Ліза поспішала додому. Сьогодні, як на зло, на роботі в обід відключили електрику, і після зміни довелося затриматися на цілу годину.

Ліза поспішала додому. Сьогодні, як на зло, на роботі в обід відключили електрику, і після зміни довелося затриматися на цілу годину.

Керівництво абсолютно не цікавило, що у деяких співробітників є діти, у когось друга робота, а хтось просто не потрапив на побачення.

Лізу вдома чекали четверо дітей.

Вона завжди мріяла про велику і дружну сім’ю. Вийшла заміж, але свекрусі невістка не сподобалася.

Ліза не звертала на це уваги, адже чоловік був найкращим, завжди її підтримував.

Вони домовилися, що у них буде не менше трьох дітей, а вийшло четверо, тому що останні з’явилися двійнята.

Після народження Маші і Марини почалися непорозуміння. По-перше, свекруха постійно пиляла Лізу, стверджуючи, що та зіпсувала життя її синові.

Йому всього 30, а він вже обтяжений дітьми, замість того щоб насолоджуватися життям.

Ліза, на її думку, навісила на нього купу дітлахів і щаслива, хоча сама не має мізків, щоб дати їм освіту і поштовх у житті.

Чотири квартири вони не куплять, і за навчання нормально не заплатять. Так що, на її думку, радіти нема чому.

По-друге, свекруха була впевнена, що Ліза не зможе утримати сина від бажання вільного життя.

Ліза не сперечалася, погоджувалася, аби не дратувати свекруху. Вона була молода і наївна, вірила, що вони з чоловіком все подолають.

Коли дівчаткам виповнилося п’ять місяців, Микола заявив, що йде. Ліза була в шоці, не вірила своїм вухам.

— Як йдеш? Куди? — запитала вона.

— Взагалі-то піти повинна ти. Ти ж розумієш, що більшу частину грошей на квартиру дали мої батьки, — відповів Микола.

— Коля, а як же діти? — Ліза була в розгубленості.

— Ти ж хотіла багато дітей.

— Ну, ти теж хотів. Вони і твої діти теж, — сказала вона.

— Лізо, я знаю, що ти хочеш сказати, але це нічого не змінить. Я все вирішив, та й мама…

Ліза сіла на стілець.

— Мама? До чого тут мама? У тебе давно своя сім’я. Ти ж сам хотів, щоб сім’я була великою.

— Я помилився. Збирайся, відвезу тебе до бабусиного будинку.

— Куди? Ти подумав, як я там з дітьми буду? У ньому ж ніхто не жив уже років десять.

Микола знизав плечима.

— Ми з мамою можемо виділити тобі невелику суму на ремонт.

Лізі знадобився час, щоб зібратися з думками. Потім вона схаменулася і вирішила не сумувати.

Старші діти допомагали як могли: то пляшечку маленьким дадуть, то мамі ганчірку принесуть.

Коли в старому будинку навели порядок, вона зібрала всі документи і подала на аліменти.

Тут почалося! Коля і його мати, як на роботу до неї ходили, чим тільки не погрожували.

Коли колишня свекруха заявила, що вони відберуть у неї дітей, Ліза посміхнулася:

— А ось це правильно. Нехай живуть з татом в упорядкованій квартирі, а я буду їх у вихідні відвідувати. Мені подобається.

Свекруха навіть відсахнулася. Ліза знайшла няню, яка доглядала за дітьми за невелику плату, і вийшла на роботу.

Зараз, через три роки після того, як Микола відмовився від них, вона відчувала себе впевнено.

Ліза навіть відчувала вдячність за те, що більше не доводилося нервувати через візити його матері.

Вона стала впевненішою в собі, і сім’я жила цілком непогано. Невеликий город, затишний будинок — живи і радій.

Звичайно, кожному хочеться більшого, але Ліза була задоволена.

З тих пір, як Маша і Марина пішли в дитячий садок, стало ще краще. Дівчатка майже не хворіли, і Ліза могла працювати на повну силу…

…Вона повернула до зупинки, подивилася на годинник і зітхнула. Робота хороша, але транспортне сполучення — справжня біда.

Остання маршрутка відходить о 7 вечора, а потім тільки пішки або на таксі.

Часу було майже восьма година, робити нічого — потрібно йти пішки через пішохідний місток, а там вже рукою подати, хвилин за двадцять дістанеться.

