— Мамо, вибачте, але ж ви нам у житті нічого не дали.
Ганна Степанівна завмерла з ложкою над тарілкою.
— Що ти сказала, Зоряно?
Донька відвела очі.
— Я не про їжу. І не про те, що ви нас одягали. Просто… ми ж усього самі досягли. Без допомоги, без підтримки.
За вікном грюкнула хвіртка: пішли останні гості. Щороку в день Василевої смерті тут збиралися родичі. Згадували, яким веселим він був, як любив дітей. А коли всі розходилися, у хаті знову ставало надто тихо.
Мати повільно повернулася до сина.
— І ти так думаєш, Романе?
Він потер потилицю.
— Мамо, не треба так дивитися. Зоряна ж не каже, що ви погана.
— А що вона каже?
— Що нам вас бракувало, — вихопилося в нього. — От що.
Ганна Степанівна опустила ложку.
— Бракувало…
— Я пам’ятаю, як ходив за вами, — заговорив Роман. — «Мамо, подивіться, що я зробив». А ви: «Потім». Завжди потім. То корови, то город, то на ферму треба.
— А я зі школи прибіжу, — підхопила Зоряна, — хочу щось розказати, а ви вже з відрами на порозі. «Не зараз, доню». І я перестала розказувати.
— Я ж працювала…
— Та знаємо ми! — Роман одразу стишив голос. — Знаємо, мамо. Але я малий був. Мені не поясниш, чому всі мають тата, а я ні. Чому нікому навчити мене щось полагодити. Вам було не до того, а тата не стало, коли мені вісім виповнилося.
Зоряна провела пальцем по краю тарілки.
— Я в місто поїхала з однією сумкою. Удень вчилася, вночі підробляла. Плакала в тому гуртожитку так, щоб дівчата не чули. А додому дзвонила — ви все про картоплю, про сіно…
Мати хотіла щось сказати, але донька не дала:
— Я не грошей чекала. Хоч би запитали: «Тобі там не страшно?»
У Ганни Степанівни здригнулися губи.
— Страшно було?
Зоряна підняла на неї очі.
— Було, мамо.
Кілька секунд ніхто не ворушився.
— Ясно, — тихо сказала мати.
— Ми вас образити не хотіли, — пробурмотів Роман.
— А вийшло.
Вона вимовила це без докору. Витерла руки серветкою й підвелася.
— Посидьте. Я зараз.
Коли двері за нею зачинилися, Зоряна різко видихнула.
— Навіщо я це почала…
— Бо давно хотіла сказати.
— А ти не хотів?
Роман промовчав.
Із сусідньої кімнати долинуло рипіння шафи, потім глухий стукіт.
— Мамо, допомогти? — гукнув він.
— Уже несу.
Вона повернулася з коричневою потертою валізою. Роман схопився, перехопив її біля порога.
— Важка ж. Сказали б.
— Постав на стілець.
Замки клацнули не одразу. Один заїдав, і Ганна Степанівна кілька разів натиснула на нього великим пальцем.
— Дайте я, — потягнувся син.
— Знаю я його. Треба ось тут притримати.
Кришка піднялася.
Усередині лежали зошити, папки, перев’язані нитками згортки й бляшана коробка з-під цукерок.
Зоряна насупилася.
— Що це?
— Дещо зберегла.
— Мамо, ми ж не просили звіту…
Мати підвела на неї очі.
— А я не звітую. Тільки не кажіть поки нічого. Подивіться.
Зверху лежав синій зошит. На обкладинці — «Зорянка» і рік, коли донька пішла до школи.
— Це моє?
— Твоє.
Зоряна розгорнула його. На першій сторінці був приклеєний малюнок: крива хатинка, яблуня і троє людей, які трималися за руки.
— Боже… Я ж це в першому класі малювала.
— Ти тоді сердилася, що в мене руки вийшли довші за ноги, — озвалася мати.
Зоряна ледь усміхнулася — і відразу прикрила рот долонею.
