Лідія Григорівна розгортала голубці виделкою. Робила це обережно, поетапно, ніби в середині ховалося щось підозріле. Відсунула капустяний лист, глянула на фарш, понюхала.
– Рис недоварений, – сказала вона. – І м’ясо жорстке. Ти яке брала, Олено? Напевно, найдешевше. Олегу, ти це їси?
Олег їв. Він сидів навпроти матері й мовчки жував, дивлячись у свою тарілку.
– Ну ти ж у їдальні працюєш, – не вгамовувалася свекруха, відсуваючи тарілку. – Ось і готуєш, як в їдальні. На потік. Без душі.
– Я своєму чоловікові щодня свіже готувала, і ніхто не нарікав. А тут голубці, мов гумові. Та й добре, чай поп’ю. Торт хоч магазинний?
Олена підвелася і пішла ставити чайник. Ці голубці вона ліпила вчора до півночі. Капусту бланшувала, фарш вимішувала руками, як колись навчила бабуся.
Тушкувала в томаті з морквою та сметаною. Олег у дитинстві їх любив — це вона знала від самої Лідії Григорівни.
Коли свекруха поїхала, Олена перемила весь посуд. Десять тарілок, каструлю, сковорідку, салатники, чашки. Олег лежав на дивані з телефоном.
– Ну навіщо ти при мамі таке обличчя зробила? – спитав він, коли вона зайшла до кімнати. – Весь вечір зіпсувала. Мама засмутилася, я бачив. Могла б і потерпіти!
Олена нічого не сказала. Вона повернулася на кухню, сіла на табурет біля вікна й заплакала. Тихо, щоб ніхто не почув. Просиділа так майже до ранку. Олег жодного разу не вийшов.
…Це сталося в березні. Квартиру Олена купила за чотири роки до знайомства з Олегом. Однокімнатну, на сьомому поверсі панельного будинку, з кухнею, вікна якої виходили на парк.
Іпотеку вона взяла на десять років, але виплатила за шість, працюючи технологом у їдальні при машинобудівному заводі й підробляючи у вихідні на банкетах.
Кожен кут у цій квартирі вона облаштовувала сама. Сама вибирала шпалери, сама збирала шафу, сама вішала полиці. Кухню замовила під свої розміри — світлу, з довгою робочою поверхнею, щоб було де розкачувати тісто.
З Олегом вона познайомилася на весіллі спільної подруги. Він був веселий, кумедно танцював і весь вечір носив їй із фуршетного столу канапки з сьомгою, бо вона сказала, що любить рибу.
Він працював менеджером у салоні зв’язку. Жив із мамою у двокімнатній квартирі на іншому кінці міста.
Після весілля Олег переїхав до неї. Реєстрацію залишив у матері, сказав, що так простіше з документами. Перші пів року все було добре.
Вони разом готували на вихідних, дивилися фільми, гуляли в парку. Олег казав, що в неї найзатишніша квартира у світі. Потім почала приходити Лідія Григорівна.
Спочатку раз на місяць. Потім раз на два тижні. Потім майже щоп’ятниці. Вона ніколи не телефонувала наперед. Олег повідомляв дружині ближче до вечора:
– Мама сьогодні заїде.
Або взагалі нічого не казав, і Олена, повернувшись з роботи, бачила свекруху, яка сидить на її кухні з чашкою чаю.
– Олегу, а ключі у мами звідки? – якось спитала Олена.
– Я їй зробив. Ну а що? Раптом щось трапиться. Мама ж.
Олег радів кожному її візиту. Йому подобалося, коли мама приходила. Він цілував її в щоку, допомагав зняти пальто, сідав із нею за стіл. Олена одягала фартух і йшла до плити.
Кожен прихід свекрухи перетворювався на маленький бенкет. Олена знала: Лідія Григорівна не буде їсти просто суп чи просто котлети. Потрібно було перше, друге, салат, закуска, щось до чаю.
Олена поверталася з роботи о шостій, після цілого дня біля котлів на вісімсот порцій у заводській їдальні.
