– Синочок, вареники остигають… – голос матері в слухавці тремтів, як осінній лист на вітрі. – Я з ранку наліпила, з вишнею, як ти в дитинстві любив. Я думала, може приїдете з Наталкою сьогодні. Пам’ятаєш, як ми з тобою на табуретці сиділи, я тобі тісто давала, а ти…
– Мамо! – Ігор закотив очі, й важко зітхнув. – Скільки можна? Я в торговому центрі, у мене купа справ, а ти знову зі своїми варениками!
Наташа завмерла перед дзеркалом у приміряльній, так і не знявши сукню, яку збиралася купити для майбутнього корпоративу. Вона бачила у відбитку обличчя чоловіка – спотворене, майже зле. Таке чуже.
– Пробач, синку, – голос матері став зовсім тихим. – Я просто скучила. Третій місяць тебе не бачила…
– А я що, винен? – Вибухнув Ігор. – Думаєш, мені більше зайнятися нічим, окрім, як у вихідні мотатися до тебе на інший кінець міста? Та я ці вареники у будь-якому ресторані можу замовити! Навіть із чорною ікрою, якщо захочу!
У слухавці повисла така тиша, що на мить здалося – зв’язок обірвався. Але ні, він чув дихання матері. Уривчасте, не рівне. Так вона дихала, коли плакала, але не хотіла, щоб син про це здогадався. Так само дихала, коли батька ховали…
– Звичайно, синку, – нарешті прошелестіло в слухавці. – Ти маєш рацію. Що це я… Ти зайнята людина, а я зі своїми дурницями…
Ігор відчув, як щось кольнуло у грудях. На секунду в пам’яті спливло: маленька кухня в їхньому старому будинку, запах свіжого тіста, мамині руки в борошні, її посмішка…
“Мій помічник”, – говорила вона, коли він, п’ятирічний карапуз, старанно ліпив криві вареники. А потім цілувала в верхівку, і від її волосся пахло яблуневим цвітом.
– Все, мамо, ніколи. Потім зателефоную. Наберу.
Він скинув дзвінок. У дзеркалі примірювальної відобразилося його обличчя – успішного сорокарічного чоловіка в дорогому костюмі. Фінансовий директор великої компанії.
А за цим відображенням чомусь побачився інший Ігор – зарюмсаний першокласник із розбитим коліном, якого мама веде додому зі школи. “Потерпи, синочку, зараз прийдемо, я поцілую – і все пройде…”
– Ігор, – Наташа обережно торкнула його за рукав. – Може, правда заїдемо? Віра Миколаївна так рідко просить, їй самотньо…
– Господи, ти теж починаєш? – Він різко обсмикнув руку. – Я їй ремонт у хаті зробив, гроші щомісяця переказую. Що ще треба? На доставлення продуктів не шкодую. Чому я маю перед усіма звітувати?
Він говорив голосно, майже кричав, і люди довкола почали обертатися. Наташа зніяковіло посміхнулася, але в очах стояли сльози. Вона пам’ятала іншого Ігоря.
Того, який двадцять років тому червонів і бентежився, коли мама при всіх називала його “Ігорьок”. Котрий кожні вихідні тягнув їх із маленькою Світланкою до бабусі – вареники їсти, у саду гуляти, яблука збирати…
– Синку, – раптом пролунав хрипкий голос, – не можна так з матір’ю…
Ігор різко обернувся. Біля службового входу стояв немолодий охоронець. Спина трохи зігнута, руки… Такі сильні, робочі руки, обличчя зморшкувате. А очі… Очі дивилися так, що Ігореві раптом стало ніяково.
– Хто ви такий, щоб мене вчити? – процідив він крізь зуби.
– Та ніхто, – чоловік опустив голову. – Просто в мене теж була мати. Все ніколи було до неї заїхати, все справи були якісь. Важливі, як мені здавалося…
– А потім стояв на цвинтарі й розумів – не було в житті справи важливішої, ніж просто посидіти поряд, її руку потримати. Та пізно вже було.
– Чого ви лізете в чуже життя? – Ігор смикнув блискавку на куртці так, що мало не зламав. – Думаєте, найрозумніший?
Розвернувся, пішов до виходу, карбуючи крок. А у вухах чомусь звучав мамин голос: “Вареники остигають…” І ввижався запах вишні, та яблуневого цвіту.
Додому повернулися мовчки. Наташа крадькома спостерігала за чоловіком – він сидів у кріслі, бездумно клацаючи пультом від телевізора.
Але очі були якісь відсутні, ніби дивився не на екран, а кудись усередину себе. Вона пам’ятала цей погляд – такий самий був у нього на похороні батька.
