна подумала про Артема, про його матір, про Світлану з її дітьми, про Дарину, яку вона ніколи не бачила. Про всіх цих людей, які так довго вважали її своєю власністю — прислугою, водійкою, нянькою, гаманцем.
— Знаєш, — сказала вона, усміхаючись, — я почуваюся так, ніби вийшла з задушливої кімнати на свіже повітря.
Олена засміялася.
— Тоді, може, відсвяткуємо?
— Обов’язково. Але спочатку я заїду додому, наберу ванну, потім замовлю піцу й дивитимуся дурні серіали до самого ранку. Бо тепер ніхто не скаже мені, що я комусь щось винна…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!