— Мамо! Та скільки це ще триватиме?! Скажіть чесно, доки ви збираєтеся терпіти цей безлад і закривати очі на очевидне?! — голосно й докірливо вигукнула Ірина, стукнувши шкіряною сумочкою по тумбочці біля лікарняного ліжка.
Вона стояла в палаті — статна, доглянута жінка в елегантному пальті, від якої віяло впевненістю, міським спокоєм і запахом дорогих парфумів.
— Іринко, донечко, ну чого ти так одразу з порога сваришся? — тихо, майже винувато пробурмотіла Ганна, згортаючи на колінах свій смугастий фартух, яким намагалася прикрити покручені, вузлуваті пальці. — Тут же люди, сусіди по палаті. Ніяково перед чужими.
— А мені не ніяково! Мені вас шкода! — Ірина схрестила руки й суворо глянула на матір. — Я вам привожу найкращі продукти, прошу відпочивати, берегти себе, а ви знову все до останньої копійки й до останнього шматка готові віддати туди, де ніхто й «дякую» не скаже! Скільки можна жити заради чужих забаганок і робити вигляд, що все нормально?
— Не чужих, дитино, не чужих, — важко зітхнула стара, схиливши сиву голову. — То ж твоя молодша сестра. Сестра Марічка. Як же її покинути, коли в неї така важка доля?
Ірина тільки гірко зітхнула, намагаючись стримати емоції, та в її очах спалахнув давній біль і образа.
Вона сіла на край металевого ліжка, яке тихо скрипнуло під її вагою, і подивилася на материні руки — покручені багаторічною тяжкою працею.
— Доля, кажете? — уже спокійніше, але з глибоким болем сказала Ірина. — Людина сама собі долю будує, мамо. А ви їй лише шкодите своєю допомогою, щоб вона й далі нічого не робила.
Ганна відвернулася до вікна, де за шибкою осінній вітер гойдав гілля високих кленів. Спогади самі нахлинули на неї, розкладаючись у пам’яті, мов старий, трохи потертий килим.
— Ех, Іринко. Ти ж не пам’ятаєш, як усе було колись, — тихо заговорила стара, і її голос став дивно лагідним, співучим, наповненим далеким сумом. — Тебе я носила легко, ніби й не вагітна була. Молода була, міцна. Ще темно, а вже о четвертій ранку встану, роса на траві холодними краплями блищить, а я вже поспішаю на ферму. Корів же треба було багато вручну доїти. Це зараз апарати під’єднали, стоять дівчата, в телефони дивляться, насіння лускають. А тоді все руками, усе своєю силою.
— Мамо, ну навіщо ви знову згадуєте той колгосп? — лагідно перебила її Ірина, забираючи зі столика порожню чашку.
— А як не згадувати, доню? Це ж моє життя. Пам’ятаю, біжу з ранкового доїння додому через поле, аж раптом відчула — живіт потягнуло, і так тепло-тепло стало. Я й звернула до нашого сільського медпункту. Там тоді акушеркою працювала баба Марія, золота була жінка, царство їй небесне. Я до неї стукаю в двері, а вона через поріг глянула й каже: «Ганю, лягай негайно на кушетку, бо вже дитина на світ проситься!».
— І ви там мене й народили? — усміхнулася Ірина, хоч чула цю історію вже сотню разів.
— Там і народила, моє золотце! Без пологового, без міської метушні. Твій батько, мій покійний Петро, якраз повз медпункт на бригаду йшов. А баба Марія з вікна як гукне йому: «Петре! Стій! Вітаю з донькою!». Він бідолашний аж косу з плеча зронив, очі витріщив, нічого не може второпати. Заходить у кімнату, а я там лежу, і ти в білій пелюшці пищиш. Ой, як же він тебе любив, Іринко! Ти ж була його першою радістю. Мотоцикл із коляскою купив, тебе перед собою на бак посадить і їздять вони за село. І на річку з ним на риболовлю, і по гриби до листяного лісу, і на пасіку. Ти й характером у батька пішла — така ж уперта, справедлива, хазяйновита.
— Батько був справжнім чоловіком, — тихо промовила Ірина, і її погляд пом’якшав. — Він знав ціну праці. І мене навчив не чекати від життя подарунків.
