Лідочка, а ти знаєш, що твій Микола вчора одружився? — Валентина Петрівна притулилася до паркану, її очі горіли цікавістю. — Я бачила сама, як вони виходили з РАГСу!

— Лідочка, а ти знаєш, що твій Микола вчора одружився? — Валентина Петрівна притулилася до паркану, її очі горіли цікавістю. — Я бачила сама, як вони виходили з РАГСу!

Лідія Семенівна завмерла, не донісши пакет з хлібом до дверей. Немов хтось вилив на неї відро крижаної води.

— Що ти кажеш? — голос тремтів, але вона намагалася триматися. — Ми ж вчора розмовляли по телефону…

— Та що там розмовляли! — Валентина підійшла ближче, знизивши голос до шепоту. — З молоденькою такою, білявкою.

Фата біла, букет величезний. А він у костюмі новому, краватку червону одягнув. Навіть не посоромився!

Пакунок вислизнув з рук, нарізний хліб розсипався по сходах. Лідія дивилася на нього, не розуміючи, що відбувається.

Три роки вони були разом. Три роки він говорив про спільне майбутнє, про те, як добре їм буде жити в її просторій двокімнатній квартирі.

— Лідочко, ти як? — сусідка занепокоїлася. — Зовсім зблідла.

— Нічого, — Лідія повільно зібрала хліб. — Дякую, що сказала.

Вона піднялася до своєї квартири на четвертий поверх, кожна сходинка здавалася горою. Руки тремтіли, коли шукала ключі.

У передпокої стояли його тапочки — старі, стоптані, які він завжди залишав у неї вдома.

Набрала його номер тремтячими пальцями.

— Алло, Коленька? — постаралася говорити спокійно.

— Ліда! — його голос звучав якось дивно, напружено. — А ти чого дзвониш? Я ж казав, сьогодні зайнятий…

— Зайнятий? — вона сіла на диванчик у передпокої. — Весіллям зайнятий?

Мовчання. Довге, тягуче мовчання, яке говорило більше за будь-які слова.

— Ліда, це… це не те, що ти думаєш, — нарешті пробурмотів він.

— Не те? — голос у неї зривався. — А що це тоді, Микола Петрович? Просто так вирішив у РАГС сходити, для різноманітності?

— Лідо, дай поясню…

— Поясни! — вона встала, почала ходити по кімнаті. — Поясни мені, як це три роки ти мені про кохання розповідав, а сам з іншою вінчався!

— Та не вінчався я! — він підвищив голос. — У РАГСі розписався, це зовсім інша справа!

— Інша? — Лідія зупинилася біля дзеркала, побачила своє відображення — скуйовджене волосся, червоні від сліз очі. — Для мене однакова!

— Лідочко, люба, ну що ти так реагуєш? — в його голосі з’явилися медові нотки, ті самі, які раніше топили її серце. — Це все формальності.

Вона при надії, розумієш? Батьки її наполягли, щоб одружився. А що мені залишалося робити?

— Сказати мені! — крикнула вона. — Хоча б попередити!

— Навіщо тебе засмучувати? Це нічого не змінює між нами. Ти ж розумієш, що люблю я тільки тебе…

— Замовкни, — тихо сказала Лідія. — Просто замовкни.

Вона кинула слухавку і довго сиділа в тиші. Потім встала, підійшла до шафи, де висіли його сорочки — ті, що він залишав у неї прати. Дві штуки, пом’яті, з в’їденим запахом його одеколону.

Зняла їх з вішалок і кинула на підлогу.

— Значить, нічого не змінює, — прошепотіла вона. — А я дурепа, три роки чекала пропозиції.

Телефон знову задзвонив. Микола. Вона подивилася на екран і вимкнула звук.

Пройшла на кухню, поставила чайник. Руки поступово переставали тремтіти. У голові прояснювалося.

Вона відкрила тумбочку, дістала заначку — п’ять тисяч, які збирала на відпустку. На їхню спільну відпустку.

— Вистачить на таксі, — сказала вона вголос. — І на букет.

Переодяглася в найкрасивішу сукню — темно-зелену, яку Микола називав «дуже тобі личить».

Підфарбувала губи, зачесалася. У дзеркалі відбивалася вже інша жінка — зібрана, рішуча.

Телефон розривався від дзвінків, але вона не відповідала. Взяла сумку, ключі. Біля дверей зупинилася, подивилася на його капці. Підняла їх і викинула в сміттєве відро.

— Пора закінчувати цей цирк, — сказала вона і вийшла з квартири.

Микола жив у старому п’ятиповерховому будинку, в однокімнатній квартирі, яку знімав уже чотири роки.

