— Ой, я б так не змогла. Людина, наче овоч робиться. Зійти з розуму можна з лежачими хворими! Здавати їх треба у спеціальні місця! І не дивись на мене так! Тварин геть присипляють. І нічого. А ми всі такі гуманні.
Ще в якійсь країні людей похилого віку на гору забирають, далеко і там залишають. А ще… — хотіла далі Антоніна, але Люба її перебила словами:
— Тоню, ти б хоч посоромилася таке говорити! Мама це наша! Яка гора? Зовсім з глузду з’їхала!
— Ну, по-перше, мама не наша, а ваша. Вона мого чоловіка мати. Що погодься, суттєва різниця. По-друге, якби навіть моя, я б теж позбулася, коли б вона така стала. Люба, ну гаразд, доглядати дітей. А коли доросла людина стає безпорадною? Вибач мені, смердючою такою! І надії немає!, — сказала Тоня.
— Так, я ще спитати хотіла. Житло матері тепер куди? Ну, у сенсі, раз ти її до себе забрала? Квартира стоїть, пустує. Гадаю, треба її продати. Поки що ціни не опустилися. У нас же Василю вчитися треба, Петро одружитися хоче. Взагалі нам житло потрібніше. Ти дочку пізно народила, коли вона ще в тебе виросте? От по-людськи відмовилася б ти на користь брата і… — Антоніна не домовила.
— Любонько! Любо, де ти, доню? — долинуло з кімнати.
— Ти йди, Тоню. Мама прокинулася, — Люба почала підштовхувати родичку до дверей.
Голова гуділа, мама себе погано відчувала і вона не спала вже три дні. Але все-таки подумалося: “А раптом чула розмову? Погано як!”.
Увійшла до кімнати. Треба відчинити вікно. Запах важкий, задушливий. Але мамі все холодно, мерзне. Вона її в шаль закутує.
На звук кроків обернулася. Піднялася на ліжку. Волосся трохи поправила. Люба подивилася на її руки. Натруджені, великі, як ласти. І вінки біжать візерунчасті. Перебирає щось ручками. Очі безпорадно дивляться на одну точку. Не бачить мати.
Начебто кажуть, що на одному оці може якийсь відсоток зору повернутись, але Люба вже не вірить. Підійшла, звично поміняла білизну, постіль. Погодувала.
Мама згорнулася клубочком і заснула. А Люба — до лікаря побігла. Запитати, порадитись. Голова була ватяна, хотілося втекти від проблем.
Довго скаржилася. Що покращень немає, що важко. Лікар швидко заповнював папери, черга перед кабінетом. Підняв на Любу втомлені очі.
— Мабуть, це роботи… Багато. У вас, — раптом перестала казати та.
— Вистачає. А лікарів — не вистачає. Якби панночка, я міг би розливати по флаконах один засіб і роздавати його всім, то черг поменшало б і хворих теж, — трохи посміхнувся він.
— Який засіб? Його можна дістати? — відгукнулася з надією Люба.
— Молодість. Що ж ви одразу засумували? Так вона. Ось ви втомилися, скаржитесь. Зрозуміло. А ваша мати скаржилася? Ви хворіли у дитинстві? Вона вставала до вас уночі? — знявши окуляри, промовив лікар.
Люба зітхнула. Пам’ять послужливо підсовувала купу картинок. Ось вона, восьмирічна, лежить із застудою. Мама бере її на руки та носить. Тяжко їй. Але носить.
І чай приносить із лимоном, і брусницю десь дістала. Майже опівночі була, коли морсу захотілося. Мама й пішла. Вночі. Повернулась із ягодами.
Де ж взяла? Невідомо. Надвечір температура спала. Люба заснула, а мати пішла на роботу. І скільки вона себе пам’ятала, завжди працювала у 2-3 місцях. Щоб у неї все найкраще було.
Якось у грудні вони перед магазином стояли. Там сукня була. Срібляста така, мерехтлива. І мама так на неї дивилася… Захоплено.
А потім погладила Любу по щоці і пішли вони далі, пальто їй купувати та чобітки. Собі мама нічого не купила. Був ще торт. Красивий, біло-рожевий. Маленький, щоправда.
За часів дефіциту такий торт був рівносильний казці. І Люба його майже весь сама з’їла. Мамі трохи крему дісталося зверху. Глянула на маму винно, та її до себе притиснула, мовляв, нічого донька, прорвемося, ще тортик тобі потім куплю.
— Діти виростають. І забувають, скільки сил та здоров’я давали їм батьки. Ви ж були маленькою та безпорадною? Ну, а тепер ваша мама стала такою. І що ж ви її… Що хочете зробити, га? Розумію, втомились. Але давайте на хвилину замисліться, люба панночка.
— Ось раптом не стане вашої мами. Час у вас з’явиться вільний. Не треба буде вночі вставати, доглядати. Ви будете задоволені та щасливі тоді? — з металевими нотками в голосі промовив лікар.
— Нічого… Нічого, я… Просто. Ось, значить, що ви радили, то й робитимемо. Ви вибачте, що я так, я потім прийду! — Люба вийшла з кабінету.
Щоки її палали. Що вона робить? Як це — не стане мами? Ні, то не піде. Вона ж… Не зможе без неї. Нехай сама давно доросла, донька росте. Тільки мама. Це все!
Скільки разів Люба плакала, уткнувшись у її коліна. І коли щось траплялося, стиснувши зуби терпіла, а в голові свербіла одна думка: “Нічого, це все скоро закінчиться. І я зможу піти додому, до мами. Вона втішить, пошкодує. Підкаже, як краще.
Задзвонив телефон. Артем, брат.
