Побачивши 1 січня на своєму порозі колишнього чоловіка, Лариса скривилася. Два роки тому вони розлучилися, Вітя пішов до іншої жінки, і з того часу вони не спілкувалися.
– І що тобі треба? – Запитала Лариса. Прозвучало непривітно, як вона хотіла.
– Ось, прийшов привітати тебе зі святом, – посміхнувся Віктор, дістаючи з-за спини торт та ігристе. – Я ж маю право привітати колишню дружину з Новим роком?
– Не розумію, навіщо, – знизала плечима Лариса. – У нас немає нічого спільного.
– У нас спільна дитина, не забувай.
“Дитині” було 25 років, і вже три роки донька жила зі своїм чоловіком окремо від батьків.
– От до Ганусі й зайшов би, чого до мене приходити?
– Гаразд, Ларисо, годі ображатися, – протискаючись бочком у квартиру, зауважив Віктор. – Свято ж, давай трохи відзначимо.
Лариса відсторонилася, дивуючись його наполегливості.
– Квартира в тебе – чудо, – подивившись на всі боки, сказав Віктор.
– Звичайна, – не зрозуміла Лариса його захоплення. – Ремонт косметичний недавно закінчила, все найдешевше вибирала. Впевнена, твоя квартира не гірша.
Коли вони розлучалися, довелося продати їхню спільну 3-х кімнатну квартиру, щоб кожен міг купити собі однокімнатну. Лариса досі переживала через втрату квартири. І ображалася на Віктора. Квартира була їх єдиним майном, їхнім будинком, а Віктор закохався в жінку, молодшу за нього майже на двадцять років, і все зруйнував. А тепер сидить, посміхається.
Лариса поклала йому на тарілку гірку “Олів’є”. Віктор взявся з апетитом їсти.
– Ларочко, твій салат найсмачніший. Що значить, з душею.
– Він покупний, із сусідньої крамниці.
– Все одно з твоїх рук він надзвичайно смачний, – не розгубився Віктор.
А Лариса насторожилася: веде колишній чоловік себе дивно. То два роки зустрічей не шукав, тішився, що розлучився. А тепер салат, який учора ніхто з її подруг їсти не став, нахвалює. І одягнений ошатно: костюм, біла сорочка, краватка. О, не на добро це.
– Вітя, кажи, що тобі треба? Не вірю, що ти прийшов просто так зі святом мене привітати.
– Нічого від тебе не приховати, – посміхнувся Віктор. – Зізнаюся тобі. Залишив я Олю, не можу більше обманювати себе. Ларисо, я завжди любив і люблю лише тебе. Наше розлучення було помилкою, зараз я це ясно бачу.
– Але ти так вигукував, що любиш Олю, що вона кохання всього твого життя, – нагадала йому Лариса. – Казав, що я тобі життя зіпсувала. А Оля молода, вродлива, любить тебе…
Віктор не дав їй домовити, сповз із стільця на підлогу, обхопив її коліна руками.
– Ларисо, не розумним був, визнаю. Дай мені шанс виправити все!
Лариса обережно вибралася з його обіймів, на табуреточку присіла, і замислилась. Віктор вирішив повернутись. А чи хоче вона цього? Вона вже звикла бути сама собою, їй навіть сподобалося так жити. Але Віктор сам не схожий на себе, змінився. Чи може, варто дати йому шанс? Он як переживає.
– Ну, виправляй, – насупилась Лариса. Їй здавалося, що за всім цим є якийсь каверз. Але вона намагалася відігнати цю думку.
Віктор щасливо посміхнувся і повернувся до салату.
***
Усі свята Вітя не залишав її на хвилину. Вони ходили на концерти, до театру, щодня заходили до ресторанчиків. Лариса була здивована: Віктор завжди був скуповуватий. Та що там скуповуватий, він був відверто жадібним. А тут така щедрість. Минулі роки вони рідко кудись вибиралися – Віктор уникав непотрібних витрат.
– Я тебе не впізнаю, куди поділася твоя пристрасть до накопичення? – дивувалася Лариса. – Раніше ти завжди копив гроші, над кожною копійкою трясся.
– Це все в минулому, – запевняв її Віктор. – Треба насолоджуватися життям. Житло є – це головне. А тобі мені нічого не шкода, – Віктор дістав із портфеля коробку з новим смартфоном, – це тобі. Просто так, щиро.
