— Мамо, вибачте, але ж ви нам у житті нічого не дали

— Мамо, вибачте, але ж ви нам у житті нічого не дали.

Ганна Степанівна завмерла з ложкою над тарілкою.

— Що ти сказала, Зоряно?

Донька відвела очі.

— Я не про їжу. І не про те, що ви нас одягали. Просто… ми ж усього самі досягли. Без допомоги, без підтримки.

За вікном грюкнула хвіртка: пішли останні гості. Щороку в день Василевої смерті тут збиралися родичі. Згадували, яким веселим він був, як любив дітей. А коли всі розходилися, у хаті знову ставало надто тихо.

Мати повільно повернулася до сина.

— І ти так думаєш, Романе?

Він потер потилицю.

— Мамо, не треба так дивитися. Зоряна ж не каже, що ви погана.

— А що вона каже?

— Що нам вас бракувало, — вихопилося в нього. — От що.

Ганна Степанівна опустила ложку.

— Бракувало…

— Я пам’ятаю, як ходив за вами, — заговорив Роман. — «Мамо, подивіться, що я зробив». А ви: «Потім». Завжди потім. То корови, то город, то на ферму треба.

— А я зі школи прибіжу, — підхопила Зоряна, — хочу щось розказати, а ви вже з відрами на порозі. «Не зараз, доню». І я перестала розказувати.

— Я ж працювала…

— Та знаємо ми! — Роман одразу стишив голос. — Знаємо, мамо. Але я малий був. Мені не поясниш, чому всі мають тата, а я ні. Чому нікому навчити мене щось полагодити. Вам було не до того, а тата не стало, коли мені вісім виповнилося.

Зоряна провела пальцем по краю тарілки.

— Я в місто поїхала з однією сумкою. Удень вчилася, вночі підробляла. Плакала в тому гуртожитку так, щоб дівчата не чули. А додому дзвонила — ви все про картоплю, про сіно…

Мати хотіла щось сказати, але донька не дала:

— Я не грошей чекала. Хоч би запитали: «Тобі там не страшно?»

У Ганни Степанівни здригнулися губи.

— Страшно було?

Зоряна підняла на неї очі.

— Було, мамо.

Кілька секунд ніхто не ворушився.

— Ясно, — тихо сказала мати.

— Ми вас образити не хотіли, — пробурмотів Роман.

— А вийшло.

Вона вимовила це без докору. Витерла руки серветкою й підвелася.

— Посидьте. Я зараз.

Коли двері за нею зачинилися, Зоряна різко видихнула.

— Навіщо я це почала…

— Бо давно хотіла сказати.

— А ти не хотів?

Роман промовчав.

Із сусідньої кімнати долинуло рипіння шафи, потім глухий стукіт.

— Мамо, допомогти? — гукнув він.

— Уже несу.

Вона повернулася з коричневою потертою валізою. Роман схопився, перехопив її біля порога.

— Важка ж. Сказали б.

— Постав на стілець.

Замки клацнули не одразу. Один заїдав, і Ганна Степанівна кілька разів натиснула на нього великим пальцем.

— Дайте я, — потягнувся син.

— Знаю я його. Треба ось тут притримати.

Кришка піднялася.

Усередині лежали зошити, папки, перев’язані нитками згортки й бляшана коробка з-під цукерок.

Зоряна насупилася.

— Що це?

— Дещо зберегла.

— Мамо, ми ж не просили звіту…

Мати підвела на неї очі.

— А я не звітую. Тільки не кажіть поки нічого. Подивіться.

Зверху лежав синій зошит. На обкладинці — «Зорянка» і рік, коли донька пішла до школи.

— Це моє?

— Твоє.

Зоряна розгорнула його. На першій сторінці був приклеєний малюнок: крива хатинка, яблуня і троє людей, які трималися за руки.

— Боже… Я ж це в першому класі малювала.

— Ти тоді сердилася, що в мене руки вийшли довші за ноги, — озвалася мати.