— Чого тобі? Тонька була вже. Квартиру вам? Та все забирайте, набридли вже. Мама то тебе любить! Все турбується. Про Артема питає. А ти? Тоді валявся три місяці, хто ходив за тобою? Чого мовчиш? Мама! Вона нас з тобою одна тягла, — і Люба сердито кинула трубку.
Йшла калюжами, а не помічала. Сльози по обличчю розмазувала. Вийшла до магазину. Зайшла. Дивиться — а там сукня. Схожа на ту. Люба кинулася до манекена.
— Вона залишилася лише цього розміру. Вам більше треба, не налізе, — прошепотіла дівчина-продавець.
— Та я знаю! Знімайте, загорніть. Це не мені, а мамі. Вона в мене струнка. На мене бачу, що не налізе, — витерла носа Люба.
Дівчина очима тільки плескала. Сукня… Вона така була. Ошатна. І що? Зараз вона, Люба, прийде додому. І нарядить матусю. Дорогий торт купила. Такий самий, як із дитинства. Був рожевий. Мама не побачить його. І нехай. Вона розповість, який гарний торт.
Через три сходинки бігла. Двері відчинили. Чує, донька співає. Люба до кімнати. А Тетянка сидить біля бабусі, гладить її по голові та співає пісеньку. А та посміхається.
— Люба, прийшла. Ти йди, доню. Поспи. Втомлюєшся ти, рідна моя, золота. Зовсім я тебе змучила, — мама простягла руку, закрутила головою, намагаючись зрозуміти, де стоїть Люба.
Грудка в горлі стояла. Дихати було неможливо. Усім даються випробування. Тільки ось не всі їх гідно минають. І вона, Люба мало не злякала.
— Мамо! — Підійшла, уткнулася в руки матері.
Ось воно. Відчуття. Живі батьки — ми діти. Немає їх — сироти. Скільки б років не було. 10, 20, 30, 40, 50, 60 — неважливо. Будь-кому потрібна мати.
— Мамо. Я ж тобі сукню купила. Як колись у вітрині тоді. Сріблясту. І торт. Зараз ми одягнемося, та чай пити будемо. Ох, і красуня ти в мене станеш! — Люба почала розпускати мамине волосся.
А та смикала сукню і несміливо так усміхалася. Маму одягли. Люба їй волосся гарно вклала. Тетянка збігала за парфумами, губи бабусі нафарбувала. І поставила чайник.
Згадували все, чай пили. І Люба думала, яка ж матуся гарна! Обличчя безтурботне, добре. Немає майже зараз таких облич. Ідуть вони разом із тим поколінням. Як би погано і боляче їй не було — жодної скарги, ані стогнання. Тут стукіт у двері. Відчинили. Брат Артем на порозі. Квіти в руках тримає. І ананас.
— Ананас навіщо приніс? Артем! — сплеснула руками Люба.
— То це. Мама одного разу поїсти хотіла його. А грошей тоді не було. Ось я… хочеш, щодня ананаси носитиму? Ти пробач, Любо. І на Тоньку уваги не звертай. Ну, її. Нехай мати живе довго. Не потрібні мені ці квадратні метри. Краще буде — до себе від тебе переїде. Також будемо на пиріжки ходити! — відповів Артем.
У кімнату зайшов. І все захоплювався сукнею маминою. А та сміялася, бентежачись. Наче й не хворіла. Інші дні у Люби тепер були. Вона уявила, сильно так, до крику, що було б, не стань мами. І тепер боролася за кожен її день на землі, відчайдушно, щосили.
— Все боялася, що прийду — а матусі немає. Стала вона як дитина — я її купала, заплітала. І шепотіла: “Тільки живи! Нехай у будь-якому вигляді. Аби поряд! – казала вона все рідним.
Люба прогнала з дому відчуття безвиході та горя. Намагалася частіше посміхатися. Розповідала мамі кумедні історії. Казала, що незабаром вона встане на ноги. І перетворювала щодня на маленьке свято.
То куль із Тетянкою надувають та розвісять, то караоке співають. Мама дуже любить пісні! І сам голос прекрасний, сильний! Їм підспівувати почала.
— Любочко. Щось жовтеньке на тобі, так? — Запитала якось мама.
Люба випустила ганчірку з рук. На ній була жовта сукня в дрібну квіточку.
— Ти бачити трохи стала, Господи, щастя якесь! Мамочка! — кинулася до неї.
Помалу, по стінці спочатку, мама почала ходити. І не було більшої радості для Люби. Звичайно, вони почали жити разом й надалі.
— Житиме три дівчинки. Я, ти та Тетянка. Стільки ж всього встигнути треба! Ти ж мене куховарити хотіла навчити, форми для хліба так і лежать. А в мене завжди пиріжки підгоряють. Готую добре, а з випічкою проблема якась. Артем обіцяв прийти, — цілувала маму Люба.
Брат прийшов. Він у них здоровий, під два метри. І сильний. Мама його жартома “ведмежа” кликала. На руках маму надвір виніс.
На лаву посадив, сам поруч улаштувався. Любувалася, що матуся в них така акуратненька. У новому пальті, в шапочці красивою. Як лялечка.
І вперше заспокоєння прийшло. Один крок, інший. Все можна виправити, досяжно. Тільки живи, матусю. Аби тільки чути твій голос. Щодня. Тому що в тобі — сила. Так квітка не зможе без води та сонця.
А в матерях — і вода, і сонце, і світло.
І що побажати тут можна? Нехай завжди б’ються серця матерів. Більше їм турботи та сюрпризів від дітей. Букетики квіточок у негоду, сукню, яке нехай уже й надіти нікуди. Але будь-яка жінка йому рада. І у будь-якому віці. Флакончик парфумів.
І найголовніші слова, які треба говорити за життя:
— Я люблю тебе, матусю. Тільки будь завжди, матусю! Ти найкраще, що є в моєму житті!
