У великому гамірному місті, де асфальт здавався нескінченним, а небо ховалося за хмарочосами, жили сестра і брат – Ліля та Богдан.

Ліля, струнка брюнетка з гострим поглядом, працювала маркетологинею в рекламній агенції. Її дні минали в офісі, де вона створювала слогани для продуктів, які обіцяли здоров’я та щастя, але сама вона дедалі більше сумувала за справжнім, натуральним життям.

Богдан, її молодший брат, був програмістом у IT-компанії. Він цілими днями сидів за комп’ютером, кодуючи програми, які полегшували життя іншим, але його власне життя здавалося йому порожнім і штучним.

Вони обоє виросли в селі, але переїхали до міста за кращою долею, залишивши матір, пані Марію, саму в старій хаті з садом і городом.

Одного разу, під час обідньої перерви, Ліля зателефонувала Богданові. “Богдане, ти пам’ятаєш смак справжніх яєць? Не тих, що з супермаркету, а домашніх, з жовтим жовтком, як сонце?” – запитала вона, жуючи салат з пластикової коробки.

Богдан зітхнув: “Звичайно, пам’ятаю. У мами вони завжди були найкращими. А ці магазинні – як гума. Давай щось придумаємо!” Так народилася ідея.

Вони вирішили харчуватися виключно домашніми яйцями, щоб повернути шматочок дитинства в своє міське життя.

“Купимо курей! – запропонував Богдан. – Кожен по п’ять, відвеземо до мами в село, і нехай вона доглядає. А ми будемо приїжджати щотижня по свіжі яйця.”

Ліля з ентузіазмом погодилася. “Уяви: десять курей – це ж сто яєць на тиждень! Кожному по п’ятдесят. Ми будемо їсти омлети, яєчні, випічку – все натуральне!”

Вони швидко розрахували: курка несе яйце щодня, отже, десять курей – сімдесят яєць на тиждень, але в їхніх мріях це округлилося до ста.

“Мама ж казала, що влітку кури несуться краще,” – виправдовувала Ліля. Вони не були фахівцями в птахівництві, але ентузіазм переважав.

Наступного вихідного вони поїхали на пташиний ринок. Повітря було наповнене кудкудаканням, писком і запахом соломи. Ліля вибрала п’ять білих курей-несучок, з пухнастими пір’ям і допитливими очима.

“Ці будуть моїми, – сказала вона продавцеві. – Вони виглядають продуктивними!” Богдан обрав п’ять рудих, з міцними ногами.

“Мої будуть чемпіонками з несіння яєць,” – жартував він. Вони заплатили по тисячі гривень за кожну партію і акуратно посадили курей у великі картонні коробки з отворами для повітря. “Не бійтеся, дівчатка, – шепотіла Ліля курям. – Ви їдете в рай, до села!”

Дорога до села тривала три години. Авто трясло на вибоїнах, кури кудкудакали в багажнику, а Ліля з Богданом обговорювали плани.

“Мама зрадіє, – казав Богдан. – Вона одна, а тепер матиме компанію. Ми їй ще корм купимо, зерно, все необхідне.” Ліля кивнула: “І гроші дамо на догляд. Це ж наш внесок у сімейну справу.” Коли вони приїхали, пані Марія стояла на порозі старої хати з вицвілим дахом. Вона була жінкою років шістдесяти, з сивими пасмами в волоссі і теплими очима, що бачили багато в житті.

“Діти мої, що це? – здивувалася вона, побачивши коробки. – Кури? Навіщо?” Ліля обійняла матір: “Мамо, ми хочемо домашніх яєць! Ми в місті втомилися від штучного. Ось, кожному по п’ять курей. Ти їх доглядатимеш, а ми приїжджатимемо щотижня по яйця.”

Богдан додав: “Десять курей – сто яєць! Ми розрахували. Тобі не важко, правда?” Пані Марія засміялася: “Ой, діти, ви як малі. Кури не машини, вони не несуться за графіком. Але добре, хай будуть. Я побудую їм курник у саду.” Вона взялася за справу з ентузіазмом, хоча в душі знала, що все не так просто.