— Це правда, — кивнула Ганна. — Тобі тільки три рочки виповнилося, як Марічка на світ з’явилася. Ох і натерпілась я з нею, доню. Скільки сил вона з мене витягнула, скільки сліз я над її колискою пролила. Живіт у мене тоді був величезний, як кавун, ноги набрякали так, що в жодні калоші не влазила. Хлопчика чекали, батько хотів Степаном назвати, на честь свого діда. А народилася дівчинка — маленька, синенька, як терен. Лікарі її ледве витягнули. Я вже думала, що все буде дуже зле.
— Але ж вона вивелася, — зауважила Ірина, поправляючи покривало на ліжку материнських сусідів.
— Вивелася, дякувати Богу. Але була дуже слабка. Молоко в мене від переляку пропало вже за місяць. Почали годувати коров’ячим — її обсипало, шкіра стала шорстка, як дубова кора. Довелося в сусідньому селі козяче молоко купувати, а я щодня пішки три кілометри ходила. До двох років вона й сидіти самостійно не могла, хилиталася, мов стеблинка на вітрі. Свекруха, ваша бабуся, обкладала її подушками з усіх боків на печі, поки я на фермі працювала, так вона й сиділа там, як той стручок квасолі. Ходити почала аж під три роки. Щоправда, заговорила рано — та так швидко, так дрібно, ніби струмок по камінцях дзюрчить. І досі така тарахкотуха.
Очі Ганни зволожилися. Дві прозорі сльози повільно покотилися по її сухих, засмаглих щоках, затримуючись у глибоких зморшках.
— Життя в неї не склалося, Іринко, — сказала мати з невимовним жалем. — Усе якось шкереберть, усе біля мене тулиться.
Ірина знову насупилася. Ця тема завжди боліла в ній, мов стара мозоль.
— А чому воно не склалося, мамо? — знову з докором у голосі запитала Ірина, підводячись із ослона. — Ви ж самі її такою й виростили! Я школу закінчила — і відразу до міста поїхала. Вступила до торговельного коледжу, жила в гуртожитку, ночами товар розвантажувала, а вдень училася. Усе сама здобула! Працюю товарознавцем у великій торговельній мережі, маю повагу від керівництва. Чоловік у мене, дякувати Богу, золотий — не цурається жодної роботи, сам будинок збудував, машину купили. Ми ж це все своєю працею заробили! А Марічка що?
— Та хіба ж я кажу, що не працею? — винувато мовила мати. — Ви з Остапом молодці, у вас дім — повна чаша. Син у столичному університеті вчиться, дочка навчається на архітектора. Усі розумні, усі до діла здатні. А от Марічці не пощастило.
— Не пощастило?! — Ірина аж руками сплеснула. — Вона навіть своїх дітей до пуття виховати не може! Згадайте, як її старшу доньку, Соломію, я до себе в місто забирала! Думала, допоможу дівчині, влаштую на курси, дам старт у житті. А вона що? Три дні походила і заявила, що їй важко вставати о сьомій ранку! Лінива, як і її мати! Я їй казала: «Соломіє, вчися, це твій шанс!», а вона зібрала речі й утекла назад у село.
— Та як же так, Іринко. Вона ж ще молода була, соромилася, — спробувала захистити онуку Ганна.
— Соромилася? Мамо, не виправдовуйте їх! Ви Марічку все життя по голівці гладите, а мене завжди лишали на другому плані, бо «Ірина сильна, Ірина сама впорається»! А мені, думаєте, було легко? Коли батька не стало, хто вам паркан лагодив? Хто дах на хаті перекривав? Мій Остап! А Марічка тільки й робила, що бідкалася та плакала, що в неї чоловік знову ледарює.
— Ну, чоловік у неї справді лінивий і недобрий виявився, — тихо погоджувалася стара. — Нероба, та ще й за чужими спідницями постійно бігає. Скільки вони розходилися, скільки мирилися. А діток же п’ятеро! Двійнятам лише по п’ять рочків виповнилося. Чим їх годувати? Вона ж у дитячому садку помічницею вихователя працює, за копійки ті підлоги миє.
— А чому вона господарства не тримає?! — обурено вигукнула Ірина. — Живуть у селі, город бур’янами заріс, жодної курки на подвір’ї! Ми в місті живемо, і то Остап на дачі город і садок обробляє! А вони в селі сидять і чекають, поки їм бабуся зі своєї пенсії або сестра з міста сумки з харчами привезе!