Зоряна ледь усміхнулася — і відразу прикрила рот долонею.

Під малюнком стояв запис:

«Сьогодні принесла п’ятірку за вірш. Казала, що боялася збитися. Не збилася. Молодчинка моя».

Далі — вирізка зі шкільної стінгазети, табелі, грамота з районної олімпіади.

— Ви це все залишили?

— А куди ж я мала подіти?

— Я думала, вам ті грамоти…

Зоряна не договорила. Перегорнула сторінку.

«Їздила на математику в район. Прибігла додому, щоки червоні. Каже, друге місце. Треба спекти яблучних пиріжків».

— Ви спекли, — прошепотіла вона. — Я пам’ятаю. Ще казала, що хочу з вишнями, а ви…

— А вишні тоді не вродили, — тихо докінчила мати.

Роман сів поруч із сестрою.

На наступній сторінці було всього кілька рядків:

«Зорянка поїхала вступати. Не плакала при ній. Хай думає, що я спокійна. А як автобус рушив, ледве додому дійшла».

— Ви ж сказали: «Їдь уже, бо спізнишся», — Зоряна дивилася на матір розгублено. — Я ще всю дорогу думала, що ви раді мене здихатися.

Ганна Степанівна різко вдихнула.

— Здихатися?

— Я ж не знала…

— Та я потім твою чашку зі столу два дні не прибирала.

Зоряна схилилася над зошитом.

Роман обережно взяв коробку.

— Відкрити можна?

Мати кивнула.

У коробці лежали квитанції поштових переказів, складені за роками. Зоряна простягнула руку, вихопила одну, потім другу.

— Зачекай… Це ж мій технікум.

Вона прочитала прізвище одержувачки й зблідла.

— Валентина Петрівна? З бухгалтерії?

— Моя однокласниця.

— То це ви?

Ганна Степанівна мовчала.

— Мамо, це ви платили за гуртожиток?

— Не весь час. Коли могла.

— Мені сказали, що допомогу виділили. Що для дітей без батька є якісь кошти… Я ж ходила дякувала!

— То й добре, що дякувала. Вона мені дуже допомогла.

— Чому ви не сказали?!

У голосі Зоряни знову з’явилася образа, але вже інша — розгублена, безпорадна.

— Бо ти перед тим гроші назад прислала. Пам’ятаєш?

Донька опустила квитанцію.

Пам’ятала.

Тоді вона приїхала додому й побачила материні чоботи біля печі. Розійшлися по шву, усередині — мокра газета.

— Я сказала, щоб ви собі взуття купили…

— А я хотіла, щоб ти в теплі жила. Ти кашляла в слухавку, думала, я не чую?

— То ви через це на базар їздили щосуботи?

— Сир продавала, сметану. Трохи назбирувалося.

— А самі?

Мати знизала плечима.

— Удома було що їсти.

— Я не про їжу, мамо.

Ганна Степанівна глянула на неї. Зоряна впізнала власні слова й затулила обличчя руками.

Роман дістав згорток зі своїм ім’ям. Розв’язав нитку — на стіл висипалися старі журнальні вирізки, інструкції до верстатів і товстий зошит у клітинку.

Він погортав його, нахмурився.

— Це ваш почерк?

— Мій.

— А креслення звідки?

— Із книжок. У районній бібліотеці брала.

Роман провів пальцем по намальованому столярному з’єднанню.

— Ви це перемальовували?

— Не все виходило. Дід Петро потім виправляв. Сміявся, казав, що з таким шипом у мене стілець під першою ж людиною розвалиться.

Вона всміхнулася, та Роман не всміхнувся у відповідь.

— Дід Петро знав?

— Що?

— Що це ви для мене збирали?

— То він і підказував, що треба.

Роман повільно поклав зошит.

— Стривайте. А я до нього як потрапив?

Мати опустила очі.

— Попросила, щоб трохи з тобою позаймався.

— Ви попросили?

