Весна цього року видалася ранньою. Галина Степанівна стояла посеред двору, дивилася на порожній город за хатою і вже вкотре переконувала саму себе, що цього разу садити нічого не буде.
Минулого літа вона ледве доплентала до криниці, а восени кілька днів поспіль лежала, бо тиск скакав так, що темніло в очах.
Син приїхав у неділю, привіз ліки з аптеки і мішок цукру. Сів на лавці під яблунею, глянув на землю, що ще не бачила ні лопати, ні граблів, і здивовано підняв брови.
– Мамо, а чого город порожній? Уже ж час.
– Не буду я цього року нічого садити, Андрію. Сил немає.
– Як це не будеш?
– Так і не буду. Руки не слухаються, спина болить, а як сонце припече, то в голові шумить. Лікарка ж сама казала мені берегтися.
– Ну, лікарка багато чого каже, – Андрій відмахнувся. – А онуки що, залишаться без бабусиної городини?
– Ринок є. Там усе можна купити.
– Там усе з хімією, мамо. Ти ж знаєш. Я своїм дітям таке не дам.
– То й що мені тепер робити?
– Хоч трохи посади. Не сидіти ж тобі склавши руки. Ти ж без діла за тиждень зачахнеш.
– Я не зачахну.
– Зачахнеш, мамо. Я тебе знаю. Посади хоч картоплі трохи, помідорів кілька кущів. Ото й усе.
Вона довго мовчала, перебираючи пальцями край фартуха. Потім зітхнула.
– Добре. Трохи посаджу.
Андрій усміхнувся і поцілував її в маківку, як колись у дитинстві.
– От і правильно. Діти будуть такі раді.
Він поїхав, а Галина Степанівна ще довго стояла біля хвіртки, дивлячись услід машині. Їй раптом здалося, що вона щойно підписала якийсь папір, прочитати який не мала змоги.
Спочатку й справді було небагато. Кілька рядків картоплі, грядка цибулі. Але ж без огірків який літній стіл? А помідори, найсолодші, з тих насінин, які вона зберігала ще з часів покійного чоловіка? А кабачки Оксані на оладки, кукурудза для маленького Максима, який обожнює її варену, гарячу, із сіллю? Квасоля на зиму. А полуниця, бо Соломійка, коли приїздить, перша біжить до грядки і вертається з червоним ротом і липкими долонями.
Так, рядок за рядком, вона й засадила весь город до самого тину.
– Ви що, Степанівно, зовсім розум втратили? – сусідка Марія стояла біля паркану, склавши руки на грудях. – Ви ж казали, що не будете.
– Казала, Маріє.
– І що сталося?
– Андрій попросив.
– А сам він приїде допомагати?
– Каже, що приїде. Як час буде.
– Ну-ну, – Марія похитала головою. – Знаємо ми цей час. Вони його завжди знаходять, коли треба взяти, а не дати.
– Не кажіть так про мою дитину.
– Я не про дитину, я про вас. Ви себе не бережете.
Галина Степанівна промовчала. Вона знала, що сусідка має рацію, але визнавати цього вголос не хотіла.
Літо наступило спекотне, сухе. Вона вставала до сходу сонця, поливала, полола, підв’язувала, обривала. До обіду ще трималася, а потім сідала на ґанок і сиділа, дивлячись у порожнечу, поки в вухах не вщухав дзвін. Таблетки допомагали ненадовго.
Діти приїжджали майже щонеділі. Вони виходили з машини, вітались, цілували її в щоку і йшли просто до городу. Через годину машина була повна пакетів. Огірки, помідори, зелень, кабачки, молода картопля. Оксана хвалила все підряд.
– Які у вас огірочки, мамо, просто диво. А помідори які. Мої діти в магазинні не їдять.
– То беріть, беріть, – казала Галина Степанівна.
– Ми тільки трохи. Он ще в кошик покладемо. А можна й той пакет?
– Можна.
