– Мамо, а давай ти спробуєш на свою пенсію жити?! – Голос Лариси звучав різко і голосно, перекриваючи шум киплячого чайника.
Ніна Сергіївна обернулася, тримаючи в руках ополоник, немов готова захищатися не лише словами. Її обличчя виразило суміш подиву та образи.
– Мати з дочкою – як серце з душею. Якщо одне болить, інше не може бути спокійно, – сказала вона, спираючись на стільницю. Голос був глибоким і з натиском, ніби ці пафосні слова, що сильно нагадують чергову цитату, могли поставити крапку в суперечці.
– Ну, звичайно, почалося! – Лариса сплеснула руками. – Мамо, ти розумієш, що цитатами не платять за комуналку? Вимкни ці нотації. Я прошу тебе почати жити скромніше, розраховувати на себе, а не на мене.
– Як вийшло, що ти почала все міряти тільки грішми? – очі матері спалахнули. – Де вдячність? Де повага? Ти думаєш, я ось так, одразу, маю звикнути до свого віку? До цієї пенсійної подачі у п’ять тисяч? “Людина створена для щастя, як птах для польоту”, – сказала вона майже трагічно.
– Мамо, досить! – Лариса підвелась зі стільця. – Ми з тобою не на уроці літератури, а у реальному житті.
– Ах, реальне життя? – Ніна Сергіївна підібгала губи. – Тоді скажи мені, хто тебе підняв на ноги? Хто у 90-ті ночами за зошитами сидів, щоб тебе нагодувати та одягнути? А коли ти цю квартиру купувала, хто тобі допомагав?
Лариса різко обернулася до матері.
– Допомагала?! Ти взяла кредит, який я потім і виплачувала. І тепер ти навіть не намагаєшся заробити! Ти сидиш вдома, дивишся телевізор і, вибач, мамо, їж мою їжу!
– Хіба я колись просила більше, ніж мінімум? Чи ти думаєш, мені не соромно?
– Мамо, досить театру! – Лариса грюкнула рукою по столу. – Якщо ти розумієш, що тобі соромно, то, може, щось почнеш робити?
– Робити? – Ніна Сергіївна відклала ополоник і випросталась. – Ти думаєш, я не робила? Сорок років у школі, а пенсія – сміх! А ти… Ти відучилася завдяки мені, сама з нормальною роботою… І тобі мало! Тобі тяжко!
Лариса відвернулася, дивлячись у вікно. Її роздратування перехльостувало через край.
– Мамо, ти справді не розумієш? Я хочу жити своє життя. Хочу відпочивати, мандрувати, займатися собою. Але я не можу, бо ти не хочеш брати на себе хоч якусь відповідальність, навіть за саму себе!
– Відповідальність? – Голос матері зірвався на крик. – Я живу так, як можу! Ти хочеш, щоб я принижувалась заради копійок? Щоб я йшла підлогу мити у під’їзді?
Лариса розвернулася, її голос став холодним.
– Якщо інших варіантів не передбачається, то так. Чому ні?
Лариса тяжко видихнула. Вона втомилася. Суперечки з матір’ю завжди закінчувалися нічим, і щоразу вона відчувала ще більше провини.
Мати розвернулась і вийшла з кухні, залишивши на плиті суп, який не доварила. Лариса залишилася сама. Чайник давно вимкнувся, але напруга все ще висіла у повітрі, як пара.
***
Лариса машинально перегортала робочий щоденник. Думки поверталися до недавнього скандалу з матір’ю. За що вона злиться найсильніше? За слова про пенсію? Чи за те, що вони взагалі опинились у такій ситуації?
Погляд зупинився на старому фотоальбомі, який лежав на полиці. Це була звичка матері – діставати його щоразу, коли вони сварилися. Начебто фотографії могли бути аргументом на її користь.
