— Михайле, мама дзвонила. Вона взяла квитки на поїзд, тому нам треба їх з братом розмістити… Ти зможеш заїхати в магазин? – Юля запитально подивилася на чоловіка.

Михайло навіть поперхнувся.

— А навіщо вона взяла квитки?!

— Як же? У твоєї матері ювілей… моя мама вже й подарунок приготувала. Ось, дивись! Картину вишила, красива, так? – Юля показала чоловікові фотографію полотна в рамі. На ньому було вишито зображення храму, що стоїть на березі озера.

— Ну таке собі…

— А що не так?!

— Тут церква, а поруч із нею, напевно вже і місце спочину, як зазвичай. Ти що, моїй матері таке дарувати не можна! Вона образиться. Вирішить, що це натяк на вік.

— Не будь дурним, Михайле. Це просто пейзаж! Красиве озеро, лебеді… Подарованому коню, сам знаєш, у зуби не дивляться. Та й питання не про те. Треба купити матрац, мабуть, тобі доведеться поспати тиждень на ньому.

— З чого б це?

— Тому що ми з Христиною будемо на дивані в залі спати, а мамі і Глібу віддамо нашу кімнату. Гліб на дивані ляже, а мама на нашому ліжку поспить.

— А чому вони не можуть лягти у вітальні?

— Тому що Гліб – не ходячий. Йому не можна спати на матраці!

— А тещі?

— Тобі не соромно, Михайле?

— Гаразд, я зрозумів. Що-небудь придумаю. – Михайло почухав потилицю. Приїзд гостей був великою проблемою, адже буквально днями він спілкувався з матір’ю щодо її ювілею. І тепер перед ним стояло просто нереально складне завдання, викрутитися з якого було ну дуже важко!

І якщо на одній шальці терезів було його благополуччя, а на іншій – добрі стосунки з ріднею дружини, то вибір був очевидний. Залишалася одне: вирішити питання з гостями з мінімальними втратами.

Ледве дочекавшись, поки дружина піде на роботу, Михайло увімкнув воду і заткнув кухонну раковину.

Після цього він зі спокійною душею пішов у магазин. А коли повернувся, біля його дверей уже стояла сусідка знизу, Марія Іванівна.

— Ви що?! Зовсім збожеволіли?! У мене щойно ремонт закінчився! – кричала вона.

Михайлу довелося дуже старанно зображати здивування.

Вибачте, Маріє Іванівно, дружина зовсім перестала думати головою… Пішла на роботу, а кран не вимкнула. Добре, що я повернувся, телефон удома забув. А то б біда була!

— У мене зі стелі тече! Я вам рахунок за збитки виставлю!

— Не перебільшуйте, упевнений, у вас жодних збитків немає. А якщо є, то в нас страховка. Ось із нею і розбирайтеся, – Михайло дав візитівку страхової і задоволений, пішов. Який молодець, його зять, Арсеній, – порадив застрахувати квартиру! А головне, обіцяв, що влаштує на хорошу роботу. І нарешті Михайло зможе дозволити собі жити добре! Може, навіть розлучиться з Юлею і одружиться з молоденькою дівчиною, в якої не буде божевільної мами, зацикленої на вишивці, і брата-інваліда.

Із цими думками Михайло зробив фотографії потопу і відправив їх дружині.

Юля передзвонила одразу ж.

— Як це сталося?!

— Кран зірвало на кухні. А я пішов… Добре, що повернувся.

— Так уже, пощастило… – зітхнула Юля. – Ой, а як же ми тепер жити будемо? Треба ремонт робити! Удома тепер вогкість, ковролін треба міняти, шпалери теж… Інакше цвіль з’явиться, а в мами астма!

— Значить, мамі твоїй треба зняти готель.

— Я вже обіцяла їй… Ти ж знаєш, що моя рідня – люди небагаті. Грошей на готелі немає. Квитки на поїзд купити змогли, і то добре.

— Ну тоді, може, їй краще здати квитки? – акуратно натякнув Мишко.

— У якому сенсі?!

— Заодно на поїздці заощадять.

Юля навіть розсміялася від того, якою безглуздою була пропозиція чоловіка. Вона не могла відмовити матері й братові. Для мами і неходячого брата такі сімейні свята були, можна сказати, єдиною радістю, цілою подією в житті, тим паче що раніше її мати і свекруха цілком непогано ладнали.

І раптом… Здати квитки.

