– Мамо, там у двері дзвонять. Піцу, напевно, привезли… – семирічний син, Кирило, заглянув до Наталі. Та потягнулася до гаманця, але згадала, що на картці було всього три тисячі – недоторканний залишок “до зарплати”.
Витрачати ці гроші було не в її правилах, а готівки в гаманці не виявилося, що було доволі дивно… Тому що Наталя пам’ятала, як складала здачу в гаманець.
Не знайшовши грошей, Наталя глянула на вазочку. У неї зазвичай скидали копійки і купюри по двадцять гривень.За підрахунками Наталі там якраз мало накопичитися близько тисячі.
– Принеси вазочку, Кириле.- Навіщо? Там порожньо, – сунувши руку у вазу, сказав хлопчик.
– Як це?! Ти не брав? – Наталя знала, що син не стане тягати гроші, але запитання вирвалося саме собою.
– Ні! Мамо, у мене в скарбничці є… Бабуся багато на Новий рік подарувала. Але я можу заплатити за піцу, адже її я замовив. – Кирило заліз у шухляду і простягнув мамі свою скарбничку.
Наталя пам’ятала щедрий подарунок від матері. Він, чесно кажучи, здивував усіх гостей, адже бабуся раніше не дарувала такі великі суми, і взагалі не особливо брала участь у житті онука.
І раптом… через сім років, вирішила побалувати хлопчиська.
Наталя відчинила двері кур’єру, з подивом дивлячись, як щедрий син знімає замок на скриньці. Ось тільки Кирило раптово змінився в обличчі. Від задоволеного собою він став засмученим і розгубленим.
– Що сталося, синку?!
– Тут… тут порожньо, мамо! Залишилися тільки копійки ! – на очах у дитини виступили сльози.
– Порожньо… – тихо повторила Наталя, заглядаючи в скарбничку. – Але куди ж поділися гроші?
– Як же я тепер куплю конструктор?!
– Не хвилюйся, синку, ми купимо… все купимо. – Наталя встала і, взявши картку з “недоторканним” залишком, пішла розплачуватися з кур’єром за піцу.
Наталя, як могла, згладила неприємні наслідки від зникнення грошей у скарбничці сина, пообіцявши йому в день зарплати купити найбільший конструктор.
Сама ж вона була вкрай стурбована: взяти гроші в дитини було просто неймовірно жорстоко… І головне – це зробив хтось із сім’ї. Хтось із тих, кому вона довіряла.
Через півгодини з риболовлі приїхав Микола, чоловік Наталі.
– Це що? – він із неприязню подивився на коробки з-під піци. – Хто купив цю гидоту?
– Ми з сином захотіли поїсти фастфуд. Я не встигла приготувати – надіслали терміновий текст на редакцію, – відповіла Наталя.
– На вихідні навіть не залишають тебе в спокої! – невдоволено поморщився Микола. – Сподіваюся, це позначиться на зарплаті.
– Так, обіцяли премію. – Наталя кивнула.
– Чудово. Гроші не зайві. Зараз зима, багатьом потрібна підтримка…
– Миколо, послухай… Справа така…
– Що?
– У Кирила зі скарбнички зник бабусин подарунок. Я не знаю, хто взяв гроші, але я пообіцяла йому купити конструктор із зарплати.
– От іще! Що за дурниці? Витрачати гроші на якісь пластикові комашки! Та він і збирати-то його не буде! Бачив я ці ціни на набори!
Запчастини на справжню машину дешевше коштують! До речі, у мене знову здулося праве колесо. Я заїжджав на шиномонтаж, витратив усю готівку. Мені завтра треба купити дещо… Дай грошей?
– Скільки тобі треба? – запитала Наталя, не піднімаючи погляду на чоловіка.
– Три.
– Тисячі?!
– Ну не копійки же! – розсміявся Микола.
– У мене немає стільки. Я, якщо чесно, розраховувала на твої.
– На мої? Не сміши. Ти знаєш, скільки я заробляю. Там і розрахувати нема на що.
– Але ж у тебе була премія.
– Її я витратив ще перед Новим роком на продукти.
– Ясно.
– Ну то що? Переведеш мені на картку? Або готівкою віддаси?
– Миколо, я ж сказала, що в мене немає! Навіть із вази гроші зникли! Ти, до речі, не знаєш, куди?
– З якої вази?
– Де дрібні гроші лежали.
– А… Ну… Я в банк відніс, здав.
– Обміняв?
– Ну… Так.
– І скільки там вийшло?
– Та так, сущі копійки.
– І де вони?
– Я ж сказав, що був на шиномонтажі. Ну і для риболовлі дещо купив. – Микола знизав плечима.
– Я розраховувала на ці гроші.
– На ці копійки? Та облиш! – Микола пристойно посміхнувся. – А піца залишилася? Їсти хочеться.