Вони їхали задоволені, а вона залишалася на подвір’ї. Ніхто з них жодного разу не взяв до рук ні сапу, ні відро. Ніхто не спитав, чи дуже їй важко. Здавалося, що це не вона, а сама земля так щедро годує всю родину, сама собою, без чиїхось рук.
У серпні сталося те, чого вона найбільше боялася. Було пекло, ніби з печі. Вона нахилилася над грядкою з квасолею, і світ раптом поплив, посірів, закрутився.
Вона схопилася за тин, повільно осіла на землю й довго сиділа, не маючи сили поворухнутися. Серце калатало десь у горлі. Коли відпустило, вона ледве дійшла до хати і ще годину лежала з мокрим рушником на лобі.
Увечері зателефонувала Андрієві.
– Андрію, мені сьогодні зле було. Мало не впала на городі.
– Мамо, а ти тиск міряла?
– Міряла. Високий.
– То випий таблетку і лягай. Ти ж у мене розумна, сама знаєш, що робити.
– Я знаю. Але мені страшно самій.
– Ну, не переживай. Все буде добре. Ти просто не перегрівайся.
– Як мені не перегріватися, коли там усе треба поливати?
– Поливай ввечері, мамо. Ну чого ти.
Вона хотіла сказати ще багато чого, але в слухавці вже був чути голос Оксани, що кликала його вечеряти. Андрій пообіцяв передзвонити пізніше і не передзвонив.
Настала осінь, і прийшов час викопувати картоплю. Галина Степанівна ходила від рядка до рядка, дивлячись на всохле бадилля, і вже знала, що сама цього не подужає. Там було мішків двадцять, не менше. Вона набрала номер сина.
– Андрію, приїдьте копати картоплю. Бо я впаду на тому городі.
– Мамо, коли? Я ж працюю без вихідних.
– Хоч на один день. Там не так і багато.
– Не так багато? Ти ж казала, що трохи садила.
– Я казала, що трохи. А вийшло, як вийшло. Ти ж сам просив.
– Я просив трохи, а не весь город.
– То ти приїдь і подивися, що я могла зробити, коли всі приїжджають і беруть.
– Мамо, ну не починай.
– Я не починаю. Я прошу про допомогу. Один раз за все літо.
– То ніяк не вийде, пробач. У мене суботи розписані. Я не можу.
– А в неділю?
– А в неділю в нас плани.
– Які плани?
– Різні. Сімейні.
– Я теж твоя сім’я, Андрію.
– Мамо, я ж не кажу, що ні. Просто зараз не вийде.
– Ну, добре, – тихо сказала вона. – Не вийде, то й не вийде.
Вона поклала слухавку і ще довго сиділа з телефоном у руці. Їй не було навіть гірко. Було порожньо, мов у хаті, з якої раптом винесли всі меблі.
Увечері зайшла Марія. Принесла банку соління, присіла на край стільця.
– Ну що, приїде?
– Не приїде.
– Я так і знала, – Марія стиснула губи. – Ви мене вибачте, Степанівно, але я скажу. Ви їх розбалували.
– Я не розбестила. Я мати.
– То чим мати відрізняється від безкоштовної роботи?
– Маріє.
– Ні, ви послухайте. Я вам по-доброму. Мій Івась теж так колись жив, поки я йому не сказала прямо. Ви ж не просите нічого неможливого. Ви просите допомогти раз на рік.
– Він працює.
– Усі працюють. А мати у нього одна.
Галина Степанівна відвернулася до вікна.
– Мені не хочеться з ним сваритися.
– А ви й не сваріться. Ви просто знайдіть того, хто допоможе. Є тут один хлопець, Тарас, Петрів син. Сумлінний, роботящий. Бере небагато, а робить за трьох.
– Але ж гроші треба.
– А ви не їх шкодуйте, а себе. Що важливіше?
Наступного дня Тарас прийшов зранку з лопатою і двома відрами. Привітався чемно, обійшов город, оцінив обсяг.