Ганна мовчала, лише опускала погляд долі. Вона знала, що старша дочка має рацію, але материнське серце не хотіло приймати цю сувору правду.
Для неї Марічка так і залишалася тією слабенькою, синюшною дівчинкою, яку треба було берегти від усього світу.
Двері терапевтичного відділення тихо заскрипіли, і в палату зазирнула медсестра — сувора, з різкими рухами.
— Ганно Іванівно! — сказала вона уривчасто й чітко, спершись на одвірок. — До вас прийшли, виходьте в коридор.
— Ой, а хто там? — старенька Ганна вмить заметушилася, її бліді щоки вкрилися легким рум’янцем, а очі засяяли надією. — Невже Марічка приїхала? Вона ж обіцяла навідатися!
— Та де там Марічка, — зітхнула медсестра. — Жінка прийшла, та сама, що минулого тижня була. Поважна така, з великими сумками.
— А-а-а, — вогник у старенької в очах одразу згас, вона тихо похитала головою. — Ірина.
Ганна важко підвелася з ліжка, взула старі стоптані капці й, повільно човгаючи по потертій підлозі, попленталася до виходу.
Жінка, яка лежала біля вікна — місцева жителька, що добре знала всі сільські та міські новини, провела стареньку поглядом і тихо сказала сусідці по палаті:
— Це Ірина Степанівна, її старша донька. Вона в місті головним товарознавцем у великому супермаркеті працює. Дуже працьовита, господарська жінка! А от молодша її, Марічка… Ех, краще й не казати. Покійний Петро, чоловік Ганни, був золотою людиною. А Маріччин син Микита, то взагалі в діда вдався — такий же статечний, розумний, роботящий. Ірина його до себе в місто забирала, допомагала вчитися, а тепер хлопець має хорошу роботу, став великою людиною.
— А чому ж Ганна все про молодшу бідкається? — тихо запитала молода дівчина з кута палати.
— Бо з дитинства її розбалувала! — відрізала жінка біля вікна. — Марічці завжди все на тарілочці подавай. А Ірина для матері й ліки найкращі, і продукти, і ремонт у хаті за власні гроші робить. А Ганна все одно тільки про Марічку й думає, усе їй найкращі шматочки тягне. От побачите, зараз Ірина їй сумку харчів принесла, а Ганна половину знову Маріччиній доньці віддасть!
Тим часом у коридорі Ірина передала матері велику важку синю сумку, наповнену свіжими продуктами.
— Мамо, я вам усе привезла, — суворо, але з турботою сказала Ірина, застібаючи блискавку на пальті. — Тут і домашні котлети, які Тарас зранку посмажив, і пиріжки з сиром, і яблука з нашого саду, і якісна ковбаса, і солодощі. Тільки прошу вас — їжте самі! Вам сили треба набиратися, а не роздавати все направо й наліво!
— Дякую, Іринко, дякую, моя пташечко, — розгублено повторювала баба Ганна, притискаючи сумку до себе. — Та навіщо ж стільки? Мені ж тут і так кашу дають, і суп гарячий.
— Їжте, мамо, і не вигадуйте, — Ірина поцілувала матір у суху щоку. — Я побігла, бо в мене ще на роботі машина з товаром розвантажується. Завтра ввечері ще заскочу.
Повернувшись до палати, Ганна ледь волочила важку сумку.
Вона сіла на край ліжка, притихла й почала повільно діставати пакунки.
Витягла духмяні пиріжки, загорнуті в пергамент, прозору баночку з прозорим курячим бульйоном, паличку свіжої ковбаси, соковиті червоні яблука й пакет із халвою.
Покрутила все в руках, понюхала запах домашньої їжі, важко зітхнула й склала все назад у синю сумку.
— Ганно Іванівно, та що ви робите? — здивовано вигукнула сусідка біля вікна. — На дворі осінь, але в палаті тепло, усе ж зіпсується! Віднесіть у холодильник у коридорі!
— Та хай тут постоїть, біля ліжка, — тихо відповіла старенька, лягаючи на подушку. — Воно не зіпсується, воно ж свіже.