Знімала робоче взуття, перевдягалася в домашнє і знову ставала до плити. Тим часом Олег їхав по маму або сидів із нею в кімнаті.
Потім вечеря. Потім Лідія Григорівна оцінювала кожну страву: борщ пересолений, котлети сухі, пиріг не піднявся. Оселедець під шубою «не такий, як у мене».
На день народження свекруха подарувала Олені фартух. Білий, з воланами, з вишитим червоними нитками написом на грудях: «Хороша невістка». Олег тоді дуже сміявся.
– Ну, клас, мамо. У самісіньку точку.
Олена повісила фартух на гачок біля плити. Інколи дивилася на нього й думала, що «хороша невістка» звучить так само, як «хороша собака».
Вона намагалася терпіти. Олег був доброю людиною, вона це знала. Просто він не бачив. Виріс із мамою, без батька, і мама завжди була для нього головною.
Олені здавалося: якщо вона буде достатньо терплячою, він колись помітить. Колись скаже: «Мамо, досить». Колись візьме тарілку й сам помиє її.
Але час минав, а нічого не змінювалося. Лише квартира, її квартира, яку вона так любила, поступово ставала для неї чужою. Щоп’ятниці вона поверталася додому з важким відчуттям. Наче йшла не додому, а на другу зміну.
У липні Олена прийшла з роботи й не впізнала свою кухню. Банки з крупами стояли на іншій полиці. Спеції, які вона роками розставляла за алфавітом у дерев’яній підставці, були зсипані в один пакет.
Ножі переклали в шухляду, а на їхньому місці на магнітній планці висіли прихватки. Під мийкою не було бабусиної чавунної сковороди. Важкої, чорної, гладкої всередині, на якій бабуся пекла млинці, а потім і Олена.
– Олегу, а де сковорода?
– А це мама вдень заходила, – долинуло з кімнати. – Порядок навела. Сказала, що в тебе тут незручно. Сковороду вона викинула, сказала, стара, від неї вся плита в сажі. Я казав їй, що ти засмутишся, але вона вже винесла.
Олена спустилася до сміттєвих баків, але їх уже вивезли. Вона постояла біля порожнього майданчика, потім піднялася назад і пів ночі переставляла все на кухні так, як було. Спеції — за алфавітом. Ножі — на планку.
– Ну чого ти, – сказав Олег, зазирнувши на кухню. – Мама ж хотіла допомогти!
Олена тоді промовчала й цього разу. Але, розкладаючи баночки з паприкою та кмином, уперше подумала, що їй страшно лишати ключі від своєї квартири в чужих руках.
Тієї п’ятниці наприкінці жовтня Олег написав їй удень:
– Мама ввечері приїде. Зроби щось смачне. Вона про твої пиріжки з капустою питала.
Олена прочитала повідомлення в роздягальні, сидячи на лавці. Ноги гули. Зранку на заводі зламалася одна з плит, і пів дня вона металася між цехом і коморою, змінюючи меню на ходу.
Вона написала:
– Олегу, я сьогодні не можу. Дуже втомилася. Давай іншим разом.
Він відповів за хвилину:
– Ну ти чого. Мама вже зібралася. Не вередуй!
Увечері, коли вона прийшла, Олег уже був удома. Він перевдягався в чисту сорочку.
– Ти купила продукти? Я о сьомій за мамою поїду.
– Олегу, – сказала Олена. Вона поставила сумку на підлогу й не стала роззуватися. – Я тобі все написала! Я сьогодні не готуватиму. Ні пиріжки, ні щось інше. Я дванадцяту годину на ногах. Я просто хочу полежати!
– Ну, Олю. Ну, мама ж!
– Я розумію, що мама. Але я більше не обслуговуватиму твою маму щоп’ятниці! Готувати, накривати, мити посуд і слухати, що все несмачно? Я більше цього не робитиму!
– Якщо вона хоче приїхати, то нехай приїжджає. Можете замовити піцу. Можеш сам щось приготувати. Але я до плити сьогодні не стану!