Лідія піднімалася знайомими сходами, де пахло котами і старою фарбою. Скільки разів вона несла сюди продукти, готувала йому борщі, прала його шкарпетки…

Подзвонила у двері. Довго ніхто не відкривав.

— Коленька, це я! — постукала кулаком.

— Ліда? — голос за дверима був розгублений. — Навіщо ти приїхала?

— Відкрий двері, поговоримо як люди.

Замок клацнув. Микола стояв на порозі в домашніх штанях і майці, волосся розпатлане. Вигляд у нього був такий, ніби його спіймали на крадіжці.

— Проходь, — пробурмотів він.

У кімнаті пахло жіночими парфумами. На дивані лежав білий піджак, на столі стояли два келихи з-під напою.

— Значить, святкували, — констатувала Лідія, піднімаючи келих.

— Ліда, дай пояснити нормально.

— Пояснюй, — вона сіла на єдиний стілець, склала руки на колінах.

— Її звуть Світланка, — він нервово ходив по кімнаті. — Ми познайомилися в кав’ярні біля роботи.

— Скільки їй років? — запитала Лідія рівно.

— Двадцять сім…

— А мені п’ятдесят два. Продовжуй.

— Лідочко, ну при чому тут вік! — він підсів до неї, спробував взяти за руку. — Ти ж знаєш, що я тебе кохаю! Це все дурниця, непорозуміння…

— Непорозуміння? — вона відсмикнула руку. — Штамп у паспорті — непорозуміння?

— Та зрозумій ти! — він підхопився, замахав руками. — У неї батьки суворі, віруючі. Коли дізналися, що вона носить дитину, скандал влаштували!

Погрожували в поліцію заявити та керівництву повідомити, кажуть, розбестив малолітню…

— Двадцять сім років — малолітня? — Лідія посміхнулася.

— Для них малолітня! — він сів на диван, обхопив голову руками. — Сказали, або одружишся, або термін отримаєш. Що мені було робити?

— А мені що робити тепер? — тихо запитала вона.

— А що тобі робити? — він підвів на неї очі. — Живи, як жила. Я ж до тебе приходитиму, як і раніше. Нічого не змінилося!

— Нічого? — голос у неї зірвався. — У тебе тепер дружина, а я що — коханка?

— Та яка вона дружина! — він встав, підійшов до вікна. — Заміж за гроші вийшла. Аліменти їй потрібні на дитину, ось і все. А любов… любов у мене до тебе однієї.

— Де вона зараз?

— До мами поїхала, хвалитися. — Він повернувся до неї. — Лідочка, люба, ну що ми як діти? Подумаєш, розписався! Папірець і все.

— Папірець? — Лідія встала зі стільця. — Для тебе наші три роки теж “і все”?

У цей момент у замковій щілині повернувся ключ. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася молода дівчина з великим животом під рожевою курточкою.

Біляве волосся, дитяче обличчя, величезні блакитні очі.

— Коля, я забула сумочку… — вона побачила Лідію і завмерла. — А це хто?

— Світланко! — Микола кинувся до неї. — Ти ж до мами поїхала!

— Поїхала, та сумку забула. — Дівчина дивилася на Лідію з цікавістю. — Коля, представ нас.

— Це… це Лідія Семенівна, — пробурмотів він. — Сусідка.

— Сусідка? — Світлана увійшла до кімнати, зняла курточку. — А чому сусідка така сумна? І чому ти такий нервовий?

— Світланко, люба, може, ти підеш до мами? — Микола метушився навколо неї, як курка навколо курчат.

— Не піду! — вона примхливо надула губки. — Хочу познайомитися з сусідкою.

А що це келихи брудні стоять? Коля, ти що, з сусідкою ігристе пив?

Лідія встала зі стільця. У грудях все горіло, але голос звучав спокійно:

— Не з сусідкою, дівчинко. З коханкою.

— Ліда! — Микола зблід.

— Що? — Світлана округлила очі. — Якою ще коханкою?

— З тією, яка три роки його утримувала, — продовжувала Лідія. — Годувала, одягала, прала йому шкарпетки. А він мені казки розповідав про спільне майбутнє.

— Коля? — дівчина повернулася до чоловіка. — Це правда?

— Світланко, не слухай її! — він сіпався між жінками. — Вона хвора, ревнива! Ми просто друзями були!

— Друзями? — Лідія посміхнулася. — А сорочки твої хто прав? А борщ хто варив? А коли ти захворів на грип, хто тебе доглядав?

— Мамочки! — Світлана схопилася за живіт. — У мене перейми починаються від нервів!

— Бачиш, що ти наробила! — накинувся на Лідію Микола. — Довела жінку до істерики!

— Я довела? — голос у неї зірвався. — Я винна, що ти брехун і негідник?

