– Євгене, ти сам з матір’ю поговориш чи мені доведеться відвідати Ларису Олександрівну? – вкотре завела розмову з чоловіком Інна.

– Інно, може ми якось самі, без материнської квартири? – нерішуче відповів Євген, опустивши очі.

– І як це, цікаво? Ти хочеш, щоб дочка із зятем у гуртожитку з маленькою дитиною поневірялися?

– Женя, це твоя дочка та твій онук! Будь хоч раз у житті чоловіком! – Інна, як і зазвичай перейшла на крик.

– Добре. Я поговорю з мамою. Тільки не кричи! – тихо сказав він і вийшов із-за столу.

Євген пішов у кімнату, сів за свій робочий стіл, обхопивши голову руками. У цей момент чоловік усвідомив, що неприємної розмови з матір’ю, якої він боявся протягом кількох місяців, вже не уникнути.

…Лариса Олександрівна – наймиліша літня жінка сімдесяти років, проживала на самоті у двокімнатній квартирі. Колись у цій квартирі виріс Євген.

Років двадцять п’ять тому Женя одружився з Інною і назавжди залишив батьківську квартиру. Лідія Олександрівна залишилася вдвох із чоловіком Павлом Костянтиновичем. Але десять років тому чоловіка не стало. Так Лідія Олександрівна стала мешкати сама.

У Євгена та Інни у шлюбі була дочка Катюша. Лідія Олександрівна в єдиній онучці душі не чула: балувала її, купувала подарунки в міру своїх можливостей.

Кілька місяців тому двадцятирічна Катя вийшла заміж, і незабаром у них мав з’явитися первісток. Як це часто буває, свого житла молода сім’я не мала, а винаймати квартиру – віддавати половину зарплати її чоловіка Іллі.

Розмірковуючи над житловим питанням, Інна одразу ж запропонувала вирішити його шляхом квартири свекрухи.

– Женя, твоя мати вже немолода. Потрібно б її до нас перевезти, їй під наглядом краще буде. А в її квартирі Катря з Іллею та малюком житимуть. – Почала розмову жінка.

– Інно, ну це ж квартира матері. Що ж ми її на вулицю виженемо? – цілком справедливо зазначав Євген.

– Ну чому ж на вулицю? Я ж говорю – нехай до нас переїде. Он кімната Катерини вільна, – незворушно відповіла Інна.

– Інно, мені здається, що ви з матір’ю просто не уживетеся в одній квартирі. Ви завжди не дуже добре ладнали, а тут пліч-о-пліч… – почав було Євген, але не встиг закінчити свою думку, бо дружина його перервала.

– Женю, ну що ти як недолугий? Постало питання з квартирою для доньки і його потрібно вирішити терміново! Чи дочекаємося, коли в неї дитина з’явиться… Там ще ремонт потрібно зробити.

– Так що ти не тягни, переговори з матір’ю якнайшвидше і будемо її перевозити, – сказала, як відрізала Інна.

Розмовляти на цю тему з матір’ю Євгену дуже не хотілося. Чоловік чудово знав, що реакція буде негативною. По-перше, квартира була по-своєму дорога.

Колись разом із чоловіком вони отримали заповітну «двушку» ще від підприємства, на якому працювали.

По-друге, Лариса Олександрівна провела у цій квартирі все життя. Із сусідами з самого початку склалися добрі взаємини. Практично весь під’їзд жив, як одна велика та дружна родина.

Звісно, ​​зараз хтось переїхав, когось не стало. Але більшість старожилів все ж таки залишилася. Побалакати на лавці, прогулятися в парку, розташованого неподалік будинку – цілий ритуал для місцевих людей похилого віку.

Зрозуміло, що нікуди переїжджати Лариса Олександрівна не захоче. Та й з невісткою, тобто з Інною, у них спочатку не склалися стосунки.

Занадто вже різні вони… Багато хто спочатку навіть дивувався, як Євген вибрав собі за дружину повну протилежність матері.

Проте, проблему треба було якось вирішувати. Інна з кожним днем ​​насідала все сильніше.

І, якщо раніше вона просила чоловіка поговорити з матір’ю самостійно, то тепер мала намір особисто вирушити в гості до свекрухи й, як кажуть, залагодити все своїми руками.

Допустити цього Євген ніяк не міг, тому вирішив поговорити з матір’ю сам…

Весь робочий день чоловік налаштовувався на серйозну, неприємну і навіть певною мірою важку розмову. Пригнічений стан Євгена позначився, як на його зовнішньому вигляді, так і на працездатності.

– Женю, ти чого сьогодні цілий день сам не свій? Сталося що? Може допомога якась потрібна? – в обідню перерву гукнув його колега та приятель В’ячеслав.

– Та ні, Славко, це я так, втомився просто… – відмахнувся Євген, щиро не бажаючи виносити сміття з хати.

Увечері Євген заїхав до кондитерської крамниці, купив невеликий тортик і поїхав до матері. У під’їзді він зупинився на одному зі сходових прольотів.

Колись, ще в підлітковому віці, він долав ці сходові прольоти за пару хвилин. А тепер Євгену здавалося, що ноги були наповнені свинцем, і кожен рух вгору давався йому з великим зусиллям.

Ось, нарешті, дістався до дверей батьківської квартири. Спочатку хотів відімкнути своїм ключем, але в останню секунду передумав і натиснув на дзвінок.

– Батюшки святі! Синку, ти чого це посеред робочого тижня, та ще й із тортиком. Сталося що? – зустріла його з