Ліза сиділа на кухні в шортах та майці, з чашкою теплого молока в руці. За вікном стояла непроглядна темрява. У будинку навпроти не світилося жодне вікно. Їй не спалося. Усередині була незрозуміла тривожність.

У двері зазирнув чоловік.

– Зараз прийду, – сказала вона і зробила ще один ковток зі склянки.

– Тобі хтось дзвонить. Зовсім би вимкнула телефон, бо вібрація дратує, спати не дає.

– Добре, зараз вимкну, – сказала Ліза, але не рушила з місця.

Чоловік постояв ще трохи у дверях і зник. Ліза допила молоко, вимила склянку і тільки після цього сходила по телефон у кімнату. Сергій лежав на дивані, відвернувшись до стіни і накрившись ковдрою так, що з–під неї виднілася лише маківка.

Ліза повернулася на кухню і відкрила список недавніх дзвінків – три пропущені від Марійки. Подруга жила у іншому місті, залишилася там після закінчення інституту. Бачилися і зідзвонювалися тільки з особливих випадків. Ліза натиснула кнопку дзвінка.

– Привіт! Чого не відповіла? Вже святкуєш, чи що? – пролунав у слухавці веселий голос Марійки. – З днем ​​народження-я-я те-е-е-бе… – заспівала вона.

Ліза забрала слухавку подалі від вуха, щоб не чути поганенький спів подруги. Вона намагалася підрахувати в думці, скільки ж років вони дружать.

– Згадала! Сімнадцять! – радісно вигукнула Ліза, як тільки Марійка замовкла.

– Ти забула, скільки тобі років? Подруго, я починаю хвилюватись за тебе, – сказала насторожено Марійка.

– Та ні. Я згадала, скільки років ми з тобою дружимо. Ми познайомилися рівно сімнадцять років тому на дні народження. Тебе до нас привела тітка Рая.

– Ох. Слава Богу, бо я вже турбуватися почала.

– Я тільки молоко пила. Завтра день народження, тоді й хильну чогось міцнішого. Але якщо чесно, я взагалі б не святкувала. Кожен рік наближає до старості.

– Яка старість? Тобі всього двадцять вісім, як і мені, – обурилася Марійка. – Ти вирішила зіпсувати свій день народження? А я збиралася приїхати до тебе.

– Справді? Давай. Я буду рада.

– Не можу я пропустити таку подію. Де збираємося?

– У нашому кафе. Пам’ятаєш? Годині о шостій встигнеш?

Марійка сказала, що рано приїде, до матері зайде, а потім одразу в кафе. Вони ще побалакали трохи і попрощалися.

Ліза вимкнула світло, постояла трохи у дверях кухні, звикаючи до темряви, потім пішла у кімнату і залізла під ковдру. Чоловік щось пробурмотів, але до неї не повернувся.

Ліза лежала на спині і думала, що нарешті приїде Марійка, що вони зможуть наговоритися від душі. Останнім часом стільки назбиралося всього, а відверто поговорити ні з ким.

Ліза згадала, як Марійка відмовляла її перед ЗАГСом.

– Ти що, зовсім голову загубила?! У ньому ж крім гарненької зовнішності нічого немає! Ти через тиждень розчаруєшся і пошкодуєш. Лізо, опам’ятайся…

Вона мала рацію. Але хіба могла Ліза повірити, прислухатися до голосу розуму, коли так була закохана в гарного хлопця на три роки молодшого за себе?

Ліза вважала, що Марійка їй просто заздрить.

Рожеві окуляри злетіли через місяць після весілля, коли пристрасть трохи вщухла.

Виявилося, що їм нема про що говорити, що вони з Сергієм абсолютно різні, з різними бажаннями та ставленням до життя.

До моменту весілля Ліза вже мала свою квартиру. Батько вчасно допоміг купити.

Усього за кілька років нерухомість подорожчали майже вдвічі.

Сергій до зустрічі з Лізою жив із мамою. Запізно вона зрозуміла, що в ній він знайшов другу маму.

Вона працювала в престижній фірмі юристом, а він часто змінював роботу, шукав де можна працювати менше, а отримувати більше.

Його весь час щось не влаштовувало.