— Ні, Михасю. Вже кого, кого, а моїх близьких ображати не можна. Вони мають бути присутніми на ювілеї твоєї матері. Інакше це якась маячня. Може, і нам з Христиною не ходити?!

— Так, щодо цього… – Михайло почервонів, а Юля напружилася. Звичайний дзвінок від чоловіка не віщував біди, але обернувся неприємною несподіванкою. – На святі будуть тільки дорослі. Христині буде нудно і взагалі… Навіщо дитині на ювілей?

— Христині вже 12 років! Вона не малятко! Що за дурне запитання, навіщо?! Дівчинка готувала подарунок для своєї бабусі! Невже твоя мати не захоче, щоб її привітала внучка?!

Михайло почервонів ще сильніше.

— Я нічого не можу зрозуміти, Михайле. Що, чорт візьми, відбувається в нашій родині?!

— Усе добре, Юлю. Поговоримо пізніше. Мене викликає начальство, – Михайло різко скинув виклик. І Юля задумалася.

Але ж усе було добре. П’ять років тому на ювілеї свекрухи були раді всім…

Поки Юля розмірковувала, Мишко телефонував матері, Ірині Семенівні.

— Мамуль, така справа. Теща їде.

— Куди?

— До тебе на свято.

— А хіба я її кликала?!

— Ну так вона вважає, що це в порядку речей. Ми ж рідня.

Ірина Семенівна задумалася, а потім сказала:

— Ти на свою дружину не маєш жодного впливу. Чому ти не сказав, що в нас обмежена кількість гостей?

— Мам…

— Гаразд, одну невістку я зможу посадити десь у кутку. Щоб сиділа і не відсвічувала. Ти Юлі скажи, щоб вона матір вбрала по нормальному. Нехай навіть не думає в хустці з’явитися! У нас світський захід. І взагалі, краще не афішувати, що вона твоя теща.

— Мамо, якби все було так просто, я б тобі не дзвонив.

— А чого?

— Річ у тім, що вона із собою Гліба тягне.

— До нас? На свято?! Інваліда? Ну, припливли… – Ірина Семенівна немов забула, що не так давно раділа сваті й приймала в гостях із привітністю. І сина її теж не ображала. Але тепер Ірина Семенівна інша. У неї такі серйозні люди в рідні з’явилися! Зять – важлива шишка в місті, а для нього важливий імідж сім’ї. – Ні. Ніякого Гліба мені не треба. Я не можу зганьбитися перед новими родичами! Роби що хочеш, але тещу із сином на свято не пускай.

— Я вже намагався. Навіть потоп влаштував. Але ні, Юля вперлася. Каже, якщо мати не запрошена, то й вона не піде.

— Ну й не треба. Я замість неї знайду кого посадити.

— Точно. У Арсенія є якась важлива людина, яка може мені з працевлаштуванням допомогти, ось її треба обов’язково покликати на твій ювілей. А зайві непотрібні люди нам не потрібні.

— Правильно, синку.

Вони ще трохи поговорили, і Михайло повернувся до справ. Треба зазначити, що останнім часом свою роботу він виконував з рук геть погано. Ба більше, він став гордовитим і злим. Це не сховалося від керівництва.

— Михайле, зайдіть до мене в кабінет, – сказав начальник, побачивши кілька нових скарг на Мишка.

— У чому причина виклику?

— Ось. Помилуйтеся. Кажуть, що ви погано поводитеся з підлеглими.

— Усе це брехня.

— А камери говорять протилежне.

— Як вони заслуговують, так і поводжуся, – Михайло не зміг заперечувати очевидне. На записі було видно, як він кричав на адміністратора, вимагаючи принести йому каву.

— Наші дівчатка сидять на ресепшені не для того, щоб вам каву носити. Ще раз побачу, звільню.

— А знаєте, я й сам піду. Ви просто самодур! І дівчатка у вас дурні, – Михайло гордовито жбурнув начальнику в обличчя заяву, яку давно написав.

Такого нахабства начальство не очікувало. Мишка звільнили одразу ж, навіть не дозволивши відпрацювати два тижні.

— Ну й котитеся до всіх чортів! У мене родич – важлива людина. Скоро до вас прийдуть із перевіркою і закриють тут усе! – пригрозив він, йдучи. Михайло сподівався, що скоро він стане не менш важливим, ніж його зять. І ось тоді він зумів би відігратися на всіх цих людцях, що зіпсували йому настрій!