Під малюнком стояв запис:
«Сьогодні принесла п’ятірку за вірш. Казала, що боялася збитися. Не збилася. Молодчинка моя».
Далі — вирізка зі шкільної стінгазети, табелі, грамота з районної олімпіади.
— Ви це все залишили?
— А куди ж я мала подіти?
— Я думала, вам ті грамоти…
Зоряна не договорила. Перегорнула сторінку.
«Їздила на математику в район. Прибігла додому, щоки червоні. Каже, друге місце. Треба спекти яблучних пиріжків».
— Ви спекли, — прошепотіла вона. — Я пам’ятаю. Ще казала, що хочу з вишнями, а ви…
— А вишні тоді не вродили, — тихо докінчила мати.
Роман сів поруч із сестрою.
На наступній сторінці було всього кілька рядків:
«Зорянка поїхала вступати. Не плакала при ній. Хай думає, що я спокійна. А як автобус рушив, ледве додому дійшла».
— Ви ж сказали: «Їдь уже, бо спізнишся», — Зоряна дивилася на матір розгублено. — Я ще всю дорогу думала, що ви раді мене здихатися.
Ганна Степанівна різко вдихнула.
— Здихатися?
— Я ж не знала…
— Та я потім твою чашку зі столу два дні не прибирала.
Зоряна схилилася над зошитом.
Роман обережно взяв коробку.
— Відкрити можна?
Мати кивнула.
У коробці лежали квитанції поштових переказів, складені за роками. Зоряна простягнула руку, вихопила одну, потім другу.
— Зачекай… Це ж мій технікум.
Вона прочитала прізвище одержувачки й зблідла.
— Валентина Петрівна? З бухгалтерії?
— Моя однокласниця.
— То це ви?
Ганна Степанівна мовчала.
— Мамо, це ви платили за гуртожиток?
— Не весь час. Коли могла.
— Мені сказали, що допомогу виділили. Що для дітей без батька є якісь кошти… Я ж ходила дякувала!
— То й добре, що дякувала. Вона мені дуже допомогла.
— Чому ви не сказали?!
У голосі Зоряни знову з’явилася образа, але вже інша — розгублена, безпорадна.
— Бо ти перед тим гроші назад прислала. Пам’ятаєш?
Донька опустила квитанцію.
Пам’ятала.
Тоді вона приїхала додому й побачила материні чоботи біля печі. Розійшлися по шву, усередині — мокра газета.
— Я сказала, щоб ви собі взуття купили…
— А я хотіла, щоб ти в теплі жила. Ти кашляла в слухавку, думала, я не чую?
— То ви через це на базар їздили щосуботи?
— Сир продавала, сметану. Трохи назбирувалося.
— А самі?
Мати знизала плечима.
— Удома було що їсти.
— Я не про їжу, мамо.
Ганна Степанівна глянула на неї. Зоряна впізнала власні слова й затулила обличчя руками.
Роман дістав згорток зі своїм ім’ям. Розв’язав нитку — на стіл висипалися старі журнальні вирізки, інструкції до верстатів і товстий зошит у клітинку.
Він погортав його, нахмурився.
— Це ваш почерк?
— Мій.
— А креслення звідки?
— Із книжок. У районній бібліотеці брала.
Роман провів пальцем по намальованому столярному з’єднанню.
— Ви це перемальовували?
— Не все виходило. Дід Петро потім виправляв. Сміявся, казав, що з таким шипом у мене стілець під першою ж людиною розвалиться.
Вона всміхнулася, та Роман не всміхнувся у відповідь.
— Дід Петро знав?
— Що?
— Що це ви для мене збирали?
— То він і підказував, що треба.
Роман повільно поклав зошит.
— Стривайте. А я до нього як потрапив?
Мати опустила очі.
— Попросила, щоб трохи з тобою позаймався.
— Ви попросили?
— Ти ж усе ходив: «Хочу зробити полицю. Хочу табуретку». А я могла тільки цвяха забити, та й то криво.