Майже відразу за містком Ліза помітила бабусю, яка сиділа на лавочці. Вона виглядала дивно, ніби хтось дав їй дорогі речі, але вони були зношені до дірок.

Бабуся виглядала настільки жалюгідно, що Ліза не змогла пройти повз. Вона завжди трепетно ставилася до літніх людей, згадуючи свою бабусю, яка виховувала її з 10 років.

— Добрий день, з вами все добре? — запитала Ліза.

Бабуся перевела на неї погляд і посміхнулася.

— Так, напевно. Ось сиджу, відпочиваю.

— Може, вас провести? Ви де живете?

Бабуся витерла очі.

— Нема куди мене проводжати, донечко. Я живу на вулиці. Напевно, жила десь раніше, але де — забула.

Ліза розгубилася.

— Як же так? Треба йти в поліцію.

Бабуся махнула рукою.

— Я була там. Проганяють, кажуть, щоб пила менше, а я ж ні краплі не п’ю.

Ліза остаточно розгубилася. Вона розуміла, що перед нею одна з так званих бездомних, можливо, її навіть власні діти на вулицю виставили.

Але ця бабуся не була ні нахабною, ні злою, вона була сумною і загубленою. Ліза розуміла, що залишити її просто так на вулиці вона не зможе.

— А знаєте що, ходімте зі мною.

Бабуся злякано подивилася на неї, а у Лізи стиснулося серце. Мабуть, нічого доброго останнім часом вона від людей не бачила. Ось і лякається.

— Ходімо. Мене Ліза звати. Я живу тут недалеко, я вас з дітьми познайомлю, повечеряємо. Не бійтеся.

Очі бабусі потеплішали.

— Я ж брудна, дивись яка. А у тебе, ти кажеш, діти…

— Цю біду ми виправимо, знайдемо, що одягнути, а якщо буде потрібно — баню протопимо.

Ліза з посмішкою взяла жінку під руку.

— Давайте, я допоможу вам.

Додому дісталися напрочуд швидко. Діти кинулися обіймати матір.

— Мамо, а хто це?

— А це, мої дорогі, бабуся… — тут Ліза запнулася.

— Зоя, — посміхаючись, доповнила бабуся.

— Це бабуся Зоя, вона загубилася, поживе поки у нас, а ми постараємося їй допомогти.

Маленька Маша взяла бабусю за одну руку, Марина за другу, і вони повели її до столу. Міша висунув стілець, а Саша поставив чисту тарілку.

— Ой, зачекайте, онучки. Мені б вмитися.

Через пів години всі сиділи за столом. Бабуся розпитувала дітей про те, чим вони займаються, і одночасно допомагала Маші справлятися з ложкою.

Ліза не встигала допомогти ні одній, ні другій, і сама поїсти, але раптом усвідомила, що і сама поїла, і діти ситі.

Вперше йти на роботу і залишати дітей з майже незнайомою людиною було трохи страшно.

Бабуся Зоя, яка в цей час сиділа і в’язала шкарпетку в окулярах, люб’язно наданих сусідкою, немов зрозуміла її.

— Лізонько, я розумію твої переживання. Ти заглянь до сусідки, нехай вона до нас заходить.

Це ж діти, за них переживати нормально, — посміхнулася вона.

— Ви дуже проникливі і добрі. Мені здається, нам пощастило, що ми вас знайшли.

Через тиждень Ліза не могла зрозуміти, як вони раніше обходилися без бабусі Зої.

Вона дбала про дітей, як квочка, розповідала дівчаткам на ніч казки, такі, що вони самі бігли до ліжок, щоб швидше лягти і почати слухати.

І всі влаштовувалися неподалік на дивані, щоб не пропустити найцікавіше.

Бабуся Зоя вранці підсіла до Лізи і сказала:

— Так, буду список тобі писати, що купити. А то ти прибігаєш, готуєш, мало того що не економно, так і їжа у тебе така, що швидше.

А дітей потрібно смачно годувати, щоб на все життя запам’ятали, як їм добре в дитинстві з мамою було.

— Ну ви ж будете втомлюватися.

Зоя здивовано подивилася на неї.

— А з чого це? Від того, що я щось зварю? Ой, не можу я з тобою.

У будинку з’явилися пиріжки, різні супи. Гроші і справді стали витрачатися набагато економніше.

А ще Зоя лаяла Лізу:

— Ти ж така красива, сама себе забезпечую, а чоловіків шарахаєшся, про себе теж думати треба.

Ліза сміялася.