— Коля, а чому у неї ключі від квартири? — Світлана показала на руки Лідії.

Микола замовк. Лідія подивилася на зв’язку ключів у своїх пальцях. Дійсно, ключі від його квартири бовталися поруч з її домашніми.

— Тому що “вона” тут жила, — тихо сказала Лідія. — Кожні вихідні, кожну відпустку. Три роки я думала, що це і мій дім теж.

— Як жила? — обличчя Світлани стало червоним. — Коля, поясни негайно!

— Світланко, заспокойся, — він намагався обійняти дружину, але вона відсунулася.

— Не чіпай мене! — дівчина заплакала. — То ти спав з бабусею, поки я зустрічалася з тобою?

— З якою бабусею? — обурилася Лідія.

— А ти що, не бабуся? — Світлана витерла сльози. — Тобі ж сто років!

— Мені п’ятдесят два, — процідила Лідія.

— Ой, вибач, не розгледіла в напівтемряві, — єхидно сказала дівчина. — Я думала спочатку, ти його мама.

— Світланко! — стримав її Микола.

— А що Світланко? — вона повернулася до чоловіка. — Ти мені сказав, що майже незайманий! Що всього з двома жінками був, і то в молодості!

— Він тобі багато чого говорив, — Лідія підійшла до столу, взяла свою сумку. — Мені теж говорив. Про кохання до гробу, наприклад.

— Лідочка, не йди! — Микола кинувся до неї. — Давай спокійно поговоримо!

— Про що говорити? — вона зупинилася біля дверей. — Ти одружився. Дружина у тебе молода, красива. Що тобі ще треба?

— Тебе треба, — прошепотів він.

— Мене треба? — Лідія повільно повернулася. — А дружина? Дитина? Вони тобі не потрібні?

— Ну навіщо ти так… — Микола розгублено розвів руками. — Можна ж домовитися якось…

— Як домовитися? — Світлана витирала сльози рукавом. — Я з животом, заміжня, а ти з коханкою зустрічатися хочеш?

— Та вона не коханка! — роздратовано сказав він. — Просто подруга. Хороша жінка, допомагає мені…

— Допомагає? — голос у Лідії став крижаним. — Я тобі як банкомат допомагала? Гроші давала, їжу купувала, квартплату твою оплачувала?

— Яку квартплату? — він зблід.

— Тому що твої рахунки у мене вдома лежать! — вона відкрила сумку, дістала пачку квитанцій. — Ось, дивись, Світланко!

Комунальні за пів року, телефон, інтернет. Все на моє ім’я переоформлено, тому що у твого чоловіка кредитна історія зіпсована!

— Коля? — дівчина взяла квитанції тремтячими руками. — Це правда?

— Світланко, я тимчасово тільки… — він намагався відібрати папери. — Зараз все поверну!

— Чим повернеш? — Лідія гірко засміялася. — Своєю зарплатою? Ти її на трьох тепер ділитимеш?

— А скільки у нього зарплата? — запитала Світлана.

— Десять тисяч гривень, — відповіла Лідія. — Вантажником працює на складі. А тобі що казав?

— Що менеджер… що двадцять п’ять отримує… — дівчина осіла на дивані.

— Менеджер? — Лідія похитала головою. — Коля, ти зовсім здурів? Ящики тягаєш, а їй про менеджерство розповідаєш?

— Заткнися! — гримнув Микола. — Набридла зі своїми докорами!

— Ой, як заговорив! — вона підійшла до нього впритул. — А коли гроші брав, по-іншому розмовляв! «Лідочка, золотце, виручи!» Пам’ятаєш?

— Коля, а машину ти на що купував? — тихо запитала Світлана.

Зависла тиша. Микола м’явся посеред кімнати, не знаючи, що сказати.

— На мої гроші, — відповіла за нього Лідія. — Кредит на моє ім’я оформлений. Двісті тисяч. Ще рік виплачувати.

— Господи… — Світлана схопилася за голову. — А я думала, він успішний… У ресторани водив, подарунки дарував…

— На мої гроші дарував, — Лідія сіла поруч з нею на диван. — Дівчинко, та ти зрозумій, він тобі так само брехав, як і мені. Тільки мені про кохання розповідав, а тобі про багатство.

— Досить! — Микола вдарив кулаком по столу. — Обидві замовкніть! Набридли зі своїми претензіями.

— Претензіями? — Лідія встала. — Коля, ти розумієш, що накоїв? У неї дитина буде, а грошей немає! У мене кредити висять, які ти набрав!

— Не твоя справа! — він підійшов до Лідії. — Сама винна, що повірила!

— Винна? — її голос тремтів від люті. — Я винна, що кохала тебе?

