Моя мама виїхала в Італію 10 років тому, як тільки її покинув наш тато. 

Мені на той час було 17 років, а сестрі всього 14.

Ми просили її не їхали, не лишати нас напризволяще, але вона й слухати нічого не хотіла. Сказала, що їде за кордон не заради грошей, а заради особистого життя. 

Свого вона таки добилася. Не минуло й року, як вона обкрутила якогось італійського сеньйора, старшого за неї на років 20.

Про нас зовсім забула. Спершу бодай дзвонила, листівки якісь присилала, а потім взагалі зникла. 

Їй було не до нас. Вона жила повноцінним і дуже безтурботним життям, поки ми з бабусею ледь кінці з кінцями зводили. 

За 10 років мама жодного євро нам не надіслала. Жодного! 

Ми тільки й бачили її світлини в соцмережах, на яких вона красується в розкішних вбраннях за столиком чергового ресторану.

В нас з сестрою все було непогано. Ми потихеньку вчилися давати собі раду без чиєїсь допомоги, хоча, якби не бабуся, ми б не впоралися. 

Нещодавно старенька померла. Це величезна втрата – вона ж найдорожча людина, яка в нас була.

Бабуся записала квартиру на нас з сестричкою. 

Ми домовилися, що продамо її і купимо собі по однокімнатній студії. Ми поки незаміжні, але з часом власне житло згодиться. 

Все було б чудово, якби в наші плани не втрутилася мамуся, яка несподівано повернулася з Італії. З’явилася на порозі нашого дому і впевнено заявила, що буде претендувати на квартиру. 

Вона ж донька! А ми всього лише онучки…

Нема слів, щоб описати, що ми тоді відчували з сестрою, але вигнати рідну матір на вулицю таки не змогли. 

Виявилося, що її коханий Луціано помер, але ні копієчки нашій мамусі не залишив. Все переписав на своїх дітей. 

Ті її швиденько викинули з батькового дому, навіть на дорогу грошей не дали. 

З горем навпіл вона таки змогла дістатися до України. 

– Мамо, ти жила там 10 років? Невже не могла відкласти собі бодай кілька тисяч євро?

– Хто ж знав, що старий кавалер так підло зі мною вчинить?! Я жила на широку ногу, вірила, що Луціано забезпечить мені безтурботну старість. 

Ми тільки переглянулися з сестрою.

– Одним словом, з цієї квартири я не ступлюся! Мені йти нікуди! Хочете продавайте її, але натомість ви повинні купити мені однокімнатну квартиру. 

– Ми тобі нічого не повинні! Ми заледве тебе пам’ятаємо. Ти покинула нас і забула про наше існування. 

– Раз так – тоді я буду з вами судитися!

Допомагати нахабній матері нам зовсім не хочеться, але й бігати по судах, намагаючись довести нашу правоту – теж справа не з приємних. 

Що тепер робити – навіть не знаємо. Люди добрі, порадьте!

Команда “Пошепки” вдячна читачці, яка поділилася з нами цією історією. Ми, як і сестри, обурені поведінкою матері, яка так безцеремонно увірвалася в налагоджене життя своїх доньок, про яких ніколи належно не піклувалася. Сподіваємося, наші підписники знайдуть слова підтримки і порадять дівчатам, як вчинити в такій непростій ситуації. 

Що б ви робили на місці сестер?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач . Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.