Марія дивилася на екран телефона, де світилося фото її молодшої доньки. Двадцятирічна Аліна широко посміхалася на тлі бірюзового моря.
Поруч, примружившись від сонця, стояла двадцятитрирічна Христина. Вони виглядали щасливими, безтурботними й абсолютно чужими.
В Італії був вечір. У кімнаті пахло ліками та старою деревиною. Марія сиділа на краєчку ліжка в будинку сеньйори Франчески, яка вже заснула після важкого дня.
Гарячі сльози текли по щоках жінки, капаючи на старенький фартух. Вона стільки років не була вдома .
Цього року старенька Франческа зовсім ослабла, і Марія просто не змогла її залишити, бо совість не дозволяла кинути безпорадну жінку, яка стала їй майже рідною.
Коли Христина запропонувала приїхати до неї в Італію, Марія відчула себе найщасливішою матір’ю у світі.
Вона без вагань переказала їм усі свої заощадження за останні місяці — півтори тисячі євро, мріючи, як вони разом гулятимуть вечірнім Римом, як дівчата привезуть домашнього сала, паски та запеченого м’яса.
Замість цього телефонний дзвінок Христини, який пролунав після кількох годин мовчання, розбив усе вщент.
— Мамо, ну не починай, — голос старшої доньки в слухавці звучав роздратовано, без жодної краплі провини. — Нам запропонували гарячий тур у Шарм-ель-Шейх. П’ятизірковий готель, усе включено, та ще й за половину вартості. Такий шанс випадає раз на життя. Ти б сама на нашому місці так вчинила.
— Я б так не вчинила, — тихо, але твердо відповіла Марія, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Я чекала на вас. Я купила продукти, я домовилася з родичами сеньйори, щоб мені дали три дні вихідних. Я вислала вам гроші на квитки до мене, а не на розваги в Єгипті.
— Ой, мамо, ти як завжди все драматизуєш, — підключилася до розмови Аліна, яка, судячи з шуму вітру, забрала в сестри телефон. — Гроші ж не пропали, ми їх витратили на відпочинок. Ми так втомилися від цього навчання і роботи, нам теж треба було розвіятися. В Італію ми приїдемо наступного року, яка різниця.
— Різниця в тому, що ви мене обдурили, — Марія підвелася з ліжка і підійшла до вікна, за яким шуміли крони піній. — Ви взяли мої гроші, які я заробляю тут важкою працею, доглядаючи хвору жінку, і просто поїхали розважатися, навіть не попередивши мене заздалегідь. Ви залишили мене одну на свято.
— Ми тебе не обдурювали, ми просто змінили плани в останній момент, — Христина знову забрала телефон, і її голос став помітно вищим. — Ти вічно робиш із себе мученицю. Якщо тобі шкода цих грошей, то так і скажи. Ми тобі все повернемо, коли зможемо. Тільки не треба тепер псувати нам єдину відпустку своїми докорами.
— Мені шкода не грошей, Христино, — Марія відчула, як до горла підкочується клубок. — Мені шкода моїх сподівань. Я хотіла побути з вами. Ви вже дорослі дівчата, ви мали б розуміти, що таке повага до материнської праці і до моїх почуттів.
— Ти думаєш тільки про свої почуття, — відрізала Христина. — А про те, що ми цілий рік світом не бачили, ти не думаєш. Тобі аби все було так, як ти запланувала. Ми не маленькі діти, щоб звітувати за кожен крок. Гроші були в нас, ми вирішили, що так буде краще для всіх. Відпочинемо і приїдемо до тебе з новими силами.
— Краще для всіх чи краще для вас, — запитала Марія, відчуваючи, як усередині все вигорає від образи. — Ви навіть не спромоглися зателефонувати і сказати це в очі перед вильотом. Ви просто вимкнули телефони, бо знали, що чините підло.
— Знаєш що, мамо, — Христина перейшла на крик, хоча намагалася говорити крізь зуби, щоб не привертати увагу людей на пляжі. — Якщо ти збираєшся весь вечір читати нам нотації і називати нас підлими, то ми взагалі покладемо слухавку. Ми не заслуговуємо на таке ставлення. Ми нічого кримінального не зробили.
