Лідія Сергіївна йшла додому в розщебнутому драповому пальто, з пошарпаним портфелем у руці, в якому лежали зошити учнів.
Весь вечір вона перевірятиме твори…
Перехожі з повагою віталися з Лідією Сергіївною. Вона відповідала, стримано посміхаючись.
Майже всім їм вона викладала в школі, тепер у неї навчаються їхні діти.
Була вона по-дівочому струнка, невисока, зі спини можна подумати, що молода дівчина. Та й обличчям гарна. Тільки за кого тут виходити заміж? Так і жила одна в маленькому будиночку на вузькій вуличці.
Саме містечко було теж маленьке, більше схоже на селище або велике село.
Але Лідія Сергіївна звикла до будинку і не наважувалася розлучитися з ним. У вільний час любила поратися на городі. Коли приїхала сюди, нічого не вміла робити, а тепер і пічку розпалить, і на городі попорається, і варення, чи соління закрутить. Життя всьому навчило.
Життя…
Тоді теж була весна. Під вікном гуртожитку сиділи двоє хлопців і щось писали. Вона не звернула б на них уваги, якби вони не посперечалися, як пишеться якесь слово. Обоє були не праві. Їй набридло слухати їх суперечки, вона визирнула у вікно і сказала, як правильно його писати.
Один із хлопців не розгубився і попросив перевірити весь текст. Ліда вийшла до них, перевірила, виправила помилки.
– Дякую. Нам пощастило, що вас зустріли. А як вас звуть?
– Ліда.
– А я Віктор. Ви майбутня вчителька? А ми тут поряд працюємо.
Віктор їй сподобався. Поруч із ним їй було спокійно й надійно. Коли він зробив пропозицію, вона без роздумів погодилася.
Його мамі Ліда не сподобалася.
– Що ти з нею робитимеш, книжки читатимеш?! Вона, мабуть, і готувати не вміє! Ох, буде тобі з нею. Вибрав би простішу якусь, – бурчала мама, коли Ліда пішла.
Мама була недалека від істини. Ліда вміла тільки макарони варити і яєчню смажити. Та й це й це примудрялася зіпсувати. Поставить на газ каструлю з макаронами, а сама сяде із книгою. Зачитається, про все забуде, доки запахне горілим.
Зрозуміла мама, що з такою господинею сину важко буде, і взяла приготування у свої досвідчені руки. Ліда намагалася вчитися у свекрухи вести домашнє господарство і готувати, а Віктор намагався відповідати їй, одягався добре, став правильно говорити. Загалом жили молоді добре.
Через рік у них народився син – спокійний такий весь у батька. Рано, звісно. Але потім, коли Ліда працюватиме, із дітьми складніше буде. Як піти в декрет, залишити серед навчального року класи? А тут раніше народила і все.
Свекруха все частіше вмказувала синові, не соромлячись присутності Ліди, що одружився з дівчиною, яка нічого не вміє. Ліда мовчки терпіла. Лише ночами скаржилася чоловікові, що не любить її мати.
– Головне, що я люблю тебе, – говорив Віктор і цілував дружину.
Ліда рвалася на роботу. Тому коли Ігор підріс, вона вирішила віддати його в ясла.
– Ще чого! Сама буду з ним сидіти, – заявила мати і пішла з роботи.
Ліда була їй вдячна. Вечорами вона допізна перевіряла зошити, готувалася до уроків. Свекруха зітхала і голосно виказувала своє невдоволення невісткою.
Чи ставлення матері до невістки вплинуло, чи Віктору набридло відповідати стилю життя дружини, тільки став він часто пропадати з дому. Знову в його одязі з’явилася недбалість, а в розмові проскакували грубі слова. В коханні теж було ніяк…
Про те, що у Віктора з’явилася коханка, з єхидним задоволенням сказала свекруха.
Нею виявилася продавчиня з найближчого магазину – велика, з фарбованим у рудий колір волоссям і з яскраво підведеними очима. Вона не намагалася Віктора виховувати і переробляти. Годувала його смачно.
Ліда прямо запитала у Віктора, чи це правда?