Олег подивився на неї з легким роздратуванням, так, як дивляться на дитину, яка не хоче надягати шапку.
– Олю, годі. Це просто капризи. Втомилася вона! Усі втомлюються. Мама пів години посидить, поїсть та поїде. Що тобі варто?
– Мені варто багато чого. Я тебе попередила!
Олег знизав плечима, натягнув куртку й вийшов. Двері грюкнули.
Олена постояла в передпокої. Усередині все тремтіло. Вона уявила, як зараз піде на кухню, дістане борошно, капусту, почне місити тісто. Як завжди. Так було б легше.
Вона зняла взуття. Перевдягнулася в домашні штани та стару м’яку толстовку. Дістала з верхньої полиці книгу, яку почала читати ще до весілля, майже два роки тому.
Роман у зеленій обкладинці, товстий, про родину в старому будинку біля моря. Закладкою служив квиток у кіно, на їхнє з Олегом перше побачення. Сто дванадцята сторінка.
Олена сіла в крісло біля вікна, увімкнула торшер і відкрила книгу. За сорок хвилин у замку повернувся ключ. У передпокої почулися голоси.
– Ну ось, проходьте, мамо. Роздягайтеся.
Лідія Григорівна зайшла до кімнати в сірому пальті, окинула все швидким поглядом. Побачила Олену в кріслі.
– Доброго вечора, – сказала свекруха. – А що це у вас смачним не пахне? Олено, що на вечерю? Я з обіду не їла, спеціально думала, що у вас повечеряю. І чай постав, я змерзла, поки їхали.
– Доброго вечора, Лідіє Григорівно, – сказала Олена, не підводячи очей від книги. І залишилася сидіти.
Свекруха постояла. Почекала. Подивилася на сина.
– Олегу. Що таке?
– Олю, – сказав Олег. Голос у нього став напруженим. – Ну ти чого? Мама ж прийшла. Вставай.
Олена перегорнула сторінку.
– Ти мене чуєш? – Олег підійшов ближче. – Припини цю виставу. Це некрасиво. Мама з дороги, голодна. Ти що, образилася на щось? Ну, давай потім поговоримо. Зараз іди на кухню.
Олена продовжувала читати. Вона вже не розуміла жодного слова на сторінці, літери бігали перед очима. Але вона дивилася в книгу й не піднімала голови.
– Ні, це вже взагалі, – сказала Лідія Григорівна. Вона так і стояла посеред кімнати в пальті. – Я до сина приїхала, а мене тут навіть чаєм не напоїть. Олегу, ти бачиш, як вона до мене ставиться? Я тобі казала! Я тобі з самого початку казала.
Олег зробив ще крок. Став над кріслом, просто над Оленою. Обличчя в нього почервоніло.
– Мама голодна, швидко йди готуй! – гаркнув він.
Олена закрила книгу. Поклала палець на потрібну сторінку й підвела очі на чоловіка.
– А ти в неї для краси виріс? – сказала вона спокійно. – Фартух одягнув і йди до плити! Він на гачку висить. Вважай, що тобі його мама подарувала!
Олег завмер. Стояв над нею з відкритим ротом. Здається, вперше в житті він не знайшов, що сказати. Поглянув на матір, потім знову на дружину.
Потім навіщось на кухню, де на гачку біля плити висів білий фартух із оборками та вишитим написом «Хороша невістка».
Першою отямилася Лідія Григорівна.
– Та як ти смієш? – Вона ступила вперед. – Ти як із чоловіком розмовляєш? Ти як зі мною розмовляєш? Вибачся негайно! Перед ним і переді мною! Зараз же, чуєш?!
– Ні, – сказала Олена.
– Що “ні”?
– Не вибачатимусь. Мені нема за що.
– Ти матір мою образила! – Олег нарешті отямився. – Ти розумієш? Ти взагалі не поважаєш її! Вона старша за тебе. Вона мені мати!