Лариса неохоче підвелася, відкрила альбом і побачила перше фото. На ньому була вона – маленька дівчинка у червоному пальті та синім шарфі. Поруч – мати, Ніна Сергіївна, молода, з короткою стрижкою та посмішкою, яку Лариса вже давно не бачила.
***
Ніна Сергіївна народилася у маленькому містечку. Її батько був вчителем історії, а мати – бібліотекарем. У їхньому домі книги завжди були важливішими, ніж матеріальні блага. Навіть у найскладніші часи батьки не могли проґавити нагоди поповнити домашню бібліотеку, купуючи книги часто на останні гроші.
Вона сама не мріяла про кар’єру педагога, але все ж таки вступила до педагогічного інституту, як того хотіли батьки. Після навчання її розподілили до школи, де вона почала викладати літературу. Вона захоплювалася цим, любила цитувати поетів, та навіть вела гурток поезії.
Лариса народилася, коли Ніні Сергіївні було за тридцять. Батько дівчинки, Михайло, спочатку був дбайливим чоловіком, але поступово почав пити та одного разу просто не повернувся додому. Тоді Ларисі було п’ять. З того часу Ніна Сергіївна ростила її сама.
Лариса згадувала, як мати вечорами перевіряла зошити чи писала плани уроків, поки сама сиділа за кухонним столом, намагаючись розібратися з домашнім завданням. Мати завжди говорила: “Навчання – це твій квиток у життя. Якщо хочеш більшого, працюй, вчися, не лінуйся”.
У 90-ті, коли все навколо руйнувалося, мати трималася щосили. Вона викладала, брала підробітки, а іноді навіть продавала старі книги, щоб звести кінці з кінцями.
***
Лариса перевернула сторінку альбому. Наступна фотографія була з її випускного: Ніна Сергіївна у старій сукні, яку перешила сама, і вона – сяюча, у новому блакитному сарафані. Мати тоді витратила останні гроші, щоб купити їй це вбрання.
Після школи Лариса вступила до університету в іншому місті, поїхала з дому. Це був її шанс розпочати самостійне життя. Але гроші завжди були проблемою. Ніна Сергіївна крутилася, як могла, відправляла дочці невеликі суми, які вдавалося відкласти.
Коли Лариса закінчила навчання, знайшла роботу і взяла іпотеку, мати запропонувала свою допомогу. Вона зайняла гроші у друзів, щоби покрити перший внесок. Лариса тоді погодилася, але відчувала, що обов’язок висить на них двох.
***
Лариса закрила альбом Все це вона знала. Знала, що мати старалася як могла. Але всередині залишався неприємний осад – їй здавалося, що її дитинство пройшло у вічній економії, в нескінченних уроках відповідальності.
“Може, я тому так втомилася від неї”, – подумала вона.
Її дратували не лише постійні цитати та моралі, а й сама ідея того, що мати тепер бачить у ній єдине джерело допомоги. Лариса згадала, як мати недавно сказала: “Ти – моє єдине щастя, доню”. Це прозвучало не як комплімент, а як тягар.
Вона підвелася, прибрала альбом назад на полицю. Все, що їй хотілося зараз, просто тиші. Але голос матері все ще звучав у її голові: “Ми з тобою маємо бути командою, Ларисо. Ти моя опора, а я твоя”.
***
Минуло два дні з того часу, як Лариса та Ніна Сергіївна перестали розмовляти. Будинок наповнився важкою, гнітючою тишею. На роботі Лариса ловила себе на думці, що злість на матір почала згасати, поступаючись місцем сумніву.
Може, вона була надто різкою? Може, мати справді не заслуговувала на таке ставлення?
Увечері, розбираючи документи у шафі, Лариса випадково натрапила на стару коробку. Там опинилися мамині листи, старі квитанції та банківські довідки. Вона сіла на підлогу та почала перебирати їх.