– Ходімо, залишилася… – тихо сказала Наталя. Їй не хотілося з’ясовувати стосунки. Не хотілося сварок. Тому вона проковтнула вчинок чоловіка. І все ж у неї всередині зародився певний сумнів.
– Отже, грошей не даси?
– Ні. Поки що не можу…
Через кілька днів Наталя здала текст і отримала оплату.
– Синку, ми можемо піти купити конструктор! – сказала вона дитині.
– А що за свято? – Микола почув розмову.
– Новий рік.
– Він був два тижні тому. Що тепер до літа подарунки отримувати?!
– Миколо… Ми говорили про це. Гроші, які подарувала бабуся, пропали… Я обіцяла…
– У нас хто росте? Чоловік чи жінка?! Кириле, йди сюди! – Микола суворо подивився на сина. Той сховався за матір.
– Я вважаю, що якщо в сім’ї немає грошей на дурні витрати, то нічого смітити грошима! Конструктор – не річ першої необхідності!
– Миколо, але дитина без подарунка залишилася…
– Ми подарували йому гель для душу з супергероєм.
– А від бабусі?
– Від бабусі була піца! Усе, питання закрито до наступного свята.
– Взагалі-то, я вже обіцяла синові. До того ж гроші в мене є.
– Я радий, що тобі перерахували оплату. Вона вже розпланована. – Відрізав Микола.
– Так? І на що? – Наталя схрестила руки на грудях.
– Я вже казав, що наш фонд збирає на потреби нужденних і обділених. Усі вже здали внески. Тільки я взяв паузу, чекав, поки буде твоя зарплата.
– Тепер внески в благодійний фонд – обов’язкові щомісяця? – Наталя підняла брови.
– Люба, але ж людей стає більше. Їм потрібні теплі речі, їжа. Зима надворі, ми не можемо бути байдужими.
– Щодо теплих речей – я зібрала три пакети одягу. Там і дитяче, і доросле. Ще подруга завтра принесе. Щось від дідуся залишилося…
– Ти що? Там тільки нове треба! Ніхто не захоче носити мотлох!
– Це зовсім не мотлох! Деякі речі майже нові. Решту носили акуратно, дбайливо! Ми самі беремо для Кирила деякі речі в родичів, щоб не купувати! Якщо людина потребує, їй усе підходить! – спалахнула Наталя.
– Не сперечайся. Мені краще знати.
За годину виносу мозку Наталя все ж переказала чоловікові частину грошей. Тільки після цього він заспокоївся. Але ненадовго.
Того ж вечора, коли Наталя з сином ішли додому, їм на очі попалася кішка з кошенятами.
Вона привела просто біля під’їзду, біля труби опалення. Хтось із добрих сусідів постелив їй стару ганчірку. Але від сильних морозів це не могло допомогти. Із п’яти кошенят холодну ніч пережив тільки один…
– Мамо, треба кішку якось зігріти. Вчителька сказала, що буде мінус двадцять завтра.
Наталя похитала головою. Вона розуміла, що тварини не виживуть.
– Мамо! Треба врятувати кішку! Мені не треба конструктор та інші подарунки на майбутні свята! Нехай це буде моїм подарунком. – Кирило почав плакати.
– Синку, але ми не можемо забрати кішку до себе. Тато буде проти.
– Тато нічого не дізнається. Вона поживе в мене в кімнаті поки холодно, поки кошеня зовсім мале… Будь ласка… Потім ми знайдемо йому дім.
Наталя подивилася на сина, на кішку, що замерзала, і кивнула.
Вони загорнули кошеня з пухнастою матусею в пухову хустинку і перенесли в будинок. На щастя, Микола поїхав до мами і ніхто не завадив облаштувати лежанку. Наталя сходила в зоомагазин і купила все, що потрібно: їжу, лоток, обробку, яку порадив ветеринар.
На щастя, опинившись у теплі, кішка і кошеня врятувалися. Кішка була з застудженими вухами, але це цілком піддавалося лікуванню.
Кирило був на сьомому небі від щастя. Він почувався героєм, а маму ще більше полюбив, за доброту. Навіть бабуся, яка приїхала в гості на чай, з розумінням поставилася до появи кішки. От тільки Микола, повернувшись додому, одразу помітив, що за його відсутності дещо змінилося.
– Я не зрозумів? Це ще що за новини? – він побачив пакет із зоомагазину. На жаль, Наталя не викинула чек. Очі Колі округлилися.
– Ще раз запитую: що це? Судячи із суми в чеку, ми харчуємося наступний місяць кормом для тварин?!
– Миколо…
– Нічого не кажи, – чоловік пройшов у кімнату і почав пошуки нових “мешканців”. Знайшовши лежанку, він згріб її і поніс на вихід, але Наталя вперше проявила характер.
– Постав на місце.
– Не зрозумів? – сторопів Микола.
– Поверни кішку з кошенятком у кімнату.
– Ти що? З дуба впала? Коли я дозволяв тварин додому приносити?