Сергій часто сидів без роботи. Ліза годувала його й купувала одяг. Він виглядав привабливим молодим чоловіком, а всередині так і залишився хлопчиком, що ганяється за примарними міражами.

Їй заздрили, такий чоловік поряд. І вона самовіддано намагалася врятувати свій шлюб. Не зізнавалася навіть самій собі, що Марійка має рацію, що обманулася, що розчарована, що зробила помилку. Ліза вмовляла себе, що згодом Сергій подорослішає, що все налагодиться.

Зі свекрухою у них відразу не склалися стосунки. Та вважала, що Лізі дуже пощастило з її сином. І весь час питала під час зустрічі, коли чекати онуків.

Ліза й сама була не проти дітей, але не виходило. Вона обстежилася, все в неї гаразд. Запитала одного разу свекруху, чи не слабий був Сергій у дитинстві на щось, що могло вплинути на його здатність мати дітей. У відповідь почула, що Ліза хоче зіпхнути на її сина свої вікові проблеми. Ліза навіть не придумала, що відповісти, просто встала і пішла. Більше ніколи не ходила до свекрухи в гості і її не запрошувала.

Наступного дня в обід її вітали на роботі. Ліза проставилася ігристим, купила два торти й цукерок, щоб усім вистачило.

Колектив подарував букет квітів та електричний чайник із підсвічуванням. Окремо привітав букетом директор, сказав добрі слова й відпустив додому, навіть запропонував дати машину з водієм.

Але Ліза відмовилася. Іти недалеко, всього три зупинки. Один букет вона залишила на роботі, а букет директора взяла додому, як подарунок.

Травнева погода радувала теплом і сонцем. Тим більше, що відзначати вирішила в кафе, поспішати і стояти біля плити не треба. Чому б не прогулятися?

Поки стояла біля світлофора, якийсь хлопець зробив їй комплімент, дізнався про день народження і напросився провести. Ліза погодилася, але дорогою дала зрозуміти, що вона одружена. Хлопець сказав, що поспішає і одразу зник. Стало смішно, але приємно, що на неї ще звертають увагу такі молоді люди.

Ідучи повз кафе, де вона збиралася відзначити свій день народження, Ліза сповільнила крок, намагаючись побачити себе у відображенні великого вікна. Але замість себе побачила Сергія. Він сидів за столиком біля вікна і цілував пальчики зовсім молодій дівчині навпроти нього, не зводячи з неї закоханих очей.

Перед дівчиною стояла вазочка з морозивом, вона раз у раз облизувала ложку, призивно дивлячись у вічі Сергію.

Ліза стояла і дивилася на них, як зачарована. Їх розділяло лише скло, але вони її не помічали. Спочатку вона хотіла зайти в кафе і влаштувати їм обом. Але виглядатиме Ліза смішно й безглуздо.

Вона востаннє глянула на коханців і пішла геть, доки її не помітили. Настрій зник, а ноги стали важкими.

Ліза відчувала здивування та розгубленість, але плакати не хотілося. Вона навіть не почала дзвонити Марійці і скасовувати зустріч, хоч відзначати день народження в кафе, де щойно бачила чоловіка з коханкою, було повним абсурдом.

Вдома вона вибрала сукню і туфлі на високих підборах, вклала волосся і вже зібралася йти, коли прийшов чоловік. Виглядав він цілком задоволеним життям.

– А ти куди зібралася? – запитав Сергій.

– У мене сьогодні день народження, я йду його відзначати.

– От же ж, вибач, зовсім забув… Запрацювався. З мене подарунок. А куди ми йдемо?

– Я йду сама, без тебе. У кафе, звідки ти щойно прийшов.

– Яке кафе? Я був на роботі.

– Так? Значить, мені здалося. До речі, а чому ти ніколи не цілував мені пальчики як їй?

Сергій аж побілів від почутого.

– Ти все не так зрозуміла, я все поясню…

– Не турбуйся. Це просто знайома, так? Ти її просто пригостив морозивом? – сказала Ліза з сарказмом. – Я пішла, а ти не гай часу, збирай свої речі і йди з моєї квартири. І щоб тебе не було тут після мого повернення. Що залишиш – винесу на смітник.

– Навіщо ти так?

– Ну, по-перше, це мої речі. Я їх тобі купувала, можу робити з ними що захочу. А по-друге…

– Лізо, давай поговоримо. Це все несерйозно.