Ігор тоді тиждень не промовив жодного слова, тільки дивився ось так само – ніби намагався розгледіти щось, видиме йому одному.
Телефон задзвонив ближче до вечора. Наталка встигла помітити, як здригнулася рука чоловіка, коли він побачив на екрані “Мама”.
– Ігорю, – голос Віри Миколаївни звучав дивно, наче здалеку. – Знаєш, мені сьогодні тато твій наснився…
Ігор хотів було буркнути щось роздратоване, але щось його зупинило. Може, цей незвично далекий голос, а може, спогади, що раптом сколихнулися: ось вони з батьком майструють шпаківню, пахне свіжою стружкою, сонце грає в тирсі, а мама виносить їм холодний морс у запотілому графині…
– Який сон, мамо?
– Дивовижний такий… – вона помовчала, наче збираючись із думками. – Стоїть твій тато у нашому саду, молодий зовсім, як на тій фотографії, де він з армії повернувся. Пам’ятаєш ту фотографію?
– У рамочці на серванті стояла. Китель розстебнутий, усміхається – сонечко просто, не людина. І простягає мені руку: “Ходімо, – каже, – Віро, яблуні цвітуть”. А я йому: “Петя, помилуй, який цвіт? Осінь надворі”. А він сміється, очі світяться: “Там, куди я тебе кличу, завжди весна…”
Ігор відчув, як по спині пробіг холодок. Згадалося раптом, як бабуся казала: якщо покійний родич сниться, кличе – бути біді.
– Мамо, – голос зрадливо здригнувся. – Може, завтра приїду?
– Правда? – у її голосі спалахнула така надія, що йому стало боляче. – Приїжджай, синочку! Я пиріжків напечу, з яблуками, як ти любиш.
– Пам’ятаєш, як у дитинстві все уплітав за обидві щоки? А потім животик болів, а ти все одно просив добавки.
– Пам’ятаю, мамо, – він проковтнув грудку в горлі. – Обов’язково приїду.
Та не приїхав. Закрутився, завертівся – терміново зібрали наради, згодом було дві зустрічі з юристами, закривали терміновий проєкт.
А за тиждень вони з Наташею відправилися в Італію – давно планували цю поїздку, все сплачено, готель заброньовано. Вирішили відпочити від усього – від роботи, від турбот, від дзвінків. Вимкнули телефони, щоб ніхто не заважав.
Стоячи на пероні, Ігор раптом згадав про обіцяний візит. Кольнуло почуття провини, але він звично відмахнувся: повернусь – заїду.
Обов’язково заїду. І пирогів її скуштую, і в саду посидимо… А в пам’яті чомусь виплив той сон – батько в розстебнутому кителі, та яблуні у цвіті…
Коли за два тижні вони повернулися, Ігор насамперед увімкнув телефон. Десятки пропущених. Набрав мамин номер, у грудях неприємно тьохнуло.
– Алло, – відповів незнайомий жіночий голос.
– Хто це? А де…
– Це Ніна Іванівна, Ігорю, мамина сусідка… – голос був тихий, якийсь тремтячий. – А Віри Миколаївни більше нема з нами. Вісім днів, як поховали…
Світ похитнувся. У вухах зашуміло, перед очима попливли чорні плями.
– Як… немає?
– У саду знайшли під тією самою яблунею, яку вони з твоїм батьком першою посадили. Ніби лягла відпочити, та так і не прокинулася… Серце, царство їй небесне… Ми вас знайти не могли.
Ігор не пам’ятав, як дістався до батьківського дому. Наталка щось кричала, але він уже не чув. У голові стукала одна думка: “Вареники. Треба забрати вареники…”
Увірвався на кухню – чистота, порядок, відчинив холодильник, а там порожньо… Немає більше маминих вареників з вишньою…
Він звалився навколішки прямо посеред кухні, й завив. Страшно, надривно, по-звірячому. Так виють покинуті цуценята, коли розуміють, що мама більше ніколи не повернеться.
У пам’яті спалахували уривки – ця кухня, сонячний промінь пробивається крізь фіранки, пахне свіжим тістом, мама співає щось тихенько, розкочуючи тісто… “Мамо, а можна я теж?” – “Звичайно, синочку, йди руки помий …”
– Ігор! – Наталка підбігла, обійняла за плечі. – Тихіше, тихіше, заспокойся… Вже все…
– Іди! – Він різко скинув її руки. – Я на цвинтар. Один поїду.
– У такому стані не можна за кермо! Я тебе не пущу, я з тобою…
– Ні! – Він схопився на ноги. – Це між мною та мамою. Лише між нами.
Наталка закусила губу, стримуючи сльози. Вона пам’ятала, яким Ігор був раніше, багато років тому – добрим, відкритим, як світилися його очі, коли всі разом приїжджали до Віри Миколаївни. Коли все змінилося? Коли успіх і гроші стали важливішими за сім’ю?