— Ти ж усе ходив: «Хочу зробити полицю. Хочу табуретку». А я могла тільки цвяха забити, та й то криво.

— Він сказав, йому самому помічник потрібен. Що тирсу нікому вигрібати…

— Ну то й допомагав ти йому.

— Мамо.

Вона зітхнула.

— Я йому воду носила. Молоко. Прибирала іноді, як хворів. А він тебе вчив. Не хотів грошей брати.

Роман відвернувся до вікна.

Він пам’ятав ту майстерню до дрібниць: сонячну смугу на верстаку, запах стружки, важку Петрову руку на своєму плечі.

«Не поспішай. Дерево поспіху не любить».

Саме там він уперше почув, що в нього щось добре виходить.

— Я ж думав… — почав Роман і замовк.

— Що думав?

— Що хоч він мене помітив.

Ганна Степанівна прикрила очі.

Зоряна взяла її за руку.

— Мамо…

— Я чую, доню.

Роман присів навпочіпки біля валізи. На дні лежала папка з документами. Він відкрив її — й довго дивився на перший аркуш.

— Що там? — запитала сестра.

Він не відповів. Перевернув сторінку, знайшов підпис.

— Мамо, це моя майстерня?

Ганна Степанівна кивнула.

— Ні, зачекайте. Тут ваше прізвище.

— Старий договір.

— Я бачу, що старий.

Він швидко переглянув квитанції в кінці папки.

— Десять років?..

— Оренда тоді була невелика.

— Десять років ви платили за порожню будівлю?

— Не зовсім порожню. Там ще ваші з Петром дошки лежали. Інструмент його старий…

— Але голова сказав, що орендар відмовляється. Що мені пощастило вчасно прийти.

— Я попросила його так сказати.

Роман підвівся.

— Навіщо?

Мати подивилася на нього знизу вгору.

— Ти тоді після лісгоспу місця собі не знаходив. Хотів свою справу, а грошей обмаль. Якби знав, що я за те приміщення плачу, почав би мені віддавати. Замість того щоб верстат купити.

— Я б віддав.

— От бачиш.

— Мамо, не усміхайтеся зараз…

Він притиснув пальці до очей.

— Я ж усім розказував, як сам домовився. Я й вам розказував! Сидів он тут і вихвалявся, який я спритний.

— Ти не вихвалявся. Радів.

— А ви слухали.

— Мені подобалося слухати.

Роман сів. Папка лягла йому на коліна.

— Звідки ви знали, що я її відкрию? Ту майстерню.

— Не знала.

— То чому тримали?

— Боялася, що розтягнуть. Дах уже знімати збиралися. А ти як приходив від Петра, то все казав: «У мене колись теж така буде». Я подумала — нехай поки постоїть.

Вона торкнулася краю папки.

— Може, дурість зробила. Могло ж і не знадобитися.

Роман похитав головою.

Зоряна сиділа над розгорнутим зошитом. Сльози падали просто на її дитячий малюнок, і вона поспіхом витерла сторінку рукавом.

— Обережно, розмажеш, — машинально сказала мати.

Від цих простих слів донька заплакала ще дужче.

— Я ж казала, що ви нічого не дали…

— Зоряно…

— Ні, дайте сказати. Ви мені чоботи купували, а я думала — чужі люди допомогли. Ви мої грамоти берегли, а я всім розказувала, що вам байдуже. Господи, мамо…

Вона сповзла зі стільця й обійняла матір.

— Пробачте. Чуєте? Я не мала так казати.

Ганна Степанівна поклала руку їй на спину. Спершу невпевнено, потім притиснула міцніше.

Роман опустився поруч. Обережно взяв материні долоні, розгорнув їх догори.

— А я ще про майстрування… Просто вам в обличчя.

Він ковтнув повітря.

— Пробачте, мамо.

— Та встань, сину. Коліна застудиш.

— Не застуджу.

Він схилив голову до її рук.

— Ми думали, самі. Що все самі.