Може, Вітя хотів якнайкраще. Тільки Лариса ще більше насторожилася. Завжди дивно, коли люди так різко змінюються.
***
Канікули скінчилися, Лариса повернулася на роботу. Але Віктор не втрачав запалу. Він навіть надіслав їй на роботу квіти, чим викликав переполох у їхньому маленькому жіночому колективі.
– Дивіться, у Лариси новий шанувальник з’явився, – з ноткою заздрощів простягла Люба, розглядаючи великий бук червоних троянд. – І багатий.
– І закоханий, – додала Валентина. – Червоний – колір пристрасті.
– Старий і бідний, – охолодила її запал Лариса. – Це колишній мій, Вітя. З початку року мені спокою не дає. Каже, зробив помилку, краще за мене немає нікого. Ось тепер доглядає. У молодості такого не було, а тепер, як за п’ятдесят перевалило, пожвавішав.
– Вітя? – Розчаровано простягла Люба. – Навіщо він тобі, Ларисо? Скільки нервів він тобі витріпав, кожну тарілку навпіл розділив.
Люба зневажала жадібних чоловіків. Вона вважала, що чоловік при розлученні повинен йти ні з чим – раз вирішив нове життя починати, от і починай з нуля.
– А я вірю, що він усвідомив, що краще за Ларису нікого немає, – Валентина мрійливо зітхнула. – І любив він завжди лише її. А всі інші захоплення – так, нісенітниця.
Валентина вірила у кохання. Вже шостий десяток розміняли, а віри не втратили. Те, що Вітя вирішив повернутися до Лариси, лише підкріпило її переконання.
От би її Микола теж одумався…
Лариса задумливо дивилася на квіти. Все так добре, так гладко складається. Жаль тільки їй не двадцять років, і вона вже не наївна дівчинка. Хоча думка, що заради неї Вітя розлучився з молодою коханкою, була дуже втішною.
***
– Мамо, це правда, що ви з татом зустрічаєтеся? — насамперед запитала Ганна, коли вони побачились. – Він же тебе покинув заради іншої жінки. Як ти могла зійтися з ним?
Як і більшість молоді, Ганна була дуже категоричною. Її світ ще не став неприємного сірого відтінку, поки він ділився лише на чорне та біле.
– Ми не зустрічаємось, але твій батько цього хоче. Намагається здобути моє розташування. Доглядає, квіти дарує, цукерки. А я просто приймаю залицяння.
Ганна кивнула, не дуже розуміючи, що це означає. Вічно батьки все ускладнюють. Розлучилися вже, навіщо тепер ці залицяння?
– Це так дивно. Я ж була в гостях у тата з Олею, – задумливо сказала Ганна. – Вони здавались щасливими. Щоправда, це було рік тому.
Лариса знала, що Віктор купив квартиру і жив у ній зі своєю коханкою. Ось для чого він так ретельно все ділив при розлученні, переживав зайвої ложки позбутися.
– Ти була в них у гостях? – здивувалася Лариса. – Мені ти не казала.
– Тато хотів, щоб ми з Олею подружилися, вона всього на п’ять років старша за мене. Батько хотів бути сучасним.
– Навколо одні зрадники, – похитала головою Лариса. – Могла б сказати, що товаришуєш з новою подружкою батька.
– Ні, вона мені не сподобалася, – наморщила Ганна ніс. – Така кокетка, очима плескає, губки надуває. В нас навіть загальних тем не знайшлося. Я лише кілька разів до них заходила.
Ларисі була неприємна думка, що Вітя знайомить доньку зі своїми подругами. Гаразд би з дружиною, це інша справа. Ще й подружити їх захотів… Ось негідник. Як тільки розуму на таке вистачило?
– Дай мені їхню адресу, – попросила Лариса. – Може, я теж до них у гості зайду.
***
– Ларисо, думаю, нам час жити разом, – несподівано запропонував Віктор.
Вони вечеряли в милому ресторанчику, і збиралися потім йти на концерт.
– Думаєш, це нам потрібно? Начебто і так все добре.
– Ні, нам обов’язково треба жити разом, я не можу без тебе. Розлучатися з тобою для мене щоразу пережиття. Ось що я пропоную: давай я переїду до тебе, а свою квартиру я здам в оренду. Буде нам додатковий дохід. Тим більше, твоя квартира затишна.