– Твоя мама має рацію. Я надто стара для тебе. На молоденьких потягнуло? Так і йди до неї в гуртожиток.

– Звідки ти знаєш про гуртожиток? – розгубився Сергій.

– Навряд чи така молоденька дівчина має свою квартиру. Одягнена просто, значить, батьки не багатії. Жадібно їла морозиво, значить, грошей у неї на походи в кафе немає. Вчиться й живе у гуртожитку. До мого повернення зникни, – повторила Ліза і вийшла з квартири.

За чоловіка вона трималася, але по дорозі в кафе її брало нервове тремтіння. Вона сама не очікувала, що так добре роздивилася одяг дівчини і все вгадала. Ліза йшла до кафе, а каблучки стукали тротуаром. Марійка на неї вже чекала.

– Я вже хотіла дзвонити тобі. Ти одна? А де Сергій?

– Давай там поговоримо, бо я зараз не витримаю, – сказала Ліза і відкрила двері в кафе.

Столик у неї був зайнятий, але Ліза раз у раз поглядала на нього, ніби очікувала побачити Сергія з коханкою. Вони зробили замовлення і поки чекали, Ліза почала розповідати. Вона то сміялася, то схлипувала.

– У тебе істерика, – сказала Марійка і замовила ігристе.

Після нього полегшало, але Ліза почала плакати. Їй було шкода себе, своє кохання, свій витрачений час.

– Двадцять вісім, а в мене ні чоловіка, ні дітей. Свекруха вважає, що це я винна в тому, що у нас немає дітей через вік. Ні, ти уявляєш? От і нехай іде до цієї дівчинки. Вони більше один одному підходять.

– Ти їж, подруго, – Марійка дивилася з жалем. – Все на краще. Перестань плакати. Де він, до речі?

– Не знаю, сказала йти.

– Це правильно. А я тебе попереджала, що так буде…

Поруч із Лізою на столі росла гора зім’ятих серветок. Вона швидко захмеліла.

– Я все для нього робила, кохала, а він…

До них підійшов молодий чоловік, вибачився і поклав перед Лізою нову пачку серветок.

– Дякую, – сказала за Лізу Марійка.

– Ой, я, мабуть, погано виглядаю. – Ліза взяла серветку і голосно висякалася. – Марійку, вибач, я піду додому. Щось зовсім святкувати розхотілося…

Вона нерівною ходою пішла до виходу, відкрила двері, зачепилась каблуком за поріжок чиїсь міцні руки втримали її. Поруч охала Марійка.

– Сідайте в машину, – сказав чоловік. – Відвеземо вашу подругу додому, потім я завезу вас. Куди їхати?

– Вулиця Сонячна, будинок десять… – голосно оголосила Ліза.

Дорогою вона все питала, чи міг би він закохатися в неї? Клялася, що більше ніколи не дасть себе обманути, бо розчарувалася у всіх чоловіках, і більше ніколи не вийде заміж.

Біля свого будинку вона сказала, що не має ні кави, ні чаю, тому на запрошення нехай не розраховує. Вийшла з машини і попленталася до під’їзду.

Вдома вона роздяглася у коридорі, пішла у ванну і залізла під душ. У голові почало прояснюватись. Не встигла вона завернутись у великий махровий халат, як у двері подзвонили.

– Марійко, ти чи що? – запитала Ліза, відчиняючи двері.

На порозі стояв чоловік із кафе.

– Ви сказали, що у вас ні кави ні чаю. Я купив і те, й інше. Не знаю, яке саме ви любите, тому купив на свій смак. І ще курку. Так ви виглядаєте набагато краще, – сказав він, окинувши її поглядом.

Він закрив двері, роззувся і, не питаючи дозволу, по-хазяйськи пройшов на кухню.

Ліза тільки зараз зрозуміла, що стоїть перед ним у довгому махровому халаті і з мокрим волоссям.

– Через пів години бульйон буде готовий. А поки що я приготую вам каву, – кинув чоловік через плече.

– Та як ви… Що за нахабство… – Ліза хотіла сказати, що не дозволить йому господарювати на її кухні, але тут вона почала гикати.

Вона гикала й гикала, і ніяк не могла зупинитися. На очах аж виступили сльози.