— А хто тебе просив? — він посміхнувся. — Сама нав’язалася! Думала, купиш мене своїми грошима?

Світлана тихо схлипувала на дивані. Лідія дивилася на Миколу, і їй раптом стало огидно. Не боляче, не прикро — огидно.

— Знаєш що, Коля, — повільно сказала вона. — Дякую тобі.

— За що дякую? — він здивувався.

— За те, що показав, хто ти є насправді. — Вона відкрила сумку, дістала ключі від його квартири і поклала на  стіл. — Машину завтра забери. Документи у мене вдома лежать.

— Лідіє, зачекай! — він кинувся до неї. — Ти що робиш?

— Я звільняюся, — вона підійшла до Світлани, погладила її по плечу. — Дівчинко, тікай від нього. Поки не пізно. Він і тебе обдурить, як обдурював мене.

— Куди я втечу? — схлипнула Світлана. — Я ж при надії, заміжня…

— Розлучайся, — твердо сказала Лідія. — Аліменти з нього отримуватимеш, а сама знайдеш нормальну людину. Молода, красива — нащо тобі цей брехун потрібен?

— А як же дитина? — дівчина гладила живіт.

— Дитина виросте. Без батька краще, ніж з поганим батьком, — Лідія взяла сумку. — Я пішла. І більше не дзвони мені, Микола. Номер зміню.

— Лідо! — він схопив її за руку. — Ти з глузду з’їхала? Ми ж стільки років разом!

— Три роки, — поправила вона, вивільняючи руку. — Три роки я була дурепою. Досить.

Лідія вийшла на сходовий майданчик, а за нею вискочив Микола.

— Лідо, одумайся! — він хапав її за рукав. — Ми ж можемо все виправити!

— Нічого виправляти не треба, — вона зупинилася на сходах. — Все і так ясно.

— Та кину я її! — він говорив швидко, задихаючись. — Розлучуся! Я просто помилився!

— А дитина? — запитала вона спокійно.

— А що дитина? Не моя, може, взагалі!

Лідія подивилася на нього з огидою.

— Ти знаєш, Коля, я спочатку думала, що ти просто злякався. Злякався відповідальності. Але ти ж просто негідник, так?

— Лідо…

— Негідник і боягуз, — вона почала спускатися. — І я сліпа дурепа, що три роки цього не бачила.

Він біг за нею сходами, хапав за руки, благав зупинитися.

На другому поверсі виглянула тітка в халаті:

— Що за шум? Спати заважаєте!

— Вибачте, — сказала Лідія і вийшла з під’їзду.

На вулиці було холодно, мрячив дощ. Вона дістала телефон, викликала таксі.

Микола стояв поруч у домашніх капцях і майці, зуб на зуб не потрапляв від холоду.

— Ліда, ну не можна ж так! — його губи посиніли. — Я ж замерзну!

— Іди додому, — сказала вона байдуже. — До дружини.

— А як же ми? — він тремтів усім тілом. — Наші плани? Ти ж казала, що мрієш жити зі мною!

— Мріяла, — кивнула вона. — Більше не мрію.

Під’їхало таксі. Машина зупинилася поруч з бордюром. Лідія відкрила дверцята.

— Ліда! — крикнув Микола. — Я кохаю тебе!

Вона обернулася. Він стояв на тротуарі — мокрий, у капцях, з розпатланим волоссям. Жалюгідний і нікчемний.

— Знаєш, що я тобі скажу? — повільно промовила вона. — Іди до біса зі своїм коханням.

Сіла в машину, зачинила дверцята. Водій — літній чоловік з добрими очима — подивився в дзеркало:

— Куди їдемо?

— На Центральну, дім 15, — сказала вона.

— Добре.

Машина рушила. У бічне дзеркало Лідія бачила, як Микола біжить за таксі, розмахуючи руками. Потім він зупинився, зігнувся навпіл, кашляв.

— Чоловіче, а де тут квітковий магазин є? — запитала вона у водія.

— По дорозі буде цілодобовий. Заїдемо?

— Заїдемо.

У квітковому вона купила великий букет жовтих троянд. Дорогий, красивий. Такий, про який мріяла все життя.

— Собі берете? — запитала продавчиня.

— Собі, — посміхнулася Лідія. — Для себе коханої.

Вдома вона поставила троянди в кришталеву вазу, яку берегла для особливих випадків. Зібрала всі Миколаєві речі — сорочки, шкарпетки, зубну щітку — і склала в пакет.

Завтра викине і почне нове життя.

Увімкнула чайник, дістала з шафи коробку з дорогим чаєм — тим, що економила для гостей. Тепер вона сама собі гість.

— Здрастуй, нове життя, — сказала вона букету. — Приємно познайомитися.”