Перше, що впало у вічі, – старий лист до її батька. Він був написаний охайним, таким знайомим почерком матері. Лист починався просто:
“Мишко, якщо ти читаєш це, знай, що ми з Ларочкою живемо. Не просто, але живемо…” Лариса швидко пробігла очима по рядках. У листі мати не звинувачувала, не скаржилася, а лише писала, що хоче, щоб він знав: їхня дочка росте доброю людиною. Лист так і не був надісланий.
Далі Лариса знайшла квитанції щодо її іпотеки. Серед них – платіж за травень 2017 року. Вона згадала: тоді вона не спромоглася внести потрібну суму, і мати, не сказавши їй, зайняла гроші у подруги, щоб заплатити. Сама Лариса дізналася про це лише через місяць перед наступним платежем.
А ось витяг про закриття кредиту на 35 тисяч. Лариса захворіла і два місяці пролежала у лікарні. Мати щодня відвідувала її, приносила свіжі фрукти та смаколики. Лариса навіть не замислювалася, де мати тоді брала на них гроші.
Поїздка на море – подарунок на день народження. Ніна Сергіївна ще працювала того року, тож Лариса не дуже здивувалася цьому подарунку. А виявляється, мати знову брала кредит, і потім три роки його віддавала.
Усе це пробудило у ній хвилю спогадів. Її роздратування, її втома, її бажання звільнитися – все це поєднувалося з почуттям провини. Так, мати часто була важкою, різкою, упертою, але вона завжди діяла з кращих спонукань.
Лариса закрила коробку та прибрала її назад. Вона відчула, що має поговорити з матір’ю.
***
Ніна Сергіївна сиділа у кріслі з книгою. Коли Лариса увійшла до кімнати, вона лише на мить звела очі.
– Мамо, можна? – голос Лариси був м’яким, майже перепрошуючим.
– Якщо ти прийшла знову розповідати про пенсію, то можеш не перейматися, – відповіла мати, не відриваючись від книги.
Лариса зітхнула і сіла на підлокітник крісла.
– Мамо, я знайшла твої листи. І документи.
Ніна Сергіївна нарешті підвела голову. Її обличчя стало серйозним, але в очах промайнула тривога.
– Навіщо ти копалась у моїх речах? – Голос її став холодним.
– Я не копалася. Я шукала старі документи по роботі та натрапила на коробку. Мамо, чому ти ніколи не розповідала?
– Навіщо розповідати? – Мати відклала книгу і випросталася. – Щоб ти сказала: “Мамо, це твоє рішення. Я тебе не просила?” Я не хотіла, щоб ти думала, що я чекаю на подяку.
Лариса опустила голову. Її гордість заважала визнати, що мати має рацію. Вона справді не просила. Але вона також не помічала, скільки було зроблено заради неї.
– Мамо, я не хочу, щоб ми з тобою були ворогами. – Лариса підвела погляд. – Ми сваримося не тому, що я не ціную тебе, а тому, що мені тяжко самій. Але я розумію, що тобі теж тяжко.
Мати посміхнулася, сумно та втомлено.
– Ларочко, я просто хочу, щоб ти не повторила моїх помилок. Щоб у тебе було своє життя. Але, знаєш… – вона трохи сповільнилася, підбираючи слова. – Іноді мені хочеться, щоб ти просто запитала, як я почуваюся.
Лариса кивнула.
Ці слова вдарили просто в серце. Їй раптом стало ясно, як багато їхніх конфліктів було пов’язано не з грошима, а з самотністю кожної з них.
– Мамо, зробімо так, – вона поклала руку на плече матері. – Я складу бюджет, і ми разом вирішимо, як і за що краще платити. Я не хочу, щоб ти відчувала себе тягарем. І якщо тобі захочеться, ми можемо подумати, чим тобі зайнятися. Адже ти любиш літературу. Може, ти зможеш вести гурток? Чи допомагати дітям з іспитами?
Мати замислилась, потім повільно кивнула головою.
– Ти справді думаєш, це можливо? – у її голосі звучала слабка надія.
– Я впевнена, що можливо.
Мати тихо посміхнулася.