– А коли ти вирішив, що можеш у будинку встановлювати правила?
– А хто ж, по-твоєму, має їх встановлювати, якщо не я?
– Квартира наша спільна. Тож розпоряджатися можеш тільки на половині.
Микола навіть присів від подиву.Наталя взяла дитячу крейду і провела лінію прямо по лінолеуму.
– Ось. Це наша з Кирилом частина. На ній ми будемо робити те, що хочемо. Зокрема вирішувати – буде в нас жити кішка чи ні.
– Наталю!
– Ми вирішили. Це не обговорюється.
– Ну й жінка! Уперта! Замість того, щоб тягнути додому всякий бруд, краще б гроші віддала на справді важливі речі!
– Досить про гроші! – Наталя стукнула ложкою по стіні, ледь не зачепивши чоловіка. – Ти постійно тільки й твердиш про якийсь незрозумілий фонд! А де звіт по грошах? Де хоч щось? Скільки ми вже пожертвували туди? Скільки переказали моїх грошей! Те, що я мала витрачати на сина, на себе… Ти не вклав жодної копійки зі своєї зарплати, але дорікаєш мені тим, що я смію витрачати те, що заробляю, на “порожнечу”?!
– Ти чого розійшлася, Наталю?!
– Може, ти й у сина зі скарбнички забрав гроші? Заради “фонду”? – вона нависла над чоловіком.
– Я ж сказав: ні! – Микола теж стукнув кулаком по стіні. – Значить так, кішку за двері і питання закрито.
– Ні! – уперлася Наталя.
– У такому разі, щоб за цю лінію вона заходити не сміла! – рявкнув розсерджений чоловік.
– Добре, але з цього дня у нас не тільки квартира роздільна. У нас роздільний бюджет! – процідила Наталя.
– У якому сенсі?
– У прямому. Моє – це моє. А твоє – те, що ти заробив!
– Мамо! Тату! Перестаньте сваритися! Мені не потрібні ті гроші, я не буду більше збирати! – Кирило злякався, що батьки сильно посваряться через нього.
Теща, яка слухала суперечку дочки і зятя, мовчки хитала головою. Слова дитини та її стан, близький до істерики, змусили її зізнатися:
– Перестаньте сваритися. Якщо вам буде легше, то гроші я взяла.
– Ти?! – Микола і Наталя одночаснодночасно подивилися на жінку.
– Так.
– Але навіщо?! Чому?
– Мені телевізор треба новий. Я збирала, відкладала. А тут Новий рік… Треба було відповідати перед ріднею, а то одна сестра своєму онукові телефон подарувала, інша комп’ютер. А я чим гірша? Мені якось соромно було Кирилу шоколадку дарувати. От і вирішила похвалитися перед ріднею за Новорічним столом.
– Тобто ти Кирилу дала п’ять тисяч, а потім їх же й забрала?! – Наталя не могла повірити в слова матері.
– Ну так. Я спеціально давала різними купюрами, щоб він не помітив потім зникнення частини грошей зі скарбнички, – як ні в чому не бувало, сказала мати.
– Ясно… Навіть нічого сказати, – Наталя слухала своїх близьких і хитала головою. Вона думала, що стільки років знала цих людей, але насправді зовсім не знала їх…
– Мамо, ну і нехай бабуся забрала, їй потрібніше. Головне, що ми кішку врятували.
Наталя кивнула, погладивши сина по голові.
Чоловік після такої сповіді якось навіть притих.
– Гаразд, спасибі за чай із тортом, я пішла, – сказала теща і пішла, залишивши сім’ю зі своїми невирішеними проблемами.
Микола кілька днів не розмовляв із дружиною.
Наталя теж не прагнула помиритися з чоловіком. Їй було важко змиритися з тим, що її близькі так поводилися.
Вранці в суботу Наталя прокинулася від дивного звуку.
Вона виглянула в передпокій. Чоловік повзав по підлозі з ганчіркою, відтираючи смужку.
– Що ти робиш?
– Стираю наслідки сварки.
– Навіщо?
– Хочу жити по-нормальному. Ти згодна?
– Мої умови не змінюються, – суворо сказала Наталя.
– Я зрозумів. І прийняв.
– Кішка залишається. І грошей я більше давати не буду. На продукти, речі для сина і предмети першої необхідності, комуналку скидаємося. Решта – на особистий розсуд.
Микола зітхнув, але погодився. Його зарплата не передбачала особистих витрат, надто вже вона була маленькою. Зате Наталя відтоді могла спокійно витрачати гроші на те, що хотіла, не боячись, що чоловік засудить. Вона не перестала допомагати нужденним, тільки тепер вона робила це від чистого серця.
А ось Микола свої “подачки і перекази до фонду” припинив. А може… Може, і не було ніякого фонду? Тепер уже цього не дізнатися. Головне, що з поділом доходу сім’я залишилася цілою. Ну принаймні поки що… А далі – час покаже.
