Як пізно до мене пройшло прозріння. Але, дякувати Богу, що все ж прийшло. Лишень, що з цим тепер робити – не знаю.

Річ у тім, що є в мене син і донька. Петро – старший, його я народила у своєму першому шлюбі. Побралася я в 19 років, Володимир був моїм першим коханням. Мріяла усе життя з ним бути. Саме тому так раділа, що подарувала чоловікові сина. І він надзвичайно любив хлопчика. 

Та коли Петрику виповнилося 6, на роботі в чоловіка стався жахливий випадок. Через необачність керівництва мій перший чоловік помер. Я була в розпачі, не знала, що робити. Кілька років не могла до тями прийти. А тоді мама мені сказала:

 – Ти мусиш вийти заміж заради сина.

Я не хотіла іншого чоловіка, і не могла забути Володимира. Та до мене залицявся один Степан – старший чоловік з нашого села. Він займав солідну посаду в колгоспі. І після тривалих вмовлянь усіх родичів, я вийшла за нього.

Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Свого другого чоловіка ніколи не любила. І він це відчував, через що й страшенно злився. В домі не було любові і злагоди. Та я народила доньку – Світлану. Дівчинка зростала дуже схожою на свого тата. І не буду приховувати, мене це дратувало. Не знала ця дитина маминої любові та ніжності. Я сварила її завжди і примусила після 9 класу вступати в технікум.

 – Нема тобі чого вдома сидіти! Їдь вчись.

Тоді я й втратила доньку. Ніколи їй особливо не допомагала, не тішила подарунками й гарним одягом. А вона така слухняна була, чемна. Скоро на роботу влаштувалась. А потім і чоловіка собі знайшла. 

Остаточно я перестала зі Світланою спілкуватись, як помер чоловік. Відтоді лише синові допомагала, а як він одружився – тішилась страшенно. 

Згодом нащадки в обидвох дітей народились. Син зі мною жив, тому і його малюків я більше любила. Світланиних бачила лиш на свята. 

Три роки тому я переоформила будинок свій на сина. Не хотіла, щоб він після моєї смерті мав ділити спадщину з сестрою. Хтось з села розказав це доньці. Вона відразу мені подзвонила.

 – Ну, такого я вже не чекала! Нема в тебе більше доньки!

Відтоді ми взагалі перестали спілкуватися. А коли почалась війна син раптом заявив, що буде виїжджати в Канаду. Продав мій будинок, а мене перевіз в стару бабину хату.

От так я залишилась сама в розваленій халупі. Не знаю, що далі робити. Син зовсім не дзвонить, донька теж. Як мені бути? Як вимолити в неї прощення?