— Він сказав, йому самому помічник потрібен. Що тирсу нікому вигрібати…
— Ну то й допомагав ти йому.
— Мамо.
Вона зітхнула.
— Я йому воду носила. Молоко. Прибирала іноді, як хворів. А він тебе вчив. Не хотів грошей брати.
Роман відвернувся до вікна.
Він пам’ятав ту майстерню до дрібниць: сонячну смугу на верстаку, запах стружки, важку Петрову руку на своєму плечі.
«Не поспішай. Дерево поспіху не любить».
Саме там він уперше почув, що в нього щось добре виходить.
— Я ж думав… — почав Роман і замовк.
— Що думав?
— Що хоч він мене помітив.
Ганна Степанівна прикрила очі.
Зоряна взяла її за руку.
— Мамо…
— Я чую, доню.
Роман присів навпочіпки біля валізи. На дні лежала папка з документами. Він відкрив її — й довго дивився на перший аркуш.
— Що там? — запитала сестра.
Він не відповів. Перевернув сторінку, знайшов підпис.
— Мамо, це моя майстерня?
Ганна Степанівна кивнула.
— Ні, зачекайте. Тут ваше прізвище.
— Старий договір.
— Я бачу, що старий.
Він швидко переглянув квитанції в кінці папки.
— Десять років?..
— Оренда тоді була невелика.
— Десять років ви платили за порожню будівлю?
— Не зовсім порожню. Там ще ваші з Петром дошки лежали. Інструмент його старий…
— Але голова сказав, що орендар відмовляється. Що мені пощастило вчасно прийти.
— Я попросила його так сказати.
Роман підвівся.
— Навіщо?
Мати подивилася на нього знизу вгору.
— Ти тоді після лісгоспу місця собі не знаходив. Хотів свою справу, а грошей обмаль. Якби знав, що я за те приміщення плачу, почав би мені віддавати. Замість того щоб верстат купити.
— Я б віддав.
— От бачиш.
— Мамо, не усміхайтеся зараз…
Він притиснув пальці до очей.
— Я ж усім розказував, як сам домовився. Я й вам розказував! Сидів он тут і вихвалявся, який я спритний.
— Ти не вихвалявся. Радів.
— А ви слухали.
— Мені подобалося слухати.
Роман сів. Папка лягла йому на коліна.
— Звідки ви знали, що я її відкрию? Ту майстерню.
— Не знала.
— То чому тримали?
— Боялася, що розтягнуть. Дах уже знімати збиралися. А ти як приходив від Петра, то все казав: «У мене колись теж така буде». Я подумала — нехай поки постоїть.
Вона торкнулася краю папки.
— Може, дурість зробила. Могло ж і не знадобитися.
Роман похитав головою.
Зоряна сиділа над розгорнутим зошитом. Сльози падали просто на її дитячий малюнок, і вона поспіхом витерла сторінку рукавом.
— Обережно, розмажеш, — машинально сказала мати.
Від цих простих слів донька заплакала ще дужче.
— Я ж казала, що ви нічого не дали…
— Зоряно…
— Ні, дайте сказати. Ви мені чоботи купували, а я думала — чужі люди допомогли. Ви мої грамоти берегли, а я всім розказувала, що вам байдуже. Господи, мамо…
Вона сповзла зі стільця й обійняла матір.
— Пробачте. Чуєте? Я не мала так казати.
Ганна Степанівна поклала руку їй на спину. Спершу невпевнено, потім притиснула міцніше.
Роман опустився поруч. Обережно взяв материні долоні, розгорнув їх догори.
— А я ще про майстрування… Просто вам в обличчя.
Він ковтнув повітря.
— Пробачте, мамо.
— Та встань, сину. Коліна застудиш.
— Не застуджу.
Він схилив голову до її рук.
— Ми думали, самі. Що все самі.
