Мамо, нам треба поговорити, — Андрій стояв у дверях кухні, уникаючи дивитися їй у вічі.

Галина Петрівна підняла голову від каструлі з борщем. За сорок років материнства вона навчилася читати обличчя сина, немов розгорнуту книгу. І тепер він виглядав так само, як у дитинстві, коли розбив м’ячем сусідське вікно.

— Що трапилося, Андрію? Сядь, поїж.

— Не годуй мене! — різко відповів він, і в його голосі прозвучала тривожна нота. — Я вже не дитина.

Вона повільно поклала ополоник назад у каструлю. Руки тремтіли — не від віку, а від раптового сплеску страху.

— Тоді скажи мені, що сталося.

Андрій підійшов до столу, але не сів. Він нервово крутив у руках ключі від машини.

— Ми з Оксаною вирішили… Нам здається, що тобі пора задуматися про переїзд.

— Куди це — переїзд? — не зрозуміла Галина Петрівна.

— Ну, до моєї квартири. Або… у будинок для літніх людей. Там про тебе подбають.

Слова падали, наче каміння у воду, розходилися колами в її свідомості. Вона дивилася на сина й не впізнавала його. Незнайомець із батьковими очима й материнським носом говорив про дім для старих.

— Андрію, ти захворів? — тихо спитала вона. — Який ще будинок для літніх? Це ж твій дім. Наш дім.

— Мамо, зрозумій… — почав він, і слово прозвучало неприродно. — Оксана вагітна. Нам потрібен простір для дитини. А ти… ти нам постійно заважаєш.

— Я заважаю? — у грудях боляче стиснулося. — Чим саме я заважаю?

— Усім! Ти критикуєш Оксану, повчаєш нас, готуєш їжу, якої ми не просимо…

— Їжу, якої ви не просили?.. — вона глянула на плиту, де булькав борщ, на свіжоспечений хліб на столі, на акуратно розвішану білизну. — Андрію, я твоя мати. Я тебе народила, ростила, життя віддала…

— Знаю, знаю! — перебив він. — Ти нагадуєш про це щодня: «Я все життя віддала», «Я все зробила для тебе». Я втомився, мамо!

Ці слова вдарили сильніше, ніж ляпас. Галина Петрівна опустилася в крісло, раптом відчувши себе дуже старою.

— Я втомився від матері… — повторила вона, немов не вірячи.

— Не перебільшуй. Ми просто хочемо жити своїм життям. Оксана має рацію — поки ти тут, ми не станемо справжньою сім’єю.

— А я що — чужа? — її голос задрижав. — Сорок років тому, коли твій батько втік до секретарки, я теж могла жити своїм життям. Могла вийти за Михайла Степановича, пам’ятаєш сусіда? Але я вибрала тебе, сину. Бути матір’ю, а не дружиною.

Андрій відвернувся до вікна.

— То був твій вибір. Ніхто тебе не змушував.

— Не змушував? — у її голосі надлом. — Ти ж сам плакав: «Мамо, не йди, будь тільки моєю».

— Я був дитиною!

— Так. А я запам’ятала це на все життя. Працювала на двох роботах, щоб купити тобі велосипед. Економила на собі, аби ти вчився музиці. Відмовляла собі у відпустках, щоб заплатити за інститут.

— Мамо, досить…

— Ні, не досить! — вперше за роки вона підвищила голос. — Коли ти одружився, я була щаслива. Думала: нарешті у мого хлопчика буде сім’я. Я прийняла Оксану, як рідну. А вона від першого дня дивилася на мене, як на ворога.

— Їй не подобаєшся. Це її право.

— Її право? — Галина Петрівна похитнулася. — А де моє право? На вдячність? На повагу? Щоб мене не викинули, як старий непотріб?

— Ти не непотріб. Просто… мені довелося вибирати між дружиною і матір’ю. Я вибрав дружину.

Ці слова зависли в повітрі, як вирок.

— Гаразд, — тихо сказала вона. — А гроші на квартиру звідки взялися, пам’ятаєш? Хто віддав останні копійки на перший внесок?

— Мамо, не треба…

— Треба! — в її очах блиснув вогонь. — Це були мої заощадження, моя пенсія. Я думала, купую дім для сім’ї. А виявляється — оплачувала собі вигнання.

Андрій відвів погляд.

— Ми повернемо гроші. Потім.

— Потім… — вона гірко всміхнулася. — А якщо я не доживу до твого «потім»?

Вона підійшла до холодильника, де висіли дитячі малюнки тридцятирічної давнини. Андрій малював їх їй на 8 Березня, підписував кривими літерами: «Любій матусі».

— Скажи чесно, Андрію. Це твоє рішення чи її?

