Вадим та Оля були дітьми дуже багатих людей. Вся столиця стежила за їхніми стосунками, газети, журнали та соцмережі вибухали від новини про їхні заручини. Адже багато хто думав, що там ніякого кохання, лиш розрахунок.
Підготовка до весілля йшла повним ходом, та напередодні сталась біда. Раптово помер батько молодого. Люди почали пліткувати, що весілля не буде, а закохані скоріш за все розбіжаться при першій же можливості.
Але попри все пара таки скромно повінчалися у вузькому колі родичів. Папараці звернули увагу на скромне плаття Олі, а друзі милувалися закоханими очима Вадима. Вони були тими, хто ніби доказував, що кохання важливі будь-яких грошей.
З того часу минув рік. Мати Вадима якось знепритомніла, її одразу забрали до лікарні. Страшний діагноз, дорогі ліки та консультації закордоном. Кілька місяців марних спроб та врятувати жінку не вдалося. Вже відчуваючи, що часу обмаль, мати покликала Вадима на розмову.
– Синку, ми з твоїм батьком дуже хотіли дитину, але у нас нічого не виходило… Лікарі розводили руками. Тож ми вирішили всиновити тебе! Твоя рідна мати все ще жива, ти можеш її знайти!
Вадим відмовлявся вірити у ці слова. Він злився, ображався на покійних батьків. А потім ніби змирився. Зібрався силами й поїхав у місто, де народилась його матір. Він обходив дитячі будинки, поки не натрапив на себе в архівах. Звичайно ніхто не хотів давати йому цю інформацію, але звʼязки у таких людей великі.
Вже через 10 хвилин він вводив у навігаторі адресу біологічної матері. Машина привезла його до старої обшарпаної хати. На подвірʼя вийшла жінка. Її обличчя говорило, що пережила вона чимало труднощів. Та жалості у Вадима до неї не виникало.
– Якщо ви з органів, то вас тут ніхто не чекає! Тут нічого нема, тільки я! – стурбовано почала діалог жінка.
– Мені здається я ваш син — Вадим. Впізнаєте?
– Син? Що? Цього не може бути! – вона пильно глянула на високого юнака, а потім кинулась його обіймати.
– Давайте без цього! Я просто хотів поговорити! – з відразою зупинив її той.
– Я так довго тебе шукала! Я так перед тобою винна! – жінка почала плакати і впала перед ним на коліна.
Виявилось батьком Вадима був торговець. У ті часи він комусь не догодив, після чого чоловіка запроторили до вʼязниці. Там він і відійшов у засвіти через відому всім хворобу легень.
На той час Вадиму був лише рочок. Почувши на роботі про ув’язненого чоловіка жінку звільнили з роботи. Жити стало ні на що. А доглядати дитину тим більше. Тож нічого їй не залишалось, крім того, як здати дитину в дитячий будинок. Мати обіцяла, що повернеться, щойно зможе їх прогодувати.
Вадим вислухав її, він довго мовчав. Тоді жінка пішла до кімнати й принесла маленьку коробочку.
– Ці сережки передала мені мама. Подаруй своїй дружині! – зирнувши на палець з обручною сказала та.
Обіймів на прощання не було, але Вадим таки взяв подарунок. Він повернувся до дружини, все їй розповів, та вона здається його не слухала. Він вже мало цікавив дівчину. Вона гуляла з подругами, звинувачуючи його у постійній зайнятості.
– Мабуть, даремно вийшла за тебе заміж! Тебе ніколи нема вдома! Правду батько каже, я варта кращого ставлення!
Розлучення сталося в найшвидші терміни. Вадим мовчки підписав документи і поїхав до матері. Вона була його єдиною рідною людиною. Жити з нею хлопцю не хотілося, але він ще не знав, що на нього чекає.
– Сину, це ключі від квартири, яку тобі залишив батько! Ми її ремонтували, можеш жити там скільки завгодно. Не хочу ставати для тебе тягарем! Я тут залишуся!
Як би хлопець не переконував матір поїхати з ним вона відмовлялася. У Вадима була своя квартира, престижна робота, він з легкістю міг би забезпечувати її. Але наполягати не став.
З того часу минув рік. Потайки хлопець доробив ремонт у квартирі батька, доставив нові меблі. Він зустрів своє щире кохання та одружився вдруге. У той час Оля разом з батьком просили його помиритися і продовжити стосунки як колись, та він слухати не збирався.
Пізніше він привіз таки матір до тієї квартири, переконав, щоб залишалась жити там, бо скоро вона стане бабусею і знадобиться допомога.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.Надати доступ
Залишити відповідь