Потім вона пила міцну каву, а чоловік розповідав про себе, про своє розлучення, що теж переживав, але як бачите, пережив…

– Все на краще. Не треба шкодувати. Якби любив, не зрадив би. Ви молода, у вас все попереду, – резюмував він. – Та у вас очі злипаються. Заговорив я вас зовсім. Ідіть спати.

Ліза не стала сперечатися. Вона ледве трималася на ногах. Лягла на диван, і чоловік дбайливо прикрив її пледом.

– Мама мені в дитинстві читала казки перед сном, – пробурмотіла Ліза, заплющивши очі.

– Жили-були… – тихо почав розповідати чоловік.

Ліза посміхнулася і… Заснула.

Прокинулася вона пізно. Добре, що вихідний не треба на роботу. Нестерпимо хотілося пити, а голова просто розколювалася. Ліза обережно поплила на кухню.

Подарований чайник стояв на столі, наполовину наповнений водою. На плиті – каструля з остиглим бульйоном. І Ліза все згадала.

Боже мій, як вона погульбанила вчора! Він справді зварив бульйон? Їй не наснилося? А вона навіть не знає, як його звуть. За хвилину чайник закипів, і Ліза заварила собі каву.

Зателефонувала Марійка.

– Жива? – запитала вона.

– Начебто.

– Начебто. Приведи себе в порядок. За кілька годин я заїду за тобою.

– Я нікуди не піду, я погано виглядаю, – сказала Ліза.

Але за дві години Марійка вже везла її до себе додому.

– Мама стільки наготувала. На весілля вистачить.

Вони пили чай і згадували минуле, свої витівки, а їх було чимало. Марійка завжди була головною.

– Дякую вам велике, Надіє Степанівно. Так добре. Марійко, щоб я без тебе робила?! – обіймала подругу Ліза.

Вона більше не плакала. Відчувала полегшення та легкість. Розповіла, як учора новий знайомий з’явився до неї з кавою і куркою, зварив бульйон і навіть розповідав їй казку перед сном.

– Треба ж. Який? – поцікавилася Марійка.

– Не знаю. Я одразу заснула, – вони дружно засміялися.

Ліза раптом припинила сміятися.

– Я тільки зараз зрозуміла. Звідки він дізнався номер моєї квартири?

– Ти нічого не пам’ятаєш? Ти сама йому сказала у машині. Справжній джентльмен. Розвіз нас по домівках. Мені він дуже сподобався, – сказала Марійка.

– Який жах, – Ліза притиснула долоні до палаючих від сорому щік.

Потім вони поїхали на вокзал. Провівши Марійку, Ліза на таксі повернулася додому.

«Дарма я погарячкувала і виставила Сергія. Може, й не було нічого? І що я робитиму одна?» – думала вона з тугою в машині.

Але біля під’їзду на неї чекав новий знайомий.

– Ви? Мені так соромно за вчорашнє… – сказала Ліза, почервонівши.

– Це можна виправити. Я, між іншим, так і не скуштував бульйону. Ви, до речі, поставили його в холодильник?

Бульйон виявився смачним, таким, як треба.

– Дякую. Про мене ніхто так не дбав. Це так приємно, – ніяково сказала Ліза.

– Тепер я завжди піклуватимуся про тебе, – посміхнувся Денис.

Приємно було відчувати себе маленькою і слабкою поряд із надійним чоловіком.

Через три місяці Ліза розлучилася з чоловіком. Свекруха дзвонила і просила Лізу вибачити її синові. Ліза сказала, що давно його вибачила.

Сергій допоміг зрозуміти, чого вона хоче насправді.

А через пів року вона вийшла заміж за Дениса. На весіллі Марійка найголосніше кричала «Гірко!»

І так, у них народилася дитина. Але це зовсім інша історія…

На жаль, ми часто закохуємося у зовнішність, а не у зміст, особливо в молодості.

Головне, своєчасно все виправити. Лізі пощастило, вона зустріла порядного і дбайливого Дениса.

Один мудрець сказав:

«Найкращі ліки для людини – любов і турбота, а якщо не допоможе, збільшіть кількість».

Все правильно. Врятувати від самотності, розбитих надій та розчарування може тільки кохання…