– Пробач, але ми різні з тобою, – ховаючи очі, сказав він.
Ліда почала шукати місце вчителя у будь-якому іншому місті області.
Середина року всі почади зайняті. Але місце знайшлося.
У маленькому містечку. Там і житло давали. Ліда одразу погодилася, взяла документи, сина й поїхала.
Містечко більше нагадувало село. А житлом виявився старий будиночок із сарайчиком на подвірʼї.
Поборовши страх і розпач, Ліда навчилася і грубку розпалювати, і на городі поратися, і обходитися холодною водою з колонки. Задоволений Ігор бігав по подвірʼю, ловив сусідських кішок і ховався за кущами смородини.
Віктор справно платив аліменти, але жодного разу не приїхав подивитися на сина. Він одружився з продавщицею, вона народила йому двох доньок.
Після закінчення школи Ігор поїхав у обласний центр, вступив у інститут. Спочатку жив у батька. Скаржився, що тісно, сестри сварливі.
Жвава продавчиня не вжилася зі свекрухою. Сварилася так, що сусіди в стіну стукали.
Віктор сказав матері, що вони переїдуть у маленьку квартирку дружини. З того часу вона очей до молодих не показувала.
Спочатку син приїжджав на канікули до Ліди. Щоразу, коли він переступав поріг її будинку, вона здригалася, так він був схожий на батька.
У хаті одразу ставало темно і тісно. Зараз він працює інженером, одружений, відпустки проводить закордоном. Живий, здоровий і добре.
Навпроти її будинку, на місці якоїсь розвалюхи, повним ходом ішло будівництво. Вже й дах зробили. Ліда зупинилася, спостерігаючи, як спритно вставляє віконні рами молодий чоловік. Він працював в одній майці, навіть встиг засмагнути.
– Подобається? – раптом запитав він, помітивши Ліду.
– Так.
– А ви в хаті навпроти живете? Ґанок вам поремонтувати треба, та й дах мабуть протікає, – сказав він.
– У сильний дощ тече буває, – погодилась Ліда.
– Хочете, зремонтую? – запропонував він.
– Правда? А скільки візьмете? – не розгубилася Ліда.
– Домовимося. Ми через тиждень закінчуємо об’єкт. Оздоблювати хлопці приїдуть. Я піду днями, подивлюся, що ще треба зробити.
Ліда зніяковіла. Йому було не більше сорока, мужик гарний. Що йому від неї треба? Їй на пенсію скоро. Так, виглядає вона молодо. І все ж…
Вона попрощалася і квапливо пішла до себе. Іншими очима подивилася на хату. Раптом помітила ґанок, зі зламаною сходинкою, стару хвіртку… Якби він не сказав, вона б і не помітила всього цього. Звикла. Зламану сходинку переступала, хвіртку тримала, коли відчиняла.
Так, будинок вимагав термінового ремонту. Цікаво скільки візьме за роботу? Грошей у неї мало.
Через день чоловік зайшов, діловито оглянув будинок, записав собі в блокнот, які матеріали будуть потрібні.
– Ну що, зрозуміло все. У суботу можу розпочати. Про матеріали не турбуйтеся, знайду.
– У мене грошей мало, – обережно зізналася Ліда.
– А ти не поспішай, хазяйко. Краще нагодуй чимось.
Ліда накрила стіл. Поставила ігристе.
– Якщо тільки з вами, – усміхнувся Михайло.
За обідом він чесно сказав, що пішов від дружини, друг привів у бригаду будівельників, їздять по області ремонти людям роблять.
– Набридло. Я домашня людина. Візьміть мене на квартиру, поки ремонтую, от і буде ваша плата за роботу.
Ліда розгубилася. Але він не справляв враження пройдисвіта. Хоча хто його знає? Але будинок потрібно ремонтувати та й брати в неї нічого. А такого дешевого майстра вона не знайде. Скоро город копати допоможе. І вона погодилася…
Сусіди здивувалися, побачивши на подвірʼї вчительки молодого чоловіка, але запитань не ставили. Робота кипіла. Незабаром будинок засяяв фарбою, новим ґанком. А відремонтовану хвіртку Ліда довго ще за звичкою притримувала, коли відчиняла.