– Тітко Галю, до вечора впораюсь.
– Та там же багато.
– Нічого. Я до такого звик. Ви тільки скажіть, куди мішки складати.
– У комору, он там.
– Зрозумів.
Він працював мовчки, швидко, не скаржився і не відпочивав довше, ніж треба. Галина Степанівна сиділа на ґанку, пила чай і вперше за довгий час відчувала, що вона не одна. Коли сонце почало хилитися до обрію, всю картоплю було викопано, перебрано й занесено в комору.
– Скільки я вам винна, Тарасе?
Він назвав суму. Вона навіть здивувалася, така була мала. Додала ще, хоч він і відмовлявся.
– Беріть, беріть. Ви мені більше допомогли, ніж думаєте.
Коли він пішов, вона довго дивилася на порожні рядки землі. Вони виглядали охайно і навіть якось спокійно. Тоді взяла телефон і набрала сина, щоб похвалитися, що все зроблено, що він може не хвилюватися і не їхати нікуди.
Андрій слухавку не взяв. Вона повторила дзвінок. Знову тиша. Тоді набрала онуку.
– Соломійко, добрий вечір. А тато де? Не відповідає.
– Ой, бабусю, – дівчинка завагалась. – А ми у горах.
– У яких горах?
– У Карпатах. Ми з тато і мамою і з їхніми друзями на вихідні поїхали. Тут так гарно. Тато казав, що ви знаєте.
– Не знаю. Він мені нічого не казав.
– Ой. Може, забув.
– Може, й забув, моя дитино. Ти відпочивай.
Вона відклала телефон. Сиділа дуже довго, дивлячись на темне вікно, в якому відбивалася тьмяна лампа. Потім лягла, але не спала.
Андрій передзвонив пізно ввечері. Голос у нього був бадьорий, трохи втомлений.
– Мамо, вибач, я не міг відповісти, ми були на екскурсії. Щось сталося?
– Нічого не сталося. Картоплю викопали.
– О, так це добре. Хто допоміг?
– Чужа людина допомогла. За гроші.
– Ну, от і чудово. Бачиш, усе вирішилось.
– Вирішилось. Тільки не тобою.
– Мамо, ти що, ображаєшся?
– Я не ображаюсь. Я питаю. Ти казав, що працюєш без вихідних.
– Так і є.
– А Соломійка каже, що ви в горах.
Андрій мовчав кілька секунд.
– Це було заплановано давно. Друзі кликали, ми погодилися. Одні вихідні, мамо. Я теж людина і теж маю право відпочити.
– Маєш. Ніхто не сперечається.
– Тоді що ти хочеш від мене почути?
– Я хочу почути, що ти розумієш, що зі мною було влітку. Я ледве не впала на городі. Я просила тебе про один день.
– Я не знав, що все так серйозно.
– Я тобі казала. Двічі.
– Ти казала, що важко, але ти завжди так кажеш.
– Я завжди так кажу? – Галина Степанівна відчула, як у грудях стискається щось гаряче. – Андрію, скільки разів за ціле літо я скаржилась?
– Мамо, не треба цього тону.
– А який тон тобі підходить? Щоб я мовчала і давала?
– Ніхто від тебе нічого не вимагав.
– Ти вимагав. Ти сказав, що онуки мають їсти домашнє. Ти сказав, що я зачахну без діла.
– Я хотів, як краще.
– Для кого?
– Для всіх нас.
– Для всіх вас. Але не для мене.
– Мамо, це несправедливо.
– Несправедливо, коли мати копає, поливає і носить воду, а діти приїздять, беруть пакети і їдуть у гори.
– Ми не знали, що це так для тебе важко.
– Знали. Просто вам було зручніше не знати.
Андрій важко видихнув.
– Ну що ти від мене хочеш, мамо? Щоб я кинув роботу?
– Я хочу, щоб ти був поруч, коли мені погано. Не частіше, ніж раз на рік. Це багато?
– Це не так просто, як тобі здається.