– Ну що ж, Ларочко може, й в мене щось добре вийде.
Лариса засміялася. Вона відчувала, що це перший крок до перемир’я.
***
Минуло кілька тижнів з того вечора, коли Лариса та Ніна Сергіївна вперше спробували порозумітися. Атмосфера в їхньому будинку змінилася – стала якщо не ідеальною, то хоча б набагато менш напруженою.
Ніна Сергіївна, надихнувшись словами дочки, справді вирішила зайнятися чимось корисним. Вона влаштувалася до місцевого будинку культури вести літературний гурток для підлітків. Перше заняття пройшло ніяково, але потім вона зрозуміла, що може надихати дітей своїм ентузіазмом та знаннями.
***
Лариса повернулася з роботи пізно ввечері. Вона здивовано помітила, що на кухні горить світло. Зазвичай у цей час мати вже лягала спати.
– Мамо? – Покликала вона, знімаючи пальто.
Ніна Сергіївна сиділа за столом, перебираючи паперові листи. Вона підвела голову і посміхнулася.
– Ти вчасно. Я хотіла дещо показати. – Вона простягла Ларисі кілька листків.
Лариса взяла їх, швидко пробігла очима та завмерла.
– Мамо, ти пишеш? – її голос пролунав здивовано.
– Просто записую свої думки, – мати знизала плечима. – Весь цей час я цитувала чужі слова, але зрозуміла, що і я маю, що сказати. Це не роман, звичайно, швидше нотатки про життя. Хочу прочитати їх на заняттях.
Лариса посміхнулася, перевертаючи сторінки.
– Це чудово, мам. Я навіть не думала, що ти можеш так чудово писати.
Мати подивилася на неї тепло, але трохи докірливо.
– Ларочко, ми часто недооцінюємо людей, яких знаємо з дитинства. Але вони можуть дивувати.
Лариса кивнула, відчуваючи укол совісті. Вона знала, що мати має рацію.
***
Наступного дня, після роботи, Лариса вирішила заглянути у будинок культури. Вона підійшла до маленького кабінету, де проходили заняття літературного гуртка.
Через прочинені двері вона побачила матір, оточену підлітками. Ніна Сергіївна читала поезію з такою енергією, що навіть дуже похмурий хлопець у дальньому кутку слухав її з цікавістю.
Коли вона закінчила, Лариса підійшла до матері.
– Ти мала чудовий вигляд, – сказала вона, обійнявши матір.
Ніна Сергіївна зніяковіло поправила шарф.
– Думаєш? – у її голосі звучала тиха гордість. – Вони такі розумні, Ларочко. З ними я почуваюся потрібною.
– Ти завжди була потрібна, мамо, – Лариса взяла її за руку. – Просто я це зрозуміла лише зараз.
Мати посміхнулася.
– Знаєш, у нас у гуртку є дівчинка, їй шістнадцять. Я бачу в ній тебе. Така ж вперта і смілива. Вона теж постійно сперечається, але я розумію: їй просто хочеться, щоб її почули.
Лариса засміялася.
– Це ти про себе зараз чи про мене?
Мати засміялася у відповідь.
***
Дорогою додому вони йшли разом, повільно, насолоджуючись вечором. Лариса відчувала, що їхні стосунки змінюються. Вони все ще могли сперечатися та дратувати одна одну, але тепер за цим стояло більше розуміння.
– Мамо, ти завжди будеш говорити цитатами? – Запитала Лариса з усмішкою.
– Звичайно, – відповіла мати з обуренням. – Це ж моя робота – надихати людей.
Лариса зітхнула, але цього разу у її голосі звучала не втома, а легке прийняття.
– Тоді домовимось: за кожну цитату ти платитимеш мені компліментом.
Мати зупинилася, подумала і промовила:
– Мій комплімент: у мене найкрасивіша і найрозумніша дочка.
Лариса засміялася. Її сміх звучав легко, як давно забута мелодія, яка зненацька повернулася.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