— Ну які чоловіки, у мене четверо по лавках. Четверо, а не один. Хто їх візьме на себе?

— І що ж тепер, ховати молодість? Діти у тебе розумні, здоровенькі, що не так?

У такі моменти Лізі дуже хотілося притиснутися до Зої і сказати: «Добре, мамо, буду робити все, як ти скажеш». Ліза, звичайно, мовчала, але до порад бабусі прислухалася.

Через місяць Сашко, найстарший, приніс від вчительки подяку. Вона писала, що син останнім часом дуже підтягнувся з уроків, став більш зібраним.

І Ліза бачила, що він робить все сам. Але ось бабуся Зоя йому сказала, що справжній чоловік повинен намагатися добре робити абсолютно все.

Баба Зоя жила з ними вже пів року. Ліза щиро жаліла її, але в глибині душі розуміла, що якби її ніхто не шукав, то було б дуже добре.

Ну як вона буде обходитися без задушевних бесід ввечері за чашкою чаю, а дівчатка без казок, а сусідка без нових рецептів пирогів?

Але Ліза розуміла й інше: щодня Зоя щось згадувала, щось новеньке з того, минулого, життя.

То вона із сином у театрі, то син дарує їй путівку. Схоже, що у неї не було сварок із сином, просто щось сталося.

***

Бабуся сиділа перед столом, діти тихо-тихо на дивані, а перед Зоєю лежав листок з якимись цифрами.

— Лізонька, ось згадала, це номер мого Сергія. Він мене змушував його повторювати. Потрібно йому зателефонувати. Він, напевно, хвилюється.

Ліза ледь не заплакала, але дістала телефон. Через деякий час вони сиділи мовчки на ганку, коли почулися кроки, і в будинок буквально увірвався чоловік.

— Мамо! — крикнув він і підбіг до жінки.

Чоловік опустився на коліна перед Зоєю, сховавши обличчя в її руках. Ліза помітила, як його плечі тремтять.

Йому було близько сорока п’яти років, скроні вже посивіли, одягнений був стильно, і від нього виходив аромат дорогого одеколону.

— Бабусю, ти до нас ще приїдеш? — запитав Саша, але голос його видавав хвилювання.

Гість подивився на плачучу бабусю, потім перевів погляд на дітей і, нарешті, на Лізу.

— Звичайно, приїде. Я сам її до вас у гості привезу.

Сергій дотримав свого слова. Вже через тиждень вони приїхали в гості, привізши цілу машину подарунків. Сергій допомагав накривати на стіл.

— Ви щаслива, Лізо. Це таке щастя — мати дітей.

— А у вас немає дітей?

— Ні, на жаль. Два рази був одружений, але дружини воліли розважатися, і ми розлучалися. Так і залишився один. А все одно сім’ю хочеться…

У нас взагалі маленька сім’я: мама і я. Вона мене, коли народжувала, мало на той світ не пішла.

Лікарі заборонили народжувати ще. Тато від нас рано пішов. Ось ми з нею і залишилися.

— Ви ж не старий чоловік, у самому розквіті сил. Одружуйтеся, і діти ще будуть.

— Ви справді так думаєте?

Ліза виявилася права. Не минуло й року, як Сергій одружився, і в нього відразу з’явилася дитина. Та не одна, а цілих четверо!

Правда, щастя молодих спробували затьмарити Коля і його мама. Як тільки дізналися, що Ліза вийшла заміж за багатія, одразу ж з’явилися на горизонті.

Спочатку Ліза не розуміла, чого їм треба, а коли зрозуміла, відразу до чоловіка пішла.

— Сергію, справа в тому, що моя колишня свекруха і колишній чоловік погрожують відібрати дітей, якщо я їм не заплачу.

Вони чомусь вирішили, що якщо я вийшла за тебе заміж… — Ліза опустила погляд. — Бачиш, одні проблеми у тебе від мене.

Сергій посміхнувся.

— У кого відібрати? У мене? Ну-ну. Нехай спробують. А ти не кажи такого більше.

Немає твоїх проблем або моїх проблем. Ми одне ціле. Все у нас спільне.

Ліза знову опустила голову.

— Є ще дещо, ще не пізно все виправити, але… — вона підняла на нього перелякані очі. — Сергію… загалом, скоро в нашій родині народиться п’ята дитина.

Ніколи ще Ліза не бачила, щоб дорослий чоловік так радів і скакав по кімнаті.