– Зате брати пакети дуже просто.
– Гаразд. Якщо ти так вважаєш, то я не знаю, що тобі відповісти.
– Тоді нічого й не відповідай. Тільки послухай.
Вона зробила паузу, збираючи слова. Голос її був рівним, майже тихим, і від цього звучав страшніше.
– На овочі не розраховуйте. Я їх краще бідним людям роздам. Тим, хто скаже дякую і спитає, як моє здоров’я.
– Мамо, ти ж не серйозно.
– Серйозніше нікуди.
– Але діти ж чекають.
– Діти чекають, а батько їм що, купить. На ринку. Там усе знайдеться, як ти казав.
– Це несправедливо, що ти їх у це втягуєш.
– Я нікого не втягую. Я просто більше не буду робити те, що не можу.
– Добре. Але ти пошкодуєш.
– Ні, Андрію. Я пошкодувала б, якби знову промовчала.
– Мамо.
– І запам’ятай. Це останній рік, коли я щось саджаю.
– Ти зараз у запалі.
– Я ніколи ще не була такою спокійною.
– Ми поговоримо, коли ти заспокоїшся.
– Говорити можна й тепер. Тільки вже не про картоплю.
– Тоді про що?
– Про те, що мати теж живе. І їй теж буває боляче.
Андрій не знайшов, що відповісти. У слухавці було чути, як десь далеко гомонять люди й сміється хтось із його компанії.
– Я передзвоню, – нарешті сказав він.
– Передзвони.
Вона натиснула червону кнопку й поклала телефон на стіл. Руки не тремтіли. Вона навіть здивувалася цьому.
Минуло кілька днів. Галина Степанівна роздала частину картоплі сусідам, віднесла мішок вчительці на пенсії, що жила на сусідній вулиці, вдові з трьома онуками відсипала відро помідорів і огірків.
Усі дякували, питали про здоров’я, а старенька вчителька навіть пригостила її чаєм з варенням.
У п’ятницю приїхала Оксана. Сама, без дітей. Стояла біля хвіртки, мнучи в руках сумку.
– Добрий день, мамо.
– Добрий день, Оксано.
– Можна зайти?
– Заходь.
Вони сіли на кухні. Галина Степанівна поставила чайник, нічого не питаючи.
– Мамо, Андрій дуже переживає.
– Я бачу.
– Він не хотів вас образити.
– Але образив.
– Так. Мабуть, так.
– Мабуть?
– Я не те хотіла сказати, – Оксана опустила очі. – Просто ми й справді не уявляли, що вам настільки важко. Ми бачили, що ви завжди все встигаєте.
– Бо я не жалілась.
– А треба було?
– Я жалілась. Ви не чули.
Оксана мовчала, а потім раптом підвела очі, і в них було щось нове, не звичне.
– Знаєте, мамо, я вчора сказала Андрієві, що він повівся несправедливо. Ми посварилися.
– Через мене?
– Через нас усіх. Через те, що ми звикли брати.
– І що він?
– Спершу ображався. Потім сів і довго мовчав. А зранку сказав, що поїде до вас у вихідні й допоможе прибрати город.
– Нема що прибирати. Все викопано.
– Тоді просто приїде.
– Нехай приїздить, – Галина Степанівна розлила чай. – Але не за тим, щоб відбути обов’язок.
– Він розуміє.
– Побачимо.
Оксана торкнулася її руки.
– Вибачте нас, мамо.
– Мені не вибачення потрібні, дитино. Мені потрібно, щоб мене чули.
– Ми навчимось.
– Дай Боже.
Вони довго сиділи мовчки, пили гарячий чай, і за вікном повільно опадало жовте листя з яблуні. Галина Степанівна дивилася на порожній город і думала про те, що навесні, мабуть, посадить лише кілька кущів помідорів і грядку зелені. Не більше. Рівно стільки, скільки зможе сама.
А все інше нехай купують. Або вчаться садити самі.
Наталія Веселка