— Ви й працювали самі, — тихо відповіла вона. — Хто за тебе ночами замовлення робив? Я? А Зоряна хто вчився й на роботу бігав?

— Але ж ви…

— Допомагала, чим могла.

Роман стиснув її пальці.

— А ми навіть не спитали, як ви тут.

Ганна Степанівна довго мовчала. Потім провела долонею по його волоссю — так, як не робила вже багато років.

— Ви й на мене не все даремно сказали.

Зоряна підняла голову.

— Мамо, не треба.

— Треба. Ти казала, що розповісти хотіла, а я не слухала. Було таке. Я все думала: ось упораюся, тоді сяду з вами. А воно ніколи не закінчувалося.

Вона подивилася на сина.

— І твоїх отих… що ти з дощечок робив… не завжди дивилася. «Поклади, потім». Пам’ятаю.

— Ви втомлювалися.

— Втомлювалася. Але ж ви малі були. Звідки вам знати, що я часом стоячи засинала?

Зоряна знову притулилася до її плеча.

— Треба було говорити, мамо.

— Треба. І обіймати треба було частіше. Я все боялася: сяду, розплачуся — і вже не встану.

У неї самої нарешті потекли сльози. Вона витерла їх вільною рукою, трохи сердито, наче вони заважали договорити.

— Я валізу не для того принесла, щоб ви переді мною каялися. Просто… не могла я вас так відпустити. Щоб ви поїхали й думали, ніби я вас не любила.

— Ми вже не думаємо, — сказав Роман.

— Дуже любила, діти.

— Знаємо, мамо, — прошепотіла Зоряна. — Тепер знаємо.

Так вони й сиділи втрьох, поки за вікном не почало сутеніти.

Першою поворухнулася Ганна Степанівна.

— Ох, ноги позатікали. Пустіть уже мене.

Роман одразу підвівся, допоміг їй устати.

— Куди ви?

— Чайник поставлю. Пиріжки є.

— Сидіть. Я поставлю.

— Ти ж не знаєш, де чай.

— Знайду.

— У верхній шафці, праворуч.

— Ну от, уже знаю.

Зоряна засміялася крізь сльози.

— А пиріжки де?

— У духовці. Накриті рушником. Тільки не грійте довго, бо пересохнуть.

Вона залишилася сидіти біля відкритої валізи й дивилася, як дорослі діти пораються на її кухні. Роман шукав сірники, Зоряна переставляла чашки, питала, де блюдця. Усе було звичайне, домашнє. Ганна Степанівна витерла щоки й поправила на колінах фартух.

За кілька хвилин донька зателефонувала чоловікові.

— Я сьогодні не приїду… Ні, все добре. Залишуся на кілька днів.

Вислухала його й глянула на матір.

— Та ні. Не сталося нічого. Просто хочу побути вдома.

Роман вийшов надвір і повернувся вже в сутінках.

— Мамо, у вас над літньою кухнею знову тече?

— Як сильний дощ, то трохи.

— А біля криниці дошки слизькі. Ви по них із відрами ходите?

— Романе, я стільки років ходжу.

— Знаю. Завтра приїду, подивимося, як воду в дім завести.

— У тебе замовлення.

— Є. І мама є.

Ганна Степанівна хотіла заперечити, але він сів поруч і потягнувся до пиріжка.

— А зараз розкажіть краще про тата.

Вона здивовано глянула на нього.

— Що саме?

— Що хочете. Я вже половину забув. Як він отого човна робив, пам’ятаєте?

Мати всміхнулася.

— Ой, той човен… Ви ж не знаєте, як він його вперше на воду спускав.

Зоряна підсунулася ближче.

— Розкажіть.

Цього разу ніхто не сказав: «Потім».

Синій зошит донька згодом забрала додому. Роман узяв креслення й поставив їх у майстерні, на полицю над своїм столом.

А валіза залишилася в матері. Тільки тепер, коли діти приїжджали, їй уже не доводилося діставати її з шафи, щоб розповісти їм про свою любов.

Залишити коментар