Вона прилягла, згорнувшись калачиком, і заплющила очі, ніби заснула. Але за пів години знову встала, підійшла до своєї тумбочки, дістала звідти невеличкий згорток у газетному папері — там була її власна пенсія, яку вона потай від Ірини відклала.
Ганна поклала гроші поверх синьої сумки й знову лягла.
За годину двері палати знову відчинилися.
— Ганно! — знову гукнула сердита медсестра. — До вас знову прийшли. Якась дівчинка стоїть.
У той самий мить баба Ганна підхопилася з ліжка так жваво, ніби й не боліли її покручені суглоби. В її очах спалахнуло справжнє, неприховане щастя.
— Ой, це ж Ліза! Внучка моя молодша, Маріччина донька! — защебетала старенька, автоматично підхопивши важку синю сумку. — Побіжу, побіжу швидше!
— Ганно Іванівно, вам же зараз на процедури! Не запізніться! — крикнула навздогін медсестра, та старенька її вже не чула.
Вона дріботіла коридором, майже падаючи під вагою синьої сумки, але на її обличчі світилася щаслива усмішка.
У холі біля входу чекала п’ятнадцятирічна дівчина в потертій джинсовій курточці.
Вона переступала з ноги на ногу, байдуже дивлячись у свій телефон.
— Лізонько, пташечко моя! — сплеснула руками баба Ганна, підбігаючи до онуки. — Прийшла бабусю провідати! Золото моє! Як там мама? Як малеча?
— Та нормально все, бабусю, — байдуже відповіла дівчина, навіть не відриваючись від екрана. — Мама сказала спитати, як ви тут. І ще мама сказала, що якщо у вас є трохи грошей чи чогось їстівного, то щоб я забрала, бо вдома зовсім порожньо, а малечі на вечір навіть молока купити немає за що.
— Є, є, моє сонечко! Усе є! — затараторила старенька, підтягаючи важку сумку. — Ось тут тітка Ірина привезла стільки всього смачного! І пиріжки свіжі, і ковбаска, і бульйон, і яблучка! Забирай усе, моє золотце, неси додому, хай малеча наїсться досхочу! І ось тут у кишеньці, — Ганна тремтячими пальцями дістала згорток у газеті, — тут трохи грошей з пенсії. Віддай матері, хай купить дітям, що треба.
Дівчина швидко забрала гроші, засунула їх у кишеню джинсів, вхопила важку сумку й навіть не глянула на згорблену постать бабусі.
— Ну добре, бабусю, я пішла, бо мені ще з подругами треба зустрітися, — кинула вона через плече й швидко покрокувала до виходу.
— Біжи, біжи, пташечко. Обережно дорогу переходь! — гукала їй услід Ганна, стоячи біля великого вікна.
Вона довго стояла біля скла, худенькою сухою рукою махаючи навздогін постаті, що швидко зникала за лікарняною огорожею.
На її обличчі була така невимовна ніжність і водночас така глибока печаль, що в кожного, хто б це побачив, стиснулося б серце.
Повернувшись до палати з порожніми руками, Ганна сіла на ліжко й важко зітхнула.
— Ну от, — похитала головою сусідка біля вікна. — Забрала дівчинка все й побігла. Навіть не посиділа з вами, не спитала, як ваше здоров’я.
— Та вона ж поспішає, у неї навчання, справи, — почала виправдовувати онуку Ганна, заглядаючи в порожню тумбочку. — Зате дітки вдома поїдять. А мені що? Мені тут і лікарняного супу вистачить, годують же добре. Я собі тільки маленький шматочок халви залишила, бо так уже її люблю. А Марічка моя щербет з горішками любить. Треба буде Ірині сказати, хай наступного разу щербету принесе для сестри.
— Ех, Ганно Іванівно, — зітхнула сусідка. — Ви ніби й справді молодшу більше любите, а старшу тільки використовуєте.
Очі старенької знову наповнилися сльозами, вона притисла руки до серця:
— Та хіба ж можна рідних дітей ділити?! Обидві вони — моє серце, моє життя! Який пальчик не вколоти — однаково боляче буде! Просто Ірина сильна, у неї все є, їй доля посміхнулася. А Марічка моя — мов те сухе стебельце в полі, без моєї допомоги зовсім пропаде.