Лариса поставила на стіл останню тарілку із салатом і зітхнула. За годину прийдуть гості на День народження її чоловіка Віктора. Сорок три роки – солідний вік, який треба добре відсвяткувати. Вона спеціально купила нову скатертину і витратила півдня на приготування.

– Ларисо, а Надя прийде? – несподівано спитав Віктор, поправляючи комір сорочки.

– Яка ще Надя? – жінка застигла із салатницею в руках.

– Ну, мама сказала, що подзвонила їй. Типу ніяково не запросити, раз живемо в одному районі.

Лариса повільно поставила салатницю на стіл. Надя – це його колишня дружина, з якою він розлучився п’ять років тому. Та сама Надя, яка вже з’являлася на Новий рік, на День народження свекрухи та навіть на хрестини племінниці.

– Твоя мама що, сміється? – голос у Лариси був спокійний, але чоловік відчув каверзу.

– Та годі тобі, вона ж просто знайома.

Знайома. Лариса посміхнулася. Знайома, яка народила Віктору дочку, прожила з ним десять років і досі дзвонить по дрібниці. То порадитись, то поділитися новинами. А свекруха Галина Петрівна завжди знаходить привід її запросити. І навіть не до себе в будинок, а має нахабство запрошувати її без дозволу в гості до сина та Лариси.

– Знаєш що, коханий, – сказала Лариса, витираючи руки об фартух. – Твоя мати грає в дуже дивну гру. І мені це починає набридати.

– Не вигадуй проблеми на порожньому місці. Мама просто вихована та доброзичлива жінка.

Доброзичлива. Лариса згадала, як Галина Петрівна минулого разу порівнювала її картоплю з Надіною. Як ненароком згадала, що колишня невістка краще готує м’ясо. Як запропонувала Наді сісти на почесне місце поряд з іменинницею.

Почали приходити гості. Чоловік зустрічав їх, приймав вітання. Вже прийшла сестра чоловіка, кілька друзів, колега. Але думка про Надю заважала Ларисі насолоджуватися моментом.

«Ну гаразд, хай прийде, – подумала Лариса, намагаючись не видавати своїм виглядом роздратування. – Але я на неї навіть не подивлюся».

У двері подзвонили. Свекруха Галина Петрівна увійшла, сяючи, наче сонце. За нею – Надя, у легкій сукні, з усмішкою на обличчі. Доньки Віті не було, вона відпочивала у літньому таборі.

– Здрастуйте, – м’яко сказала Надя. – Дякую за запрошення.

Ларисі довелося натягнуто посміхнутися у відповідь.

Віктор помітив напругу дружини та спробував розрядити обстановку:

– Давайте вже сідати за стіл!

Свекруха сіла поряд із колишньою невісткою і весь час мило з нею балакала. Невдовзі Надя розповідала історії з минулого, а Галина Петрівна зі сміхом підтримувала кожне її слово.

«Вона тут поводиться, як вдома, – подумала Лариса. – А я наче зайва».

Чоловік намагався бути уважним, але його очі часто шукали Надю і Лариса це бачила.

Свято підходило до середини, а Лариса вже десять разів пошкодувала, що не вигадала поважної причини поїхати до далеких родичів. Надя жваво сміялася біля свекрухи, згадувала курйозні випадки з життя Віктора і, здається, зовсім не помічала Ларису. Гості розділилися на компанії, хтось розповідав плітки, хтось обговорював нові телефони, але Лариса ловила на собі співчутливі погляди подруги.

Вона взяла порожні тарілки зі столу та вирушила на кухню. Незабаром за нею обережно просочилася в коридор Галина Петрівна.

– Ларисо, а що ти така похмура? – спитала вона з показною турботою.

– А як радіти, якщо на кожному святі у нас Надя? Ви бачите, що вона забирає всю вашу увагу і Віті теж? – Лариса говорила тихо, але голос тремтів.

– Та що ти вигадуєш, ніхто нічого не забирає.

– Вона тут почувається господинею, а я осторонь! Вам це не дивно?

Галина Петрівна швидко відвела очі.

– Не перебільшуй. Мене тішить, що всі у мирі живуть.

– У якому мирі? Я втомилася пояснювати, що мені неприємно бачити колишню дружину чоловіка у власному будинку. Я не збираюся з цим миритися далі, – Лариса намагалася стриматися.

Галина Петрівна знизала плечима.

– Тут немає нічого образливого, не будь такою підозрілою, Ларисо.

На цьому розмова закінчилася, бо з кімнати почувся сміх чоловіків, хтось кликав господиню, бо розбився склянку.

Невдовзі гості почали розходитися. Надя першою підійшла прощатись. Вона обійняла Віктора, подякувала Галині Петрівні:

– Дякую за гарний вечір! – і глянула спідлоба на Ларису.