— Ви зробили гірше, — Марія говорила тихо, але в кожному її слові було стільки болю, що на тому кінці дроту на мить запала тиша. — Ви показали, що моє серце для вас нічого не варте. Що мої гроші мають цінність, а моє чекання — ні.
— Все, Аліно, вимикай, вона нас не чує, — почувся далекий голос Христини, а потім зв’язок обірвався.
Марія повільно опустила руку з телефоном. У кімнаті знову запанувала тиша, порушувана лише важким диханням сеньйори Франчески в сусідній кімнаті. На столі лежала невикористана скатертина, яку Марія купила спеціально до приїзду доньок, і кілька великодніх сувенірів, які вона так хотіла їм подарувати.
Вона сіла на стілець, дивлячись у темряву за вікном. Попереду був довгий Великдень, який їй доведеться провести наодинці зі своїми думками і розумінням того, що її власні діти виросли зовсім не такими, якими вона сподівалася їх виховати.
Пробачити їх зараз здавалося неможливим, бо разом із цим вчинком зникла якась дуже важлива частина її довіри до них, яку не повернути жодними вибаченнями чи майбутніми візитами.
Минуло два тижні. Сонце над Лаціо гріло все дужче, але на душі в Марії панувала суцільна зима. Вона продовжувала виконувати свої щоденні обов’язки: готувала дієтичні супи для сеньйори, міняла постіль, допомагала старенькій виходити на терасу, щоб подихати свіжим повітрям.
Франческа, попри свій поважний вік і хворобу, була жінкою дуже чутливою. Вона помітила, що її сиділка більше не наспівує українських пісень під час прибирання і часто задивляється в одну точку.
— Що сталося, Маріє, — запитала якось старенька, тримаючи в тремтячій руці чашку з ромашковим чаєм. — Твої дівчатка вже повернулися додому. Чому вони не приїхали.
Марія лише важко зітхнула, поправила плед на плечах сеньйори і відповіла, що плани змінилися через роботу. Їй було соромно зізнатися чужій людині, що власні діти проміняли її на єгипетські пляжі за її ж рахунок.
Тим часом доньки повернулися додому, і Христина знову вийшла на зв’язок. Вона зателефонувала так, ніби нічого не трапилося, звичним бадьорим тоном, який тепер викликав у Марії лише внутрішнє здригання.
— Мамо, привіт, ми вже в Україні, — Христина говорила швидко, на тлі було чути шум міського транспорту. — Слухай, там у Наді ноутбук зламався, їй для навчання терміново потрібен новий. Ти не могла б передати через водія автобуса трохи грошей. Нам тут не вистачає.
Марія мовчала кілька секунд, намагаючись усвідомити почуте. Її вразила навіть не зухвалість прохання, а абсолютна відсутність розуміння того, що сталося два тижні тому.
— Грошей не буде, Христино, — спокійно сказала Марія.
— Як це не буде, — голос доньки миттєво змінився, у ньому з’явилися нотки роздратування. — Ти що, досі ображаєшся через той Єгипет. Ми ж уже все обговорили. Ну змінили плани, з ким не буває. Ти тепер усе життя будеш нам цим дорікати і морити голодом.
— Я нікого не морю голодом, — відповіла Марія, відчуваючи, як у грудях знову закипає давня образа. — Ви дорослі працездатні люди. Якщо Наді потрібен ноутбук, ви можете знайти підробіток. Крім того, у вас були мої півтори тисячі євро. Де вони.
— Мамо, ти ж знаєш, скільки коштує путівка і витрати на місці, — підключилася до розмови Аліна, яка, схоже, знову була поруч і слухала через гучний зв’язок. — Ми там купували сувеніри, ходили на екскурсії, дивилися на корали. Ми ж не могли там сидіти в номері й нічого не бачити. Гроші розійшлися. Що ми, не мали права витратити їх на себе.
— Ви мали право витратити свої гроші, — Марія підвищила голос, хоча намагалася тримати себе в руках. — А це були мої гроші, зароблені тут важкою працею. Я не спала ночами, я доглядала хвору жінку, щоб заробити ці кошти. Вони призначалися для вашої поїздки до мене, для нашого спільного свята. Ви просто забрали їх і пустили на вітер, навіть не спитавши мого дозволу.