Перші тижні були ідеальними. Ліля та Богдан приїжджали щосуботи. Мати зустрічала їх з кошиком яєць – свіжих, теплих, з різнокольоровими шкаралупами.

“Ось, тридцять п’ять цього тижня,” – казала вона. Діти ділили їх порівну, але вже помічали, що не сто. “Мамо, чому так мало? – питала Ліля. – Вони ж молоді, повинні нестися щодня.”

Пані Марія знизувала плечима: “Літо спекотне, кури п’ють багато води, менше несуться. Та й годувати їх треба правильно – зерном, травою, черв’яками.”

Богдан жартував: “Може, вони на страйку? Ми ж думали сто!” Але вони не хвилювалися – яйця були смачними, і поїздки до села стали традицією.

З часом поїздки перетворилися на сімейні свята. Вони привозили з міста солодощі, фрукти, новини. “Мамо, у нас в офісі нова кава-машина, – розповідала Ліля. – Але твоя кава з печі краща.”

Богдан показував фото з роботи: “Дивися, це мій новий проект – додаток для фермерів.”

Пані Марія посміхалася: “Ви такі розумні, діти. А тут село – тихо, спокійно. Кури ваші добре прижилися. Руді Богданові несуться краще, а білі Ліліні – вибагливі, але яйця більші.”

Але одного разу, восени, коли листя жовтіло, а повітря ставало прохолодним, все змінилося. Вони приїхали, як завжди, з пустими кошиками.

Пані Марія вийшла назустріч:

“Діти, цього тижня тільки двадцять яєць. Кури линяють, менше несуться.” Ліля нахмурилася: “Двадцять? Але ж десять курей – повинно бути хоча б сімдесят!”

Богдан додав: “Мамо, ми ж розраховували на сто. Що трапилося?” Мати зітхнула: “Я ж кажу, сезон. Вони не машини. Я годую їх, як можу, але в селі не все ідеально.”

Діти переглянулися. “Мамо, а ти не продаєш сусідам? – прямо запитала Ліля. – Бо як інакше? Десять курей не можуть дати так мало!”

Пані Марія образилася: “Що ти верзеш, дитино? Я б ніколи! Це ваші кури, ваші яйця. Я їх для вас збираю.”

Богдан підтримав сестру: “Але цифри не сходяться. Ми читали в інтернеті – кури несуть по яйцю щодня. Може, хтось краде?” Атмосфера напружилася. Вечеря пройшла в мовчанні, а на ранок діти поїхали, забравши мізерні двадцять яєць, але з підозрою в серцях.

Наступного тижня вони приїхали раніше, без попередження. “Давай перевіримо самі,” – запропонував Богдан. Вони тихенько підійшли до курника – старої дерев’яної споруди в саду.

Кури мирно дзьобали зерно. “Дивися, всі на місці,” – шепотіла Ліля. Але яйця в гніздах були – лише п’ятнадцять за тиждень.

“Це неможливо!” – вигукнув Богдан. Пані Марія вийшла: “Що ви тут робите? Чому не сказали, що приїдете?”

Ліля не стрималася: “Мамо, ми не віримо. Де яйця? Ти продаєш сусідам, правда? Пані Ганна з сусідньої хати казала, що в неї завжди свіжі яйця!”

Мати сіла на лавку, очі її наповнилися слізьми. “Діти, ви мене ображаєте. Я не продаю. Але є причина. Сідайте, розповім.”

Вони сіли, і пані Марія почала оповідь. “Коли ви привезли курей, я раділа. Але село – не місто. Тут є лисиці, куниці, що крадуть яйця вночі. Я ставила пастки, але не завжди встигаю. До того ж, корм, який ви привозите, – не найкращий. Кури потребують різноманітності: трави, комах. А взимку взагалі несуться рідко. І ще… одна з твоїх курей, Лілю, – півень!”

Ліля витріщила очі: “Півень? Але ж продавець сказав – всі несучки!” Богдан засміявся: “Ой, це ж мій рудий! Ні, чекай…” Вони пішли перевіряти. Дійсно, одна з білих “курей” Лілі виявилася півнем – з гребенем і гучним кукуріканням.

“Як ми не помітили?” – зітхнула Ліля.

