Вдома було тепло та затишно і, швидше за все, пахло смачним обідом. Пам’ятаю, подумав, що дружина приготувала свій дивовижний борщ. Готувала вона завжди просто дивовижно і часто балувала нас своїми кулінарними вишукуваннями.
Борщ, звичайно, був її фірмовою стравою, але крім цього в списку її досягнень було багато страв кавказької, французької, грецької, італійської, тайської і навіть ліванської кухні. Майстриня – нічого не скажеш.
Жаль тільки, що я вже майже не відчував ні смаку її куховарства, ні навіть запаху.
Мене виписали із лікарні буквально за тиждень до того дня. Ні, навіть не виписали, правильніше було б сказати – відправили додому чекати стару з косою. Саме так. Цього лікарі навіть не приховували.
Та й що приховувати, якщо я вже давно знав, що жити мені залишилося лічені дні. До кінця року жодній лікарні не хочеться псувати статистику такими, як я. Та їм, поклавши руку на серце і всередині року не хочеться її псувати.
Лікар, з яким у мене склалися практично дружні стосунки, так і сказав:
– Підеш із життя під свято, будуть перевірки суцільний геморой, загалом. Простіше виписати тебе додому, де, як відомо, і стіни лікують, – лікар зітхнув, а потім, ховаючи очі, додав:
– Ось відпочинеш трохи, а там, бог дасть, знову до нас завітаєш – знову за тебе візьмемося.
Щирості в його словах було менше, ніж у серці надії. І він, і я чудово знали, що хворі, на кшталт мене. рідко поверталися, не встигали – згасали вдома, в оточенні рідних та близьких.
Мої другани – відколи я опинився вдома – без перерви мене відвідували, думаю вони приходили прощатися – співчутливий вираз і натягнуті посмішки. Сиділи, як недолугі біля мене, незграбно тримали за руку і намагалися зовсім не смішно жартувати.
Потім неквапливо прощалися, говорили безглузді слова про те, що треба вірити, що треба триматися, висловлювали надію на те, що я впораюся, вистою, і вже найближчого літа ми поїдемо на рибалку, а то й у гори, а то й у саму Африку – на сафарі.
І звідки у них такі фантазії бралися? Та якби я був здоровий як бик, я б ні на яке сафарі не поїхав, а вже в такому стані – тим більше.
Загалом, виходило все натягнуто, безглуздо, незграбно. Але це майже мене не засмучувало, засмучувало те, що моя недуга приносила страждання рідним та близьким людям.
Я чув крізь сон, як напередодні Оля, моя дружина, дзвонила рідні:
– Так, привезли Сергія… Лікарі мені сказали, що більше нічим допомогти не можуть… Зайдіть якось, може, потім пізно буде… Так, до зустрічі.
Ось так! Попрощайтеся, мовляв! Був сильний життєрадісний чоловік, повний планів на майбутнє, а тепер сутулий скелет, обтягнутий шкірою. Скільки там в мені було кілограмів, коли мене виписали з лікарні? Напевно, близько п’ятдесяти.
Це для чоловіка на зріст під два метри непогано, так? Я, звичайно, був у депресії: про стільки ми мріяли з дружиною, такі плани були ще минулої весни!
Мріяли про другу дитину, наприклад. Про нову, простору квартиру, про відпочинок на Гаваях, куди так хотіла потрапити Оля – навіщо, правда?
Проклята хвороба підло ховалася десь у глибині мого тіла рівно до того моменту, поки я одного разу не втратив свідомість на ковзанці. То була ганьба! Втратити свідомість, наче я якесь ніжне зефірне створення…
Втім, прийшов до тями швидко. Посидів трохи на лаві в роздягальні, віддихався, навіть на лід знову вийшов. Зробив коло, потім ще одне – щоб заспокоїти дружину: мовляв, усе нормально.
Один чоловік, який, власне кажучи, моє непритомне тіло з льоду витягав, підморгнув мені змовницьки і, відстовбурчивши кишеню куртки, показав пляшку.
– Я ж розумію, – шепнув мені на вухо, – з похмілля одна думка – потягнути чарочку і полежати одному в тиші, але ж з цими бабами нема спокою! Мене моя з ранку запиляла – вистачить міцне жерти, пішли займатися спортом. Нічого, зараз ми з тобою одужаємо.
Одужувати я відмовився – не було в мене ніякого похмілля, напої мені взагалі противні. Вирушили ми з дружиною додому. Я відлежався, а наступного дня, як новий, пішов на роботу.
Згодом конфуз, що стався на ковзанці, став забуватися. Але через пару місяців я знову втратив свідомість. Тепер уже у коридорі офісу.Дружина потягла мене до лікаря, думала, що гіпертонія. І як грім серед ясного неба – невиліковна хвороба головного мозку.
Маленька – не більше волоського горіха, але поряд із життєво важливими центрами. Лікарі довго розглядали знімки мого мозку, говорили довгі незрозумілі слова, від яких мене починало нудити.
Те саме повторилося в Києві, куди я вирушив для обстеження в спеціалізованому інституті. В результаті мені набридло слухати всю цю тягомотину і я запитав у старого професора:
– Лікарю, скажіть чесно і якомога коротше – який прогноз?
– Чесно? – він глянув на мене майже весело.
– Абсолютно чесно. – І коротко? – Якнайкоротше. Мені вже з душі верне від медичної термінології.
– Хана! Підходить? Чи достатньо зрозуміло і коротко?
– Цілком…
На тому ми розлучилися. Я повернувся зі столиці додому і ліг в лікарню. Звичайно, я краще залишився б удома, але дружина наполягала на лікуванні. Сперечатись із нею мені не хотілося.