– Та що з неї взяти, – сказала Лідія Григорівна, стискаючи губи. – Одразу видно, що виховання ніякого. Мати її одна виховувала, у селі, чому вона могла навчити? Ні готувати, ні чоловіка шанувати. Я Олегові казала, не одружуйся з нею. Казала!
Олена подивилася на свекруху. Потім на чоловіка, який стояв поряд із матір’ю й мовчав. Він не сказав: «Мамо, припини». Не сказав: «Не чіпай її, мамо». Він стояв і чекав, коли дружина вибачиться.
І тоді вона згадала все. Ніч на кухні в березні, коли вона проплакала до ранку, а він так і не вийшов. Голубці, розгорнуті виделкою.
Пироги, що не піднялися. Борщ, який «пересолений». Фартух. Сковороду. П’ятниці, п’ятниці, п’ятниці. Майже два роки п’ятниць, коли вона поверталася з однієї кухні на іншу.
Майже два роки, коли мовчала, аби не зіпсувати вечір. Її вечір нікого не цікавив. Олена поклала книгу на підвіконня. Встала.
– Олегу, – сказала вона. – Ти пам’ятаєш, чия це квартира?
– Знову почалося, – сказав Олег. – Наш! Ми ж одружені! Після весілля все спільне. Ти що, не знаєш?
– Не все.
Олена підійшла до шафи. Відчинила нижню шухляду, де лежали документи. Дістала синю теку. Вийняла витяг із держреєстру, договір купівлі-продажу, довідку банку про повне погашення іпотеки. Поклала все на стіл перед чоловіком.
– Квартира куплена за чотири роки до того, як ми познайомились. Іпотеку я закрила сама, ще до весілля. Жодної твоєї гривні тут немає, Олегу. Ти тут навіть не зареєстрований. Ти зареєстрований у мами. Це моя квартира. Лише моя.
Олег дивився на папери. Лідія Григорівна теж. У кімнаті було тихо.
– Ось як, значить, – сказала нарешті свекруха. Голос у неї став тонким і злим. – Квартирою своєю тепер дорікатимеш. Олегу, ти чуєш? Вона тобі квартирою дорікає.
– Ходімо звідси. Не будемо тут сидіти. Якщо ти зараз зі мною не підеш, я тобі цього не пробачу. Чуєш? Ніколи не пробачу. І їй теж!
– Гарна ідея, Лідіє Григорівно, – сказала Олена. – Ідіть. Обоє. Просто зараз.
Олег глянув на неї. І раптом засміявся.
– Ти серйозно? Олю, ну досить. Ну, перегнула, буває. Мама зараз піде, ми з тобою поговоримо. Не треба цих театрів.
– Це не театр! – Олена вийшла до передпокою.
Вона відчинила шафу-купе. Дістала з верхньої полиці велику синю валізу на коліщатках, ту саму, з якою Олег колись переїхав до неї. Поставила її на підлогу в передпокої й відчинила.
Потім пішла до кімнати. Зняла з вішаків його сорочки, светри, джинси. Склала акуратно, як завжди, рукав до рукава. Олег ходив за нею.
– Олю, що ти робиш? Поклади все на місце. Ти з глузду з’їхала? Через маму? Ти розумієш, яка ти егоїстка? Ти думаєш тільки про себе. Вічно тільки про себе.
Олена дістала з комода його білизну та шкарпетки. Із ванної принесла бритву, зубну щітку, його шампунь. Поклала все у валізу.
– Олю, зупинись! Я тобі кажу. Ти ще пошкодуєш! Ти сама залишишся зі своєю квартирою, нікому не потрібна. Чуєш мене?
Лідія Григорівна стояла біля дверей у пальті й дивилася, як невістка складає речі її сина. Губи в неї були стиснуті.
Олена пішла на кухню. Зняла з гачка білий фартух із воланами. Подивилася на вишитий напис. Потім акуратно склала його вчетверо й поклала зверху, на сорочки.
– Ось, – сказала вона. – Тобі стане в пригоді.
Застебнула блискавку. Викотила валізу за поріг, на сходовий майданчик, і поставила біля ліфта.