Михайло їй подобався, хоча вона навіть сама собі не зізнавалася.
– Майже пенсіонерка, а туди ж, – сварилася до себе Ліда.
І якось само собою залагодилося в них. Ліда помолодшала. Під час навчального року закручувала волосся в гульку на потилиці, але настали літні канікули, все частіше вона ходила з розпущеним волоссям або з дівчачим хвостом. Сяяла, як і її оновлений будинок.
Спочатку вони приховували їхні стосунки від усіх. А потім перестали ховатися, дедалі частіше люди бачили їх разом. Гуляли, ходили купатися на річку.
Хтось тішився за них, але були й заздрісники.
– Стільки самотніх жінок у місті, одна одної гарніша, а він зі старою зв’язався!
Ліда мало звертала увагу на плітки. Михайла вона не намагалася виправити. Все в ньому їй подобалося. Як відомо, останнє кохання схоже на яскраву осінь, коли дорожиш кожним днем. Ліда й дорожила. Розуміла, що рано чи пізно всьому прийде кінець…
Михайло ремонтував усім сусідам дахи, паркани, влаштувався на будівництво.
Так прожили Ліда з Михайлом три роки, як один день.
Одного разу вона прийшла зі школи, а він сидить задумливий, дивлячись у стіну. Ноги зрадницьки підкосилися. Вона одразу зрозуміла, що все, ось і закінчилося її щастя…
– Що таке? – тільки й змогла запитати вона, щоб не розплакатися.
– Вибач, Лідочко. Дружина дзвонила кілька разів. Син просить повернутись додому. Я навіть його голосу не впізнав. Виріс… – Михайло помовчав, не дивлячись на Ліду. – Погано їй там із дітьми. Виросли, не слухаються…
Він раптом встав зі стільця, став перед нею на коліна, обійняв.
– Мені добре з тобою. Але мені треба їхати. Відпусти мене…
Ні сльозинки не було у Ліди. Зібрала його речі, а їх уже назбиралося багато за три роки. І машину купив вживану. У неї і відніс Михайло сумки з речами. Ліда вийшла провести його.
– Я ніколи не забуду тебе. Ти дзвони, не соромся, якщо ремонт який потрібен буде. Хоча добре зробив, не повинно зламатися. Вибач мені. Не тримай зла…
Він заправив їй за вухо локон волосся, обійняв. Так вони постояли трохи. Потім сів у машину й поїхав. Ліда замкнула за ним хвіртку, повернулася до спорожнілої хати, лягла на ліжко і заплакала над своєю долею. Через три дні, схудла і сумна Ліда вийшла на роботу.
Всі помітили, як згасли в неї очі, як раптом сивина зʼявилася у волоссі, а на обличчі стали помітними зморшки. Запитань не ставили. І так усі все знали…
А Ліда чекала, що він зателефонує, телефон завжди тримала при собі.
Не може бути, щоб поїхав і забув її. Але йшли дні, тижні й місяці, а Михайло не дзвонив.
– Значить, все гаразд у нього. Ну і гаразд, ну і добре, – заспокоювала вона себе.
Не знала Ліда, що того ж дня, не доїхавши п’ятнадцяти кілометрів до міста, Михайло не помітив зустрічну машину і опинився на узбіччі…
Його не стало…
Щоразу, підходячи до будинку, Лідія Сергіївна бачила відремонтовані руками Михайла хвіртку й ґанок. Дбайливо проводила долонькою дошками. Їй здавалося, що вони зберігають тепло його рук.
Згодом дошки потемніли, вже неможливо було відрізнити нові від старих. Снігом і дощами змило сліди рук Михайла.
Приїхав син і відвіз її до міста. У нього народилася друга дитина, дружині треба було допомагати. Ліда поїхала з радістю.
Хто знає, може, одного разу вона випадково зустріне Михайла на вулиці і скаже:
– Привіт!
Але Ліда нічого не знала…