Ігор гнав машину порожнім шосе, не розбираючи дороги. У голові стукала тільки одна думка: “Не встиг. Не встиг. Не встиг…”
Перед очима виринали картинки з минулого: ось мама веде його в перший клас, міцно тримаючи за руку – “Не бійся, синку, ти в мене найрозумніший, найсміливіший…”
А ось він з розбитим коліном реве у дворі, а мама дме на ранку – “У кішки боли, у собачки боли, а у мого Ігорка заживи-заживи…”
Біля узбіччя він помітив стареньку з відром польових квітів. Загальмував так різко, що верескнули шини.
– Скільки коштують ромашки, бабусю?
– Бери, синку, – старенька глянула на нього підсліпувато, але якось пронизливо. – Двадцять гривень букетик.
– Давайте всі, – він тремтячими руками дістав гаманець, не дивлячись, витяг кілька великих купюр.
– Куди ж тобі стільки? – злякано охнула бабуся.
– До мами їду, – сказав він. – На цвинтар.
Вона розуміючи кивнула, почала дбайливо загортати квіти в газету:
– Ромашки польові, прості. Може, в крамниці щось красивіше обереш?
– Ні, – він проковтнув грудку в горлі. – Мама такі любила. Говорила – найчесніші квіти…
Бабуся несподівано погладила його по руці зморшкуватою долонею.
– Згадай її, синку. Поговори. Вони все чують, батьки наші…
Цвинтар зустрів його гнітючою тишею. Липневий вечір повільно опускався на ряди хрестів та пам’ятників.
Десь вдалині чути було гудок електрички – такий живий, недоречний тут звук. На верхівках старих беріз хрипко каркали ворони – чорні силуети на тлі темного неба.
Ігор довго блукав між рядами, вдивляючись у таблички. Ноги наче налилися свинцем, кожен крок давався важко. Десь тут… Має бути десь тут… У голові стукало: “Будь ласка, нехай це буде помилкою. Нехай це виявиться чужа домовина…”
Ні вона – свіжа, з тимчасовим хрестом. Земля ще не встигла осісти, не заросла травою. Фотографії немає – не встигли зробити. Тільки табличка з ім’ям: “Віра Миколаївна Соколова” – і дати. Такі короткі дати для такого великого життя.
Він впав навколішки, не помічаючи, що дорогі штани відразу промокли від вечірньої роси. Тремтячими руками почав розкладати ромашки.
Білі пелюстки на чорній землі – як останні листи, які вже ніхто не прочитає. Мама завжди любила ці прості квіти, складала з них букети, ставила в стару кришталеву вазу – бабусину ще. “Дивись, Ігорю, які вони сонячні! Прямо, як ти в мене…”
– Мамо, – слова застрягли в горлі. – Мамо, пробач… Пробач, що не приїхав тоді… Що не подзвонив… Не покуштував твоїх вареників…
Ворони раптом знялися з гілок, і закружляли над головою. Їхні тіні ковзали по землі, по хресту, по білих ромашках, ніби намагалися стерти, закреслити їхню чистоту своєю чорнотою.
– А пам’ятаєш, – зашепотів він, ковтаючи сльози, – пам’ятаєш, як я в першому класі двійку отримав? Ревів, боявся додому йти… А ти не лаялася. Обійняла тільки, чаєм із малиною напувала…
«Нічого, – казала, – завтра новий день, усе виправимо…» Я тоді думав – яка ти слабка, м’яка. А тепер розумію – ти була сильніша за всіх нас. Просто по-іншому сильна…
Ігор запустив пальці у свіжу землю, стиснув її в кулак.
– Вибач, що не приїхав – зашепотів він, давлячись слізьми. – Що не обійняв… Що не сказав, як сильно люблю тебе…
– Пам’ятаєш, як у дитинстві ти мені казала – для щастя потрібно зовсім небагато: щоб рідні були поряд? А я не вірив. Думав – гроші головне, кар’єра… Я б усе віддав, щоб спробувати твоїх вареників ще хоч раз…
Ворони закружляли над головою, їхнє каркання було схоже на знущальний сміх.
– Замовкніть! – закричав він у небо. – Замовкніть!
– Не кричи, синку, – раптом долинуло звідкись збоку. – Птахів лякаєш…
Ігор обернувся так різко, що хруснула шия. Між пам’ятників майнула знайома синя сукня в квіточку – мамина улюблена. Вона сама її пошила, коли грошей зовсім не було. “Зате веселенька,” – говорила, – “як небушко весною”.
За кілька рядів від нього знову промайнуло щось світле.