— Наше спільне.

— Брехня. Ти б сам до такого не додумався. Ти ж був мамчин синок. А тепер?..

— Досить! — вигукнув він. — Я дорослий чоловік, у мене буде дитина. Пора перестати бути «маминим синком»!

— Отже, так… — вона зняла з холодильника один із малюнків, де маленький Андрій зобразив їх удвох під великим сонцем. — Раз ти вже не мій хлопчик, то й я більше не твоя мама.

У кухні стало дуже тихо. Лише булькав борщ та цокали старі годинники.

Андрій грюкнув дверима й пішов. Галина Петрівна стояла з дитячим малюнком у руках, поки борщ не почав пригорати. Потім вимкнула плиту й сіла за стіл.

Телефон задзвонив через півгодини.

— Галино Петрівно? — голос Оксани звучав солодкаво, як завжди, коли щось хотіла. — Як ви, матусю?

— Я вже не матуся, — сухо відповіла вона. — Твій чоловік щойно пояснив.

— Ой, не ображайтесь! Ми ж тільки хочемо, щоб вам було зручніше. У будинку для літніх людей такі умови — телевізор, бібліотека…

— То ви вже й місце знайшли?

— Ми просто цікавились. «Золоті роки» називається. Дуже пристойний заклад.

— «Золоті роки»… — вона гірко хмикнула. — А хто платитиме? Моїх десяти тисяч пенсії вистачить?

— Там є бюджетні місця. Андрій каже, ми могли б доплачувати потроху.

— Потроху… З тих грошей, які я віддала на квартиру?

— Ну що ви, мамо! Ми ж не звірі. Просто нам потрібен простір. У мене токсикоз, а ви постійно готуєте свої супи з таким запахом…

— Яким запахом?

— Ну… старечим. Знаєте, як у комуналках. А ще ви весь час вдома, а мені потрібен спокій.

— Спокій… — Галина Петрівна глянула на свої руки. Натруджені, в жилах, у плямах від роботи. — Сорок років я не знала спокою, а тепер заважаю вашому.

— Та ні ж! Просто подумайте самі: вам одній у цій великій квартирі буде сумно, а там люди вашого віку, спілкування…

— Там вмирають, Оксано. У будинках для старих вмирають.

— Що ви таке кажете! — голос невістки став різким. — Ми ж дбаємо про вас!

— Дбаєте… — Галина Петрівна підійшла до вікна. У дворі гралися чужі діти. Своїх онуків, мабуть, не побачить. — А якщо я відмовлюся?

— Ну… тоді нам доведеться з’їхати. Знімати квартиру. А з дитиною це тяжко, розумієте?

— Розумію. Це шантаж.

— Який ще шантаж! Ми просто пояснюємо ситуацію.

— Пояснюєте… — вона закрила очі. Сорок років тому так само стояла біля цього вікна, колисала Андрія й співала колискові, обіцяючи, що завжди буде поруч. — Добре, Оксано. Я все зрозуміла.

— Справді? То ви згодні?

— Побачимо, — сказала вона й поклала слухавку.

Вона пішла до спальні, дістала з шафи стару валізу — ту саму, з якою їхала народжувати Андрія. Валіза пахнула нафталіном і минулим життям.

На дні лежав записник. Галина Петрівна перегорнула пожовклі сторінки. Ось номер Людмили Іванівни, шкільної подруги. П’ятнадцять років не бачилися, але іноді вітали одна одну зі святами.

— Може, ще не пізно почати жити? — прошепотіла вона.

Годинник пробив шосту. Скоро Андрій з Оксаною повернуться й чекатимуть відповіді.

Галина довго дивилася на номер, перш ніж набрати.

— Алло, Люся? Це Галя… Галина Петрівна Морозова.

— Галочко! — голос подруги був теплий, радісний. — Боже мій, скільки років! Як ти?

— Люсю, пам’ятаєш, ми в школі мріяли, що на старості житимемо разом?

— Пам’ятаю! — засміялася та. — Що, за дівочими мріями скучила?

— Не за мріями… — Галина ковтнула клубок у горлі. — Скажи, у тебе там місце знайдеться? Для подруги дитинства?

У слухавці запала тиша.

— Галю, що сталося?

— Син виганяє. Каже, дружині заважаю.

— Андрійко?! Той самий, якого ти до школи на руках носила?

— Він.

— Та щоб він… Галю, збирайся! У мене дім великий, місця вистачить. І, знаєш, я якраз думала компаньйонку знайти. Ти приїжджай завтра!

Галина записала номер сусіда-грузчика, якого порадила Люся. У цей час у дворі загуркотіла машина — Андрій із Оксаною повернулися.