Додому Михайло йшов у рішучому настрої.

Юля вже повернулася з роботи і розбирала наслідки потопу. Сушила килимове покриття, намагалася зробити хоч щось, щоб кухонні меблі не розповзлися від вогкості, і оцінювала збитки.

— Привіт.

— Привіт.

— Я бачу, що тут не все так погано. Можна замінити ніжки у гарнітура і підклеїти шпалери, які відійшли.

— Це все не так швидко. Та й узагалі ми давно хотіли затіяти ремонт. Тому я вже знайшов майстра. Завтра починаємо.

— Так скоро? Давай відкладемо на кілька тижнів…

— Ні. Я не можу жити в розрусі. Набридло.

— Михайле, ти жив 15 років у цій квартирі, і тебе все влаштовувало. У чому причина такої терміновості. І взагалі, я бачу, що кран у порядку. Може, поясниш, що насправді сталося?

— Добре. Якщо хочеш правду, то я скажу. – Він зробив паузу. – Мама не хоче бачити на своєму ювілеї твоїх родичів. Нікого. І якщо ти забажаєш скласти їм компанію і не приходити, то я теж заперечувати не стану.

Юля була шокована словами чоловіка. Вона навіть не стала уточнювати причини. Просто мовчки вийшла з кухні і сіла на диван, втупившись у стіну.

Михайло тим часом наївся і влігся спати.

Уранці Юля зателефонувала матері і сказала, як є.

— Ювілей тільки для своїх. Нам там будуть не раді, мамо. Мені шкода, але, мабуть, наша сім’я більше не сім’я.

— Доню, але ж ви стільки років разом…

— Я не хочу жити з людиною, яка не поважає моїх близьких. Тому я візьму квитки для нас із донькою, і ми приїдемо додому. Здавай квитки, мамо. Нам тут не раді.

— Добре. Я зараз же їх здам.

Незважаючи на свою рішучість, Юля не встигла зібрати речі. Наступного дня чоловік раптово заявив, що погарячкував.

— Вибач, люба. Я сказав багато зайвого. Всьому виною мій начальник. Я звільнився і тому був злий. Але нічого, скоро все зміниться. Я сам буду начальником. Загалом, ти маєш бути на ювілеї мами. Ти мені потрібна для солідності, ну сама розумієш.

— А донька?

— Вибач, але Христина має залишитися. Арсеній проти дітей із пробірки, він сам говорив. Та й мама сумнівається, що внучка їй рідна. Ми ж використовували біоматеріал донора, але про це не можна нікому говорити. Я не маю впасти в очах зятя. Якщо він дізнається про те, що в моїй родині чужі діти, дивні родичі, та ще й неходячий Гліб, то моїй ідеальній репутації кінець. Тож ти в мене сирота. І дітей у нас немає поки що.

— А що, Арсеній не знає про Христину?!

— Ні. Я суворо заборонив сестрі розповідати про нашу сім’ю.

— Ясно.

Юля була шокована. Тепер їй не просто хотілося піти, їй хотілося помсти.

І план прийшов сам собою.

— Мамо, ти здала квитки?

— Ні ще. У мене вчора тиск підскочив від нервів…

— Не здавай. Приїжджайте. Хочу, щоб Гліб подивився місто, змінив обстановку. А вже потім разом поїдемо додому. Я домовилася з подругою, зупиніться в неї на кілька днів.

Після довгих умовлянь мати Юлії все ж здалася.

У призначений день Юля сказала чоловікові, що приїде окремо.

— Мені треба забрати подарунок.

Коли до ресторану, який оплачував зять Ірини Семенівни, під’їхала машина, сам Арсеній стояв на ґанку і спілкувався телефоном.

— Добрий день. Ви на запрошення? – охорона, помітивши Гліба на візку, зупинила Юлю та її матір.

— Так. Я дружина Михайла. А це теща із сином, – відповіла Юля.

— Ага. Ясно. Мені було велено вас не пускати, – сказав охоронець.

— Як це? – Юля награно здивувалася, кидаючи погляди на Арсенія. Той саме закінчив розмову і став свідком непорозуміння.

— Син ювілярки сказав, щоб ми не пускали вас за всяку ціну.

— Це помилка, пропустіть їх, – сказав Арсеній, відчиняючи двері. – Вибачте, охорона недосвідчена…

— Річ у тім, що мій чоловік не хотів, щоб ви знали про моїх родичів. Особливо про Гліба. Аж надто Михайло соромиться його, – тихо зізналася Юля.