— Ви й працювали самі, — тихо відповіла вона. — Хто за тебе ночами замовлення робив? Я? А Зоряна хто вчився й на роботу бігав?
— Але ж ви…
— Допомагала, чим могла.
Роман стиснув її пальці.
— А ми навіть не спитали, як ви тут.
Ганна Степанівна довго мовчала. Потім провела долонею по його волоссю — так, як не робила вже багато років.
— Ви й на мене не все даремно сказали.
Зоряна підняла голову.
— Мамо, не треба.
— Треба. Ти казала, що розповісти хотіла, а я не слухала. Було таке. Я все думала: ось упораюся, тоді сяду з вами. А воно ніколи не закінчувалося.
Вона подивилася на сина.
— І твоїх отих… що ти з дощечок робив… не завжди дивилася. «Поклади, потім». Пам’ятаю.
— Ви втомлювалися.
— Втомлювалася. Але ж ви малі були. Звідки вам знати, що я часом стоячи засинала?
Зоряна знову притулилася до її плеча.
— Треба було говорити, мамо.
— Треба. І обіймати треба було частіше. Я все боялася: сяду, розплачуся — і вже не встану.
У неї самої нарешті потекли сльози. Вона витерла їх вільною рукою, трохи сердито, наче вони заважали договорити.
— Я валізу не для того принесла, щоб ви переді мною каялися. Просто… не могла я вас так відпустити. Щоб ви поїхали й думали, ніби я вас не любила.
— Ми вже не думаємо, — сказав Роман.
— Дуже любила, діти.
— Знаємо, мамо, — прошепотіла Зоряна. — Тепер знаємо.
Так вони й сиділи втрьох, поки за вікном не почало сутеніти.
Першою поворухнулася Ганна Степанівна.
— Ох, ноги позатікали. Пустіть уже мене.
Роман одразу підвівся, допоміг їй устати.
— Куди ви?
— Чайник поставлю. Пиріжки є.
— Сидіть. Я поставлю.
— Ти ж не знаєш, де чай.
— Знайду.
— У верхній шафці, праворуч.
— Ну от, уже знаю.
Зоряна засміялася крізь сльози.
— А пиріжки де?
— У духовці. Накриті рушником. Тільки не грійте довго, бо пересохнуть.
Вона залишилася сидіти біля відкритої валізи й дивилася, як дорослі діти пораються на її кухні. Роман шукав сірники, Зоряна переставляла чашки, питала, де блюдця. Усе було звичайне, домашнє. Ганна Степанівна витерла щоки й поправила на колінах фартух.
За кілька хвилин донька зателефонувала чоловікові.
— Я сьогодні не приїду… Ні, все добре. Залишуся на кілька днів.
Вислухала його й глянула на матір.
— Та ні. Не сталося нічого. Просто хочу побути вдома.
Роман вийшов надвір і повернувся вже в сутінках.
— Мамо, у вас над літньою кухнею знову тече?
— Як сильний дощ, то трохи.
— А біля криниці дошки слизькі. Ви по них із відрами ходите?
— Романе, я стільки років ходжу.
— Знаю. Завтра приїду, подивимося, як воду в дім завести.
— У тебе замовлення.
— Є. І мама є.
Ганна Степанівна хотіла заперечити, але він сів поруч і потягнувся до пиріжка.
— А зараз розкажіть краще про тата.
Вона здивовано глянула на нього.
— Що саме?
— Що хочете. Я вже половину забув. Як він отого човна робив, пам’ятаєте?
Мати всміхнулася.
— Ой, той човен… Ви ж не знаєте, як він його вперше на воду спускав.
Зоряна підсунулася ближче.
— Розкажіть.
Цього разу ніхто не сказав: «Потім».
Синій зошит донька згодом забрала додому. Роман узяв креслення й поставив їх у майстерні, на полицю над своїм столом.
А валіза залишилася в матері. Тільки тепер, коли діти приїжджали, їй уже не доводилося діставати її з шафи, щоб розповісти їм про свою любов.