– Мамо, а розкажи, як ви з татом познайомилися? Тільки давай без цих твоїх штучок про поїзд, нібито він дав тобі місце біля вікна! – саркастично хмикнула Ганна, стоячи біля кухонного вікна зі схрещеними на грудях руками. – Я ці твої байки вже тисячу разів чула.

Людмила Аркадіївна обернулася і пильно подивилася на дочку. Дев’ятнадцятирічну, дорослу дочку, яка вперто підняла підборіддя. Ганна перебільшувала – ніяких «байок» Людмила не розповідала.

– Та ти в мене тільки раз запитала, і то, коли тобі п’ять років було!

– Мамо, давай мені зуби не заговорюй. Я хочу знати!

– Ну добре, давай, постав на плиту чайник. І сідай. А то ще як упадеш!

– Ого, – посміхнулася Ганна, передчуваючи історію. – Вже цікаво!

– Цікавіше стане в той момент, коли ти дізнаєшся, що твій батько був безпритульним! – іронічно посміхнулася Людмила і підморгнула дівчині, коли дочка, аж оторопівши від такої новини, подивилася на неї. – Ну так ось…

***

Звичайно ж, Андрій був не зовсім безпритульним, принаймні не таким, як всі собі уявляють. Від нього нічим таким не пахло, виглядав він досить-таки порядно: вісімнадцятирічний, широкоплечий хлопець, з густим чорним волоссям, яке, щоправда, потребувало стрижки.

Того літа Люда приїхала на дачу, щоб готуватися до вступних іспитів в інститут. З подругами вона посварилася через якусь нісенітницю, батьки були ображені на дівчину за те, що та вирішила йти в медичний, а не в юридичний, старший брат поїхав зі своєю дівчиною за кордон.

Словом, Люда відчувала смуток і розчарування, і їй здавалося, що навколо одні вороги і на її боці немає абсолютно нікого.

Автобус висадив її на узбіччі, і Люда, закинувши рюкзак на плече, рушила в бік села. Було жарко, волосся прилипло до чола.

Люда намагалася згадати, чи залишила батькам записку, що вона на дачі.

Якщо ні, вони всіх на вуха піднімуть!

По дорозі на дачу Люда забігла у місцеву крамничку. З собою з дому вона прихопила тільки пакет із бубликами, банку з тунцем і буханець хліба. А після стомлюючої подорожі, вона дуже хотіла шоколадку або льодяників.

Вже навантажена купою улюблених продуктів, Люда забігла на своє подвірʼя і одразу вирішила сісти за навчання.

Але раптом вона помітила, що двері в хату прочинені…

Люда здивовано зупинилася і озирнулася. Вона зрозуміла, що й хвіртка була незамкнена.

– У хату хтось заліз! – тільки й подумала дівчина.

Люда, рішуче насупившись, взяла лопату, яка лежала на клумбі.

– Ну, стережися! – тихо сказала вона.

Через кілька років, коли Людмила згадуватиме цю подію, вона в черговий раз дуже здивується своїй сміливості й нерозумності – піти в будинок, підозрюючи, що всередині хтось заліз, одній – це ж треба!

Але тоді Люда рішуче йшла до дверей, тримаючи лопату обома руками.

Вона різко відкрила двері і оглянула коридор. Нікого. Гукнула, щоб непроханий гість забирався. Сказала, що вже викликала кого треба.

Гуркаючи лопатою, щоб створити більше шуму, вона пробіглася по хаті, перевіряючи кімнати. Здається нікого. Може, якісь звірята? Вони могли б залізти в хату?

Розслабившись, Люда всілася за столом, де готувалася до вступних іспитів аж доти, доки там же і не заснула…

Вранці вона вийшла на веранду, забувши про вчорашній інцидент, і застигла з піднятими руками, дивлячись у бік городу.

– Ой, – тільки й сказала вона.

Люда опустила руки, здивовано дивлячись на те, як якийсь чоловік порається на городі. І між іншим на ньому був бабусин халат! І лопата – її!

– Агов! – гукнула Люда. – Ти хто?

Чоловік обернувся, злякано підстрибнувши.

– Ти хто такий, я тебе питаю?

Коли Люда наблизилася, то зрозуміла, що то хлопець її віку: високий і жилистий, із чорним волоссям і великими блакитними очима.

– Андрій… – пробурмотів він так, ніби не був упевнений у своєму імені.

– У мене два питання! – голосно сказала Люда, піднявши підборіддя. – Як ти сюди потрапив, чому пораєшся на моїх грядках і… І чому на тобі бабусин халат? Він же ж тобі малий!

Андрій пробурмотів:

– Я не… Взагалі-то це більше, аніж два питання.

– Давай кажи!

– Ну гаразд … – Андрій зітхнув і сказав: – Я доглядаю дачу Олени Михайлівни.

– Нашої сусідки?

– Точно! І ось… І я подумав, що ця дача вільна. Я про вашу дачу я говорю.

– Щось я не бачу зв’язку, Андрію.

Він ще раз глибоко зітхнув і неохоче пояснив:

– У мене… – але тут йому, мабуть, на думку спала якась ідея, бо Андрій раптово розправив плечі і сказав: – Я доглядаю за городом вашої сусідки, ну й подумав, що було б непогано ще й вам допомогти.

– Ага, так я тобі й повірила! А бабусин халат ти, значить, під кущем ожини знайшов?

***

На цьому моменті Ганна не витримала і зупинила Людмилу Аркадіївну:

– Мамо! Все ти вигадуєш! Не може такого бути!

Людмила похитала головою:

– Ну як же ж, було, та ще й як! Так, це зараз твій тато – власник ресторану, а тридцять років тому нічого не було, навіть штанів – і тих не було!

– Як таке може бути? Що було далі? Він справді ночував у вас на дачі? Ти не злякалася? – Ганна сплеснула руками, потім приклала їх до щік, сяючими очима дивлячись на матір. – До чого ж цікаво, я ніби цікаву книгу читаю чи дивлюся фільм!

– Гаразд, ну що ж, слухай далі. Спершу я навіть повірила твоєму татові. Ще б пак: неможливо було не повірити, бо ж у мене в голові не вкладалося, що він міг бути бездомним. Про бабусин халат я тоді так сказала: насправді я так не думала. Але виявилося – вгадала.

– А як же ж ти його вирахувала, мамо?

– А ось так…

***

Коли Андрій пішов, Люда не могла припинити про нього думати. Він виглядав як хлопець її мрії, хоча до цього вона не думала про те, щоб мріяти про подібні речі.

Зосередитись на підготовці вона не могла – до вечора просиділа біля вікна, мріючи про те, як завтра вранці знову побачить Андрія, як вони розговоряться, як вона дізнається його краще…

І раптом почула шум із двору, потім галас, на вулиці засвітилося світло.

Люда вибігла на веранду. Її сусідка, тітка Олена, бігала по подвірʼю, голосячи, а її чоловік – дядько Дмитро, намагався заспокоїти дружину.

– Дядьку Дмитро, а що трапилося?

– Та я сам не знаю, Людочко! – відповів сусід. – Дружина моя привида побачила.

– Не привид це! – вигукнула тітка Олена, приклавши обидві руки до грудей, ніби намагаючись заспокоїти серце.

У світлі вечірніх ліхтарів жінка і сама виглядала як щось потойбічне.

– Це був пройдисвіт якийсь!

– Ну Олено …

– Дмитре! Досить мені суперечити! Якийсь зухвалий пройдисвіт заліз у курник! Курей хотів наших!

І тоді Люда все зрозуміла. Вона швидко повернулася до хати, накинула халат, взяла ліхтарик і поспішила на господарське подвір’я.

Чуття підказувало, що хоч «привид» і помічено на сусідській ділянці, але зараз він ховається саме тут. Можливо, в їхньому власному курнику!

Люда почала з перевірки прибудов, які стояли найближче до дачі Олени Михайлівни, молячись, щоб Андрій не ховався в льоху. Вона його не любила: нерівні сходи, на стінах сліди від слимаків, темно.

Відкривши двері, вона посвітила ліхтариком униз і тихо покликала:

– Андрію…

У відповідь – тиша.

Радіючи, Люда зачинила двері і пробралася до сараю з дровами. Їй раптом стало смішно, коли вона уявила, що як у фільмі крадеться з ліхтариком у сарай, а там Андрій – труситься від страху.

Двері рипнули, вона зазирнула всередину. Пахло дровами, а ще – пилом.

– Андрію, ти тут?

Їй здалося, що вона почула його подих. Підкрадатися по сараю не хотілося, тим більше одного разу в дитинстві вона наступила тут на цвях.

– Андрію, – строго сказала Люда і скривилася від того, як у неї тремтить голос. – Я знаю, що ти тут. Взагалі-то я бачила тебе – як ти заліз сюди. Виходь.

Подумавши, вона додала:

– Ходімо пити чай. З бубликами.

Мабуть, почувши про чай і бублики, Андрій і здався. Він вийшов з-за дров’яної стінки, ніяково помахавши рукою.

– Привіт.

– І тобі привіт.

Вони стояли один навпроти одного, не знаючи, що й сказати. Потім Андрій пробурмотів:

– Це брехня, я нічого не брав. Просто хотів… Перечекати ніч.

Люда розуміюче кивнула, хоч насправді нічого не розуміла.

– Андрію, ходімо на веранду, я приготую чай.

– А можна?

– А чому ж не можна? – Люда знизала плечима. – Ходімо пити чай, і ти розкажеш, що сталося. Якщо захочеш, звісно. Все одно у сараї з дровами не дуже зручно. Я тут, знаєш, одного разу на цвях стала, ото було!

***

– Мамо! – Ганна недовірливо дивилася на Людмилу Аркадіївну. – Ось зараз ти точно вигадуєш!

– А ось і ні, Ганнусю, – розсміялася Людмила.

Чомусь реакція дочки, така щира, така недовірлива, змусила її відчути себе знову юною дев’ятнадцятирічною дівчиною.

– Звісно зараз, стільки років по тому, я сама собі дивуюся. Одній піти розбиратися з пройдисвітом, а потім покликати дивного хлопця в хату!

– А як так вийшло, що батькові жити не було де?

– А ось це вже сумна історія, Ганно, – сказала Людмила Аркадіївна. – Андрій із рідною тіткою жив, а коли її не стало… Коротше кажучі, син тієї тітки його і виставив.

Ну а я попросила свою бабусю, щоб та дозволила Андрію працювати на дачі і наглядати за хатою.

Вона погодилася, бо мене дуже любила. Потім ми з Андрієм стали найкращими друзями.

Того літа він назбирав грошей, а восени вступив вчитися. Там захопився приготуванням тортів і через дванадцять років відкрив ресторанчик.

Я вчилася в медичному інституті, і Андрій часто готував для мене смачні і корисні страви, бо сама я забула про їжу.

– По-моєму, ти і зараз забуваєш! – зі сміхом сказала Ганна.

Людмила Аркадіївна знизала плечима:

– А навіщо мені, якщо наш тато і так добре готує?

Вони замовкли, почувши, як відчинилися вхідні двері. Ганна одразу ж стала на ноги.

– Тату, мама мені тут розповідає про те, як ви познайомились!

Батько голосно зітхнув, знімаючи черевики.

– А вона не розповіла про те, як одного разу втекла з гуртожитку за допомогою зв’язаних один з одним простирадл, щоб встигнути на побачення?

Ох ну якщо ні, то я зараз розповім… У мене ще є багато таких історій…