– Мамо! – він схопився на ноги, кинувся туди, де щойно бачив знайомий силует. Але за поворотом стежки нікого не було. Тільки вітер ганяв по землі опалі пелюстки засохлих квітів, та гойдалися на вітрі верхівки беріз.
Ігор знесилено притулився до старої липи. Дістав телефон – дев’ята вечора. Скільки ж він тут просидів? Десь знову прогула електричка. Ворони спостерігали за ним із гілок – тепер уже мовчки, наче зі співчуттям.
– Я ще прийду, мамо, – прошепотів він. – Обов’язково прийду. І Наташу приведу, і доньку…
З цвинтаря він поїхав у повній темряві. На виїзді зупинився, дістав телефон. Два пропущені від Наташі, і один зовсім несподіваний – від дочки. Набрав номер Світлани.
– Тату? – у голосі чулося занепокоєння. – Де ти? Мама хвилюється.
– Доню, – голос зірвався. – Пробач мені… За все пробач. За те, що кричав тоді через твоє рішення у школі працювати. За те, що не підтримав. Ти ж… ти ж у мене така сама, як бабуся. Така ж світла…
У слухавці повисла тиша, тільки чути було, як дочка тихо плаче.
– Тату, – нарешті схлипнула вона. – Я так за тобою скучила… І бабусю…
– Приїжджай додому, доню. Поговоримо. Я тільки зараз зрозумів, так багато зрозумів…
Додому Ігор повернувся за північ. Наташа не спала, чекала на кухні. Побачила його, і мовчки обійняла.
І тут його прорвало – заридав, затрясся весь, уткнувшись їй у плече, як у дитинстві втикався в мамине плече, коли було боляче, чи страшно.
Минуло два місяці. Вони з Наталкою сиділи на кухні. Дружина місила тісто для вареників – вперше за багато років.
– Навчиш мене? – раптом спитав Ігор. – Як мама робила?
Наталя посміхнулася крізь сльози:
– Звісно. А потім Світлану навчимо. Нехай традиція живе.
За вікном шелестіли листя яблуні – тепер такі ж росли в них у дворі. Ігор посадив їх із дочкою минулими вихідними. “Щоб мама раділа,” – сказав він тоді. І йому здалося, що в шелесті листя він розрізнив знайомий голос: “Я поряд, синку. Я завжди поряд…”
Минув ще місяць. Ігор заїхав в супермаркет купити продукти для сімейної вечері – Світлана обіцяла приїхати у вихідні, збиралися поїхати до бабусі на цвинтар. Тепер вони часто збиралися разом, готували за її рецептами, згадували…
У молочному відділі його увагу привернула гучна розмова. Молодий чоловік у дорогому костюмі роздратовано говорив телефоном:
– Мамо, я ж сказав – не можу! У мене важлива презентація, від неї залежить моє підвищення! Які котлети? Ти що, не розумієш? Мені ніколи!
Ігор завмер із пакетом молока в руках. Немов у дзеркало подивився – він сам, ще кілька місяців тому.Такий же “зайнятий”, такий же роздратований. Такий же сліпий.
– Ні, сказав – не приїду! – продовжував кричати чоловік. – Скільки можна? Я тобі гроші переказую, що ще треба?
У пам’яті відразу сплив свій голос: “Я їй ремонт зробив, гроші переказую, що ще потрібно?” Як же він не мав рації…
Чоловік уже збирався натиснути відбій, коли Ігор тихо промовив:
– З’їздіть до мами.
– Що? – той обернувся, дивлячись здивовано на незнайомця.
– З’їздіть до мами, – повторив Ігор. – Прямо зараз. Презентація зачекає.
– Ви хто такий, щоб мені вказувати? – спалахнув чоловік.
– Ніхто, – Ігор сумно посміхнувся. – Просто я так само розмовляв зі своєю мамою. “Зайнятий”, “ніколи”, “потім”… А потім не встиг. Стало пізно. Найстрашніше – коли ти нарешті знаходиш час, а дзвонити вже нема кому.
Щось здригнулося в обличчі співрозмовника. Він глянув на телефон у своїй руці, наче вперше його бачив.
– Їдьте, – ще раз сказав Ігор. – Повірте, немає нічого важливішого за мамини котлети, і простого “дякую, мамо” у відповідь.
Він розвернувся і пішов до каси. Вже біля виходу почув, як чоловік каже у телефон:
– Алло, мамо? Я приїду… І це… Пробач, що накричав.
Ігор усміхнувся. Десь там, високо в небі шелестіли листям молоді яблуні, як ті, що вони нещодавно посадили з донькою. І в цьому шелесті йому знову почувся знайомий голос: “Молодець, синку. Молодець…”