Лариса задумливо дивилася на нього, обмірковуючи пропозицію. Може й справді, їм варто жити разом? Кожен має право на другий шанс.
– Давай так, завтра мені потрібно зробити одну справу, і потім я вже зможу відповісти тобі. Іде?
– Як скажеш, люба, – галантно відповів Віктор.
***
Лариса крутила в руці телефон, намагаючись наважитися. О, якщо вона наважиться, це буде авантюра. Чи здатна вона на це? Чи вистачить сміливості? З іншого боку, особливого вибору вона не має.
Вона набрала номер колишнього чоловіка і сказала:
– Вітя, я зрозуміла, що ти мав рацію: нам необхідно жити разом.
– Ларисо, люба, я щасливий, – зрадів Віктор. – Коли мені перевезти свої речі? У мене їх багато, сама розумієш, квартирантам їх залишити не можна.
– Переїдь коли захочеш. Хоч завтра.
***
Віктор прийняв слова Лариси буквально. Вже наступного дня він був біля її будинку з речами. Але двері йому відчинили. Він взявся за телефон.
– Ларисо, ти чого двері не відчиняєш? Я дзвоню вже півгодини, – голос Віктора звучав сердито. – Ти взагалі вдома? Ми ж домовились, що я переїжджаю сьогодні.
– Я просто звук у домофону відключила, – Лариса накинула на плечі плед і вийшла на балкон. – Ти вже приїхав? Все, я бачу тебе.
Лариса бачила, як Віктор тупцює біля ганку, невдоволений і роздратований.
– Чого на мене дивитися, двері відчиняй. Незабаром вантажівка з речами приїде.
– Вітя тут така справа… Ганна сказала мені адресу твоєї квартири. А знаючи адресу, можна дізнатись, кому квартира належить.
– І що? – напружився Віктор.
– А ще можна піти до співмешканки колишнього чоловіка і поговорити з нею.
– Ти ходила до Олі?
– Ходила, – зізналася Лариса. – І виявляється, квартиру ти оформив на неї. Тепер ви розлучилися, і тобі нема де жити. Ти зовсім забрехався, Вітя.
– Квартира моя, – похмуро сказав Вітя. – І я відсуджу її.
– Вітя, нічого не вийде. Ти добровільно подарував квартиру Олі, твоєю вона вже не стане. Якщо треба, я свідчитиму, що ти був в ясному розумі. Он яку історію придумав, аби переїхати і безкоштовно жити в мене. Що, шкода на орендовану квартиру грошей?
– Гаразд, Ларисо до чого ці розмови. Так, я помилився, не подумав. Оформив квартиру на Олю. Не всі жінки такі порядні, як ти.
Лариса побачила, як у двір в’їжджає біла вантажівка.
– Негідник ти Вітя, так про кохання мені гарно розповідав, так каявся. А не вижени тебе Оля, так би про мене не згадав.
– Та що таке, Ларисо, – почав виходити з себе Віктор. – Я вже з’їхав з орендованої квартири, мені реально нікуди йти. Досить жартувати, відчиняй двері.
– Ні. Я з самого початку здогадалася, що тобі щось від мене треба. Знаю твою вдачу. Викинув усі гроші на коханку, залишився без житла, і приперся до мене. Кохання в ньому прокинулося. От іди тепер, куди хочеш. Хоч на вулиці живи, мені нема справи.
– Погана ти жінка, – вигукнув Віктор. – Я стільки грошей на тебе витратив, подарунки, квіти посилав…
– Ось, впізнаю свого колишнього чоловіка, – зраділа Лариса. – Артист втомився, маску принца скинули. І ми знову бачимо жадібного чоловіка, який намагається прилаштуватися до колишньої дружини.
– Ларисо, будь людиною, мені правда нікуди податися. Допоможи мені, га? Нехай хоч тимчасово пожити.
– Що, зовсім нікуди?
– Зовсім.
– От і добре, – задоволено зітхнула Лариса. – Так тобі і треба!
І повісила слухавку. Вона ще трохи поспостерігала з балкона, як Віктор бігає під її вікнами, свариться з водієм та вантажниками, які почали розвантажувати речі на тротуар. Він щось вигукував, махав руками у її бік. Але для Лариси це вже не мало значення. Її історія з колишнім чоловіком на цьому закінчилась.