Не злічити кількості нудотних процедур, після яких я почував себе вже не живим. Все немов у тумані. Волосся вранці на подушці… Потім Ольга принесла з салону сестри машинку і акуратно зголила те, що залишилося. Тепер я був лисий.
— Ой, татку! — щебетала біля мене дочка Марина, гладячи мене по голому черепу. – Ти такий гладенький тепер! Смішний! Тепленький.
Смішний, гладенький і тепленький… Поки що тепленький. Я заплющував очі і намагався посміхатися. Іноді виходило. Якщо нав’язливий біль обручем не сковував мою голову, але це траплялося все рідше.
– Господи, захисти від усіх бід і хвороб мою сім’ю, мою дружину та дочку, — ночами повторював я. — Я відмучуся за всіх, тільки не давай їм і малої долі тих страждань, що зараз я відчуваю…
Дружина моя Оля, попри всі труднощі, трималася стійко. Готувала мої улюблені страви, намагаючись нагодувати мене як маленького, з ложечки. Забирала Марину, коли бачила, що мені погано…
Але не плакала, слава богу, при мені. Я знав, звичайно, що вночі, коли дружина думала, що я сплю, вона тихо плакала на кухні, або у ванній. Від безсилля та розпачу. Але до мене завжди приходила з усмішкою.
І зі словами надії. Хоча яка вже надія… Я ледве знаходжу сили вимовляти слова. Не можу навіть обійняти дружину, а вона, лягаючи поруч, обережно притискалася до мене, наче боялася зробити мені боляче.
Якось прокинувся я, немов штовхнув мене хтось у бік, і чую:
– Боже, миленький! Я знаю, ти там дуже зайнятий. Я тільки швиденько попрошу в тебе одного: мій татко дуже хворіє, і я знаю, що він скоро полетить до тебе на небо. Так бабуся сказала. Але я не хочу.
– Будь ласка, не забирай його в мене. Адже ти дорослий. Тобі не потрібний тато. У тебе ж там багато людей, га?
– А в мене тільки мама та татко. І без нього мені буде дуже погано… Ми ще стільки всього маємо зробити! Сходити на ковзанку, покататися на поні, він обіцяв… І в цирк ми збиралися. І на море… – Далі я почув схлип, і тоненький голосок затих…
Я розплющив око і побачив, як моя дочка стоїть біля мого ліжка на колінах і, склавши ручки біля грудей, невідривно дивиться на ікону, яку принесла моя мати. Вона наполягла, щоб ікону поставили на моїй тумбочці.
– Будь ласка, синку, заради мене! Це не проста ікона, я привезла її з Єрусалима, освячувала на Гробі Господньому… Прошу тебе. Ти не віриш, але це байдуже! Нехай стоїть, зроби матері приємне! – Мама завжди вміла переконувати.
Я заплющив очі, щоб Марина не побачила, що я не сплю. Вона невміло перехрестилася і навшпиньки вийшла з кімнати, прикривши за собою двері… У мене стислося серце.
– Ну що, Боже, даси мені шанс на життя? Медицина від мене відмовилася, рідні та друзі попрощалися… А от донька вірить, що все можна поправити! Не дай їй зневіритись у тобі, – я спіймав себе на тому, що вимовляю слова вголос.
– Мені так хочеться побачити, як моя мала піде до школи, потім вступить в інститут, народить мені онуків, — я різко сів у ліжку.- Що… багато хочу, так?»
Дружина схопилася і стурбовано спитала:
– Тобі погано? Дати пігулки?
Я похитав головою і ліг. Буквально за секунду провалився у глибокий сон. Коли прийшов до тями, дружина сказала, що я проспав близько двох діб.
Вона навіть викликала до мене лікаря. Але той знизав плечима: хворий просто спить. Нехай собі…
Пам’ятаю, перше, що я відчув, щойно прокинувшись, — сильний голод. Бачили б ви очі моєї дружини, коли я на вухо прошепотів їй, коли вона схилилася, щоб мене цмокнути, що хочу наваристого борщу. Вона здригнулася, як від ляпаса.
Потім засміялася, витріщилася на мене, як на божевільного, але побігла готувати. Я їв її борщ, наче перший раз у житті.
Уявіть собі, що ви дивилися фільм у чорнобілому форматі, і раптом він заграв фарбами. Так і я став усе бачити того ранку: все набуло кольору, запаху, смаку.
Борщ був дивовижним, дружина видалася такою красунею. Від сміху дочки я просто захлинувся захопленням – треба ж! Який голосок!
Потім ми вийшли надвір, і я зміг дійти до скверу, де ми сиділи і слухали птахів. Я відчув себе знову живим. Мені важко було дійти до квартири назад, але це була якась інша втома…
Через місяць я прийшов до своїх лікарів. Сам.
– Ну що? Будемо долікоауватися? – Мій голос звучав бадьоро. А лікарі дивилися на мене, як на привида. Головний лікар навіщось попросив пред’явити паспорт, ніби сумнівався – чи це я.
Я засміявся, пам’ятаю. А він зняв окуляри і довго тер очі. Ні, все йшло не швидко. Я ще рік лікувався амбулаторно. І лише за два зміг повернутися до роботи. А за два з половиною роки повіз доньку на море.
Ви не уявляєте, як це було: дивитися на її променисте обличчя. Помітивши своє відображення у вікні, я відзначив, що чоловік там, за склом, виглядає здоровим, ну, може, трохи схудлим. Однак цілком життєстійким.
А поряд – голівка з кучерявою рудою шапкою волосся – мого маленького янголятка. Я вірю, що це її нічна молитва врятувала мене.
Нехай мама стверджує, що вся справа у її паломництві у Святу землю. Але тремтячий голос маленької дочки біля ікони мені здається куди більшим аргументом на мій захист…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!