Лариса просто кивнула.

Гості пішли, у квартирі запанувала тиша. Віктор почав збирати посуд.

– Ну, що ти влаштувала спектакль? – спитав він без роздратування. – Свято ж було гарне.

– Для кого воно було гарним? Для мене це чергова нагода відчути себе зайвою! Ти бачиш, що діється? Мені неприємно бачити, як твоя мама запрошує твою колишню і вдає, що це нормально.

Віктор зітхнув.

– Ларисо, це вже не обговорюється, ти все ускладнюєш. Ми дорослі люди.

Дивлячись на чоловіка, що втомився, Лариса раптом зрозуміла, що більше не хоче боротися за своє місце в сім’ї. Вона витерла руки об рушник і, дивлячись йому прямо в очі, сказала:

– Вітя, якщо ти й далі погоджуватимешся, щоб твоя мама запрошувала Надю, я не залишуся в цьому будинку. Я не житиму там, де мене ставлять нижче за чужу сторонню жінку. І не проси мене звикнути.

– Ти серйозно? – він не сподівався почути таке від неї.

– Абсолютно. Або я, або Надя на ваших святах. Вибирай сам.

Чоловік здивовано замовк і пішов у ванну. У цій тиші закінчився цей святковий вечір. Лариса відчула – навіть якщо чоловік вибере минуле, вона більше не миритиметься з роллю другого плану.

Через тиждень після злощасного свята Лариса майже не згадувала про Надю – звичайні турботи затягли, та й Віктор був зайнятий: мав з’їздити по доньку до табору. Вранці він пішов бадьорий, обіцяв повернутися до обіду разом із донькою, але надвечір їх все ще не було. Телефонувати Лариса не стала, вирішила не влаштовувати сцени. Тільки до дев’ятої вечора почула в коридорі шум – Вітя повернувся, за ним вбігла дочка, щаслива, з пакетами та плюшевим їжаком. Віктор виглядав стомленим, але задоволеним, поговорив з Ларисою розсіяно, розповів лише про смачні хот-доги на заправці, та як дочка смішно чхнула і забруднила всю сукню.

Укладаючи дівчинку спати, Лариса почула від неї ніби між іншим:

– А мама сьогодні так смішно кривлялася, коли ослик їв морквину. Там у зоопарку нам дали їх погодувати, а тато весь час смішив нас із бабусею.

– З якою бабусею? – перепитала Лариса.

– Ну, з бабусею Галею. Вона була з мамою, – доньці не було сенсу щось приховувати.

Все всередині Лариси здригнулося. Вона зайшла на кухню і запитала чоловіка:

– Ти сьогодні разом із Надею їздив до табору?

Віктор посміхнувся ніяково:

– Ну мама попросилася з Надею разом зі мною поїхати… Адже все одно дочка – наша спільна. Вирішили ще заодно погуляти, зоопарк там неподалік виявився.

Лариса повільно сіла за стіл. Почуття відчуження накривало її з головою – знову вона зайва, знову вся сім’я у зборі, тільки без неї. За годину, так і не охоловши, Лариса взяла телефон і зателефонувала свекрусі:

– Галино Петрівно, вас влаштовує те, що відбувається? Ви мало того, що на свята кличете Надю, тепер ви влаштовуєте сімейні екскурсії за моєю спиною? Я більше цього не потерплю. Нехай Надя зникне з нашого життя, інакше я піду.

Свекруха почекала паузу і відповіла спокійно, майже холодно:

– Ларисо, а чого ти хотіла? Ви з Віктором п’ять років живете – і ні дитини, ні кошеня. А у Наді з ним є донька! Це справжня сім’я, і ти не вписуєшся. Я, може, грубо скажу, але тобі настав час зрозуміти: тільки поруч з рідним батьком і матір’ю дитині добре. Я знаю, що Надя шкодує про розлучення… Було б правильно, якби сім’я знову була разом.

Лариса слухала і навіть не намагаючись суперечити.

– Зрозуміло, – тільки й сказала вона.

Коли вона поклала трубку, все стало кришталево зрозуміло: тут немає і не буде для неї місця. Кого б вона не переконувала, яку атмосферу не створювала, ці дві жінки тримають оборону і роблять все, щоб вона зникла з життя Віті. Рішення вже ухвалили за неї.

Лариса намагалася зрозуміти – чи боротися далі за своє життя поряд із цим чоловіком, чи боротися з таким настроєм свекрухи та присутністю колишньої, чи зібрати залишки своєї гідності та піти?

Думки плуталися, жодного рішення не надходило. Вона зрозуміла тільки одне – далі так жити неможливо, але як вчинити тепер, Лариса зовсім не знала.