— Ой, починається, — закричала Христина. — Знову ця пісня про важку працю. Ти сама поїхала в ту Італію, ніхто тебе не змушував. Ти тепер вважаєш, що якщо висилаєш гроші, то маєш право повністю контролювати наше життя. Ми не твої служниці, щоб звітувати за кожну євроцент.
— Я не контролюю ваше життя, — Марія відчула, як пальці стискають телефон до білизни у суглобах. — Я вимагаю елементарної поваги до себе як до матері. Ви обдурили мене. Ви пообіцяли приїхати, змусили мене чекати, купувати продукти, будувати плани, а самі в цей час купували купальники. Це зрада, Христино. Звичайна людська зрада.
— Не смій називати нас зрадницями, — верещала у слухавку Христина. — Ти сама нас покинула, коли поїхала на заробітки. Ми роками жили самі, виховувалися самі, а тепер ти хочеш, щоб ми бігали перед тобою на задніх лапках через якісь нещасні півтори тисячі євро. Ти егоїстка, мамо. Ти думаєш тільки про те, як тобі було б добре посидіти з нами за столом, а на наші бажання тобі плювати.
Ці слова вдарили Марію в саме серце. Вона згадала всі ті роки, коли відмовляла собі в новому одязі, коли купувала найдешевшу їжу в італійських супермаркетах, щоб кожну зароблену копійку відправити додому, аби її донечки мали найкращий одяг, вчилися в університетах і ні в чому не мали потреби. Вона пожертвувала своєю молодістю і здоров’ям заради їхнього майбутнього, а тепер її ж звинувачували в егоїзмі.
— Якщо ви вважаєте, що я вас покинула, то чому ж ви так охоче брали мої гроші всі ці роки, — тихо запитала Марія, і в її голосі було стільки гіркоти, що на мить на тому кінці дроту знову стало тихо.
— Чому ви не відмовилися від моєї допомоги, якщо я така погана мати. Ви згадуєте про мене тільки тоді, коли вам потрібен новий телефон, ноутбук чи гроші на розваги. А коли мені захотілося просто обійняти своїх дітей на Великдень, ви повернулися до мене спиною.
— Ми не поверталися спиною, — буркнула Аліна, але вже менш упевнено. — Ми просто хотіли відпочити. Ти все перекручуєш.
— Я нічого не перекручую, — відповіла Марія. — Я все побачила дуже чітко. Ви виросли споживачками, які не вміють цінувати чужу працю і чужі почуття. І в цьому, мабуть, є і моя провина, бо я занадто багато вам дозволяла і занадто мало вимагала натомість.
— Ну і ладно, — знову спалахнула Христина. — Якщо ти така ображена, то взагалі нам більше нічого не надсилай. Ми самі проживемо. Побачимо, як ти там сама будеш сидіти в своїй Італії зі своїми грошима і своєю сеньйорою. Нам твої подачки зі сльозами не потрібні.
— Добре, — сказала Марія. — Нехай буде так. Відсьогодні ви забезпечуєте себе самі. Більше жодного центу з Італії ви не побачите. Навчайтеся, працюйте і дізнайтеся нарешті, як важко заробляються гроші, які ви так легко спустили в унітаз у Єгипті.
— Та будь ласка, — вигукнула Христина і вимкнула телефон.
Марія повільно опустила руку. Цього разу вона не плакала. Усередині неї наче щось обірвалося і водночас стало легше. Вона зрозуміла, що цей конфлікт був неминучим.
Роками вона вирощувала в доньках егоїзм, намагаючись компенсувати свою відсутність грошима, і ось тепер отримала результат.
Вона підійшла до дзеркала, подивилася на свої сиві пасма, на зморшки навколо очей і глибоко вдихнула. Попереду було багато роботи, але тепер вона точно знала, що витратить свої наступні заробітки на себе: на лікування зубів, на відпочинок у санаторії, на який ніколи не мала грошей, і на те, щоб просто пожити для себе.
Пробачити дітей вона, можливо, колись зможе, але повернення до колишніх стосунків, де вона була лише безвідмовним гаманцем, уже ніколи не буде. Вона нарешті навчилася говорити «ні» навіть тим, кого любила понад усе на світі.
Тетяна Макаренко
