Привіт! В наших домівках стільки непотрібних речей. Я останнім часом захопилася мінімалізмом і тепер хочу максимально очистити свій простір. Але є речі, яких я не можу, чи то пак, не хочу позбуватися.
Вчора я перебирала старі альбоми з фотографіями і знайшла свій табель за 8 клас. До 7 класу я була відмінницею, а потім перейшла у нову школу і в табелі за 8 клас окрім звичних п’ятірок, трохи четвірок, вигнувши спинки, красувалися дві трійки: з біології та географії.
Я пам’ятаю, як мені не хотілося показувати цей табель своїм батькам, особливо татові. Він так пишався тим, що я гарно вчуся. А тут така халепа. Та показати таки довелося. Я пам’ятаю здивування тата (він протягом року не заглядав у мій щоденник і для нього трійки стали несподіванкою). Думаю, що він був розчарований, але тоді цього не показав. Він спитав мене: «Ти сильно засмутилася? – І коли я мляво кивнула, додав, – Хай це буде найбільшою твоєю проблемою». Я тоді подумала, що він хоче, щоб я все життя гризлася тими трійками. Та він мав на увазі інше: в моєму житті не повинно бути дрібних приводів для смутку. «Не засмучуйся через дрібниці», – таким було головне послання мого тата.
Я зберігаю цей табель, бо він особливий, хоча в той момент мені хотілося його спалити. Пам’ятаю, що тато довго крутив його, а потім поклав у фотоальбом.
Я закінчила школу з срібною медаллю і чесно скажу, більше ніколи не переймалася оцінками. А свій табель я знайшла, коли вже вчилася в університеті. І була дуже вражена, адже на ньому красувався напис, зроблений татовою рукою: «Я люблю тебе не за оцінки. Я люблю тебе, бо ти – мій скарб». І ось цей табель неможливо викинути. І хоча мій тато покинув цей світ 14 років тому, я знаю, що для нього я і досі «Скарб». Любов не минає. Вона вічна.
P.S. Сьогодні я зробила напис: «Я люблю тебе не за оцінки. Я люблю тебе, бо ти – мій скарб» на табелі свого п’ятикласника, де (на відміну від попередніх відмінних «років») серед десяток, дев’яток і вісімок красується одна сімка зі світової літератури.