– Будь ласка, ключі, – сказала вона. – Твої й мамині.
Олег стояв у дверях. Дивився на неї довго, ніби бачив уперше. Потім дістав із кишені зв’язку, зняв із неї ключ і поклав на тумбочку. Лідія Григорівна, не дивлячись на невістку, витягла свій ключ із сумки й кинула поруч.
– Ходімо, синку, – сказала вона голосно. – Ходімо. Нічого тут робити. Вона ще приповзе. Побачиш. Зовсім сорому не має. Виставити чоловіка серед ночі. Я завжди знала…
Її голос затих на сходах. Грюкнули двері ліфта. Внизу, за хвилину, грюкнули двері під’їзду.
Олена зачинила двері. Повернула ключ. Потім ще й нижній замок, яким вони ніколи не користувалися.
Вона постояла в передпокої, притулившись спиною до дверей. У квартирі було тихо. Цокав годинник на кухні. За вікном світив ліхтар біля парку.
Уперше після весілля Олена лишилася вдома сама. Вона пішла на кухню. Гачок біля плити був порожній. Вона поставила чайник. Дістала з холодильника шматок сиру та половину батона.
Зробила собі бутерброд і з’їла його стоячи біля вікна, дивлячись на темний парк. Потім повернулася до кімнати, сіла в крісло, увімкнула торшер і знову розгорнула книгу.
Сто дванадцята сторінка. Вона прочитала її. Потім сто тринадцяту. Потім зрозуміла, що читає вже годину, а за вікном зовсім ніч.
Олег зателефонував уранці, о десять хвилин на дев’яту. Голос був хрипкий, мабуть, не виспався.
– Олю. Ну все, годі вже. Я в мами ночував на дивані. Можна я повернуся? Я ключі ввечері заберу. Ну ми обидва погарячкували. Мама, звісно, теж різко сказала. Але й ти теж гарна була, з тим фартухом.
– Ні, Олегу.
– Що ні?
– Ні! Повертатися не треба. Я подам на розлучення. Якщо погодишся, розлучимося через РАЦС. Якщо ні — через суд.
– Квартира моя, ділити нам нічого. Інші речі, що лишилися, я складу в коробки. Скажеш, коли будеш, і я залишу їх у консьєржки.
Олег довго мовчав.
– Ти через якусь вечерю сім’ю руйнуєш, – сказав він нарешті.
– Не через вечерю, Олегу. Через два роки вечерь, – вона поклала слухавку.
Потім зварила собі каву в турці та зробила сирники. Просто тому, що їй хотілося сирників. Із родзинками, як у дитинстві. З’їла їх зі сметаною та малиновим варенням. Посуд помила відразу, це зайняло дві хвилини.
Удень вона викликала майстра, щоб той змінив циліндр замка. Майстер, літній чоловік в окулярах, упорався за двадцять хвилин і видав їй три нові ключі на кільці. Два Олена поклала в шухляду столу. Один повісила на свою зв’язку.
На зворотному шляху вона зайшла на ринок біля станції, до господарського ряду. Довго ходила між прилавками й нарешті знайшла те, що шукала.
Чавунну сковороду — важку, чорну, з короткою ручкою. Продавець, вусатий чоловік, сказав, що таких тепер не роблять, це ще старі запаси.
Олена заплатила, не торгуючись. Вдома вона прожарила її з сіллю, як учила бабуся, змастила олією й прибрала під мийку, на старе місце.
У неділю вдень Олена дочитала книгу. Останню сторінку перечитала двічі, бо не хотілося, щоб роман закінчувався. Потім загорнула книжку й подивилася на закладку.
Квиток у кіно, на останній сеанс, дев’ятий ряд, місця п’ятнадцять і шістнадцять. Папір пожовтів, цифри майже стерлися.
Вона потримала квиток у руці. Потім встала, віднесла його на кухню й викинула у відро. Книгу поставила на полицю — на її колишнє місце.
А на вільний гачок біля плити повісила свою стару кухонну рукавицю — синю, у білий горошок, яку колись купила разом із цією кухнею…