— Це правда?!

— Уявляєте, він навіть влаштував удома потоп, щоб моя мати і брат не приїхали до нас і не зупинилися в нашій квартирі.

— Ви жартуєте? – Арсеній здивувався.

— Ні. Я серйозно. Михайло надто хоче досягти за ваш рахунок кар’єрних висот. Він навіть готовий сім’ю покласти на вівтар заради досягнення цілей. Ось, наприклад, наша донька, Христина, сьогодні залишилася вдома.

— У вас є дитина? – Арсеній, здавалося, здивований.

— Так.

— А чому ж ви не привели її?

— Чоловік заборонив її брати.

— У чому причина?

— Мишко не є біологічним батьком Христини. У нього не може бути дітей. Тому моя свекруха не хоче «ганьбитися» перед вами.

— Дивно, скільки всього я дізнався про нових родичів за три хвилини. Мені дружина ні слова не сказала про це. Хоча я дуже хотів із вами познайомитися.

— Юля! Якого біса ти твориш?! Навіщо ти притягла цього каліку на свято?! І матусю свою привела! Вона зганьбила мою матір перед важливими гостями зі своїм подарунком! Ми ж домовилися! – Михайло не знав, із ким спілкується дружина, Арсеній стояв за колоною. Тому він не соромився у висловлюваннях, ображаючи родину дружини. – Через тебе я втрачу все! Через твою убогу сімейку я опущуся в очах громадськості та зятя! Мені треба, щоб він допоміг мені! Він уже був на гачку!

— Михайле, можете не кричати, я й так чую. – Арсеній вийшов з-за колони.

Михайло навіть рот відкрив від несподіванки.

— Юленька, ми з Глібом привітали Ірину Семенівну. Можна їхати. – мати Юлі з гідністю котила візочок Гліба по холу красивого ресторану.

— Що ж, у такому разі нам пора. Була рада знайомству, Арсенію.

— І я… Шкода, що ви не можете залишитися. Я хотів би дещо обговорити з вашим братом. У нас стартує програма адаптації для людей з обмеженими можливостями. Потрібен зворотний зв’язок і допомога в розробці від імені споживача. Зрозуміло, за винагороду. Якщо ви не проти, то я збережу ваш номер…

Юля швидко продиктувала телефон і, взявши матір під руку, покинула зал. Арсеній залишився з шокованим Михайлом. Він, усупереч очікуванням, не став тиснути руку братові дружини.

— Що ж ви так, Михайле, зі своїми близькими? – тільки й сказав він.

Зять поїхав через півгодини від початку банкету. Ірина Семенівна була дуже засмучена тим, що він не подарував їй нічого, крім квітів. Вона швидко забула, що банкет було оплачено з його кишені…

— Це все твоя дружина винна! – лаяла вона Михайла.

— Мамо, не кричи. І так голова обертом від усього, – сказав він, думаючи, що робити далі. Щойно він дізнався, що вакансія, яку йому пропонували, вже зайнята. А запит щодо страхового випадку відхилено. Виявилося, що Михайло не оформив поліс на відповідальність перед третіми особами. А стандартна страховка на квартиру його збитків і збитків сусідки не покривала.

Михайла зобов’язали виплачувати Марії Іванівні гроші за ремонт. Ось тільки взяти їх було нізвідки: з роботи він звільнився. А на нову влаштуватися не зміг.

Михайло залишився біля розбитого корита, хоча міг би отримати все.

Юля, забравши доньку, повернулася додому в рідне місто.

Щоправда, ненадовго: незабаром Арсеній запропонував Глібу дуже вигідний контракт із компанією. Хлопець не просто став допомагати в розробці доступного середовища міста, він став обличчям проєкту!

Тож за кілька тижнів вони знову їхали в місто, підкорювати нові вершини.

Із чоловіком Юлія розлучилася, змусивши продати квартиру і розділити вартість. Після чого, продавши квартиру матері та брата і склавши гроші, сім’я купила спільну квартиру, де й прожила ще довго. І, звичайно ж, щасливо. А от Михайло нічого сам так і не досяг, сподіваючись на допомогу зятя. Однак Арсеній висновки зробив і більше не спілкувався з ріднею дружини. Незабаром, до речі, вони з сестрою Михайла і зовсім розлучилися: не зійшлися характерами