— Мам! — крикнув син із передпокою. — Ми вдома!

— Іду, — відповіла вона й сховала записник.

Вони зайшли на кухню. Оксана трималася за живіт, Андрій винувато поглядав на матір.

— Ну що, мам? — несміливо спитав він. — Ти подумала?

— Подумала, — кивнула вона. — Завтра їду.

— Куди? — в один голос вигукнули вони.

— До подруги. У Вологду.

— До якої ще подруги? — насупився Андрій. — У тебе ж немає друзів.

— Є. Просто ти їх не знаєш. Ми з Людою Чернишевою ще зі школи разом.

— Чернишевою? — скривилася Оксана. — Ще й прізвище дивне якесь…

— Звичайне прізвище. Вона вдова, дім великий, запросила мене.

Андрій сів за стіл, потер скроні.

— Мам, може, не треба так різко? Ми ж не виганяємо. Просто варіанти пропонуємо.

— Варіанти… — вона дістала з холодильника борщ. — Будеш їсти? Чи вже зовсім відвик від маминого?

— Буду, — тихо сказав він.

Вона налила йому тарілку. Він їв мовчки, а вона дивилася на його голову, де вже пробивалася сивина.

— Мам, а що ти там робитимеш? — спитав Андрій.

— Жити. Біля Люди бібліотека, дім культури. Може, в хор запишуся. Все життя мріяла співати.

— У хор? — пирхнула Оксана. — У вашому віці?

— А що, мій вік не підходить? Мені шістдесят, не дев’яносто.

— Ну та… — невістка закотила очі. — А на що житимете? На пенсію багато не проживеш.

— Це вже не твоя турбота, люба. Якось впораюся.

Андрій підвів голову.

— Мам, може, ми поспішили? Давай ще раз поговоримо…

— Про що говорити, сину? Ти ж сам сказав: обрав дружину. Живіть щасливо.

— Але ж ми не назавжди…

— Назавжди, Андрію. Я зрозуміла: поки я поруч, ти залишатимешся хлопчиком. А хлопчики не стають чоловіками й батьками.

Вона встала й пішла збирати речі.

Наступного ранку Галина Петрівна прокинулась раніше за всіх. На столі вже стояла зібрана валіза. Вона ще раз обійшла квартиру: провела рукою по шафі, по піаніно, на якому колись учився Андрій, по підвіконню з фікусом.

У коридорі почулися кроки.

— Мамо, — нерішуче сказав Андрій. — Ти справді поїдеш?

— Так, сину.

— А як же ми?..

— Ви житимете. Як і хотіли.

Він стояв, винувато опустивши плечі. Хотів щось сказати, але лише кивнув і допоміг винести валізу.

На вокзалі вони майже не говорили. Коли поїзд рушив, Галина Петрівна махнула синові рукою. Він відповів тим самим, і в його очах блиснула сльоза.

У Вологді її зустріла Люся. Виглядала вона життєрадісно, енергійно, ніби роки йшли повз.

— Галю, яка ж я рада тебе бачити! — міцно обняла подруга. — У нас із тобою тепер буде нове життя.

Будинок Люсі справді був великий, із садом і верандою. Галина Петрівна відчула себе не вигнанкою, а гостею, якій раді.

— А знаєш, — сказала Люся ввечері за чаєм, — у нас у місті хор є. Жіночий. При клубі ветеранів. Ходімо разом!

— У хор? — розгубилася Галина.

— А чого б ні? Ми ж у школі співали!

І вже за тиждень Галина стояла серед інших жінок і співала. Голос її тремтів, але поступово набирав сили. Вона відчувала: оживає.

Минуло кілька місяців. Якось після репетиції їй принесли лист. Почерк був знайомий до болю.

«Мамо…
Я був неправий. Вибач. Ми з Оксаною сварилися, без тебе в домі пустка. Народився син — твій онук. Я назвав його Петром, на честь твого батька. Дуже хочу, щоб ти його побачила.
Ти завжди була моєю опорою. А я… підвів. Якщо зможеш пробачити — приїдь. Ми чекатимемо.
Твій Андрій».

Галина Петрівна довго сиділа з листом у руках. На очах виступили сльози.

— Ну що, поїдеш? — спитала Люся.

— Скажіть, що Галини Петрівни немає. І більше не буде.

— Не шкода?

— Шкода, — чесно відповіла Галина Петрівна. — Але деякі помилки неможливо виправити. А деякі рішення неможливо скасувати.

Вона взяла зі столу фотографію — вони з хором після останнього концерту. Усі усміхнені, усі щасливі.

— Тепер це моя сім’я, — сказала вона й поставила фотографію на почесне місце біля печі.