Пані Марія продовжила: “Півень не несе яєць, але він корисний – охороняє курник. А ще, сусіди не купують у мене, навпаки – я їм даю поради. Пані Ганна має своїх курей.”

Діти відчули провину. “Мамо, вибач, – сказав Богдан. – Ми думали… Ми ж міські, нічого не розуміємо.”

Ліля обійняла матір: “Давай виправимо. Ми купимо справжніх несучок, кращий корм. І будемо допомагати.”

Так почався новий етап. Вони залишилися на вихідні, будували новий курник – з сіткою від хижаків, годівницями. Богдан знайшов в інтернеті поради: “Треба додавати кальцій для шкаралупи, зелень для вітамінів.” Ліля садила трави навколо: “Щоб кури паслися природно.”

Минали тижні. Кури адаптувалися, несучість зросла – до п’ятдесяти яєць на тиждень. “Не сто, але краще,” – казала пані Марія. Діти приїжджали не тільки по яйця, а й допомагати: чистити курник, збирати яйця.

“Дивися, це твоя курка несла,” – жартувала мати Лілі. Вони готували разом: омлет з травами, пиріг з яйцями.

“Мамо, а пам’ятаєш, як у дитинстві ми крали яйця в сусідів?” – сміявся Богдан. Пані Марія кивала: “Ви були бешкетниками. Але тепер – дорослі, розумні.”

Одного разу сталася пригода. Вночі почулися шуми в курнику. “Лисиця!” – крикнула пані Марія. Богдан вибіг з ліхтарем, Ліля слідом. Вони побачили руду тінь, що тікала.

“Ми її відігнали!” – раділи вони. З того часу встановили датчики руху – подарунок від Богдана. Сусіди зацікавилися: “Маріє, твої діти – золоті. Допоможи нам з курми.”

Пані Марія стала місцевою експерткою, а Ліля з Богданом – частими гостями.

З часом ідея розрослася. “Давай зробимо міні-ферму,” – запропонувала Ліля. Вони купили ще курей, качок, навіть кроликів.

Богдан створив додаток для відстеження несучості: “Вводиш дані – і бачиш статистику.” Міське життя набуло сенсу – вихідні в селі стали оазисом. “Ми думали про яйця, а знайшли родину,” – казала Ліля.

Але конфлікт не забувся. Одного вечора, сидячи біля печі, пані Марія сказала: “Діти, я розумію вашу підозру. Життя в місті робить людей недовірливими. Але сім’я – це довіра.” Богдан кивнув: “Ми більше не звинуватимо. Обіцяємо.” Ліля додала: “І дякуємо за все. Без тебе нічого б не вийшло.”

Історія тривала. Зима принесла сніг, кури неслися менше, але тепер вони знали чому. Весна – буйство зелені, яйця в достатку. Ліля почала вести блог: “Міські фермери: від курей до щастя.” Богдан інтегрував його в свій додаток. Сусіди приходили по поради, село ожило.
Одного разу приїхав старий друг Богдана, Андрій. “Що це за ферма? – здивувався він. – Ви ж міські!” Богдан розповів історію:

“Почалося з яєць, а закінчилося… ну, не закінчилося.” Андрій засміявся: “А пам’ятаєш, як ви звинуватили маму?” Пані Марія втрутилася: “То було непорозуміння. Тепер ми команда.”

Літо принесло урожай. Кури неслися по 60-70 яєць на тиждень. “Не сто, але достатньо,” – казала Ліля. Вони влаштували свято – з шашликами, яйцями в салатах. Сусіди прийшли: пані Ганна з пирогом

. “За домашні яйця!” – тостував Богдан.

Таємниця розкрилася повністю, коли вони знайшли старі щоденники матері. “Я записувала все: скільки яєць, чому мало,” – пояснила вона.

Діти читали: “Сьогодні лисиця вкрала два. Кури линяють.” “Мамо, ти героїня,” – сказала Ліля.

Історія триває. Ліля та Богдан досі приїжджають щотижня. Не за сто яйцями, а за теплом, розмовами, життям. “Ми хотіли яєць, а отримали урок,” – каже Богдан. Пані Марія посміхається: “Життя – не розрахунки. Воно – любов.”

Наталія Веселка