Людмила сиділа на кухні, акуратно складаючи в конверт останні купюри. Вона рахувала їх вже вдесяте, щоб точно вистачило. До Дня народження Ігоря залишалося два тижні, а подарунок був обраний давно — той самий перфоратор, про який він мріяв весь минулий рік. Людмила чула, як він із захопленням розповідав сусідові, що ось би йому такий інструмент — у господарстві дуже знадобиться.

Грошей на пенсії завжди не вистачало, але Людмила вирішила: нехай краще собі зайвий раз не купить рибу чи фрукти, але зробить Ігореві по-справжньому гарний подарунок. Вона навіть на Новий рік не стала купувати собі нічого зайвого, заощаджувала на продуктах, щоб у січні не довелося позичати у подруг. Синові сказала, що просто не хочеться нічого особливого, а сама потай раділа — вдасться зробити Ігореві приємний сюрприз.

У День народження вона приїхала з ранку. Перфоратор був гарно запакований, до нього — листівка з теплими словами, коробка цукерок до чаю. Ігор відкрив подарунок і ахнув:

– Людмило, та ти що? Це ж дорога річ!

– Я збирала, – зніяковіло посміхнулася вона. – Ти ж давно хотів.

Він обійняв її, довго розглядав коробку, одразу почав фантазувати, що тепер можна буде полагодити, де просвердлити, як усе буде зручно. Було видно — подарунок дуже сподобався. Людмила почувала себе щасливою: не дарма старалася, не дарма заощаджувала, не дарма рахувала копійки. Того вечора вони пили чай, сміялися, обговорювали плани на весну та літо. Ігор розповідав, як тепер наведе лад у коморі, на дачі, на балконі. Людмила слухала і думала: ось воно, справжнє тепло — коли людина поряд радіє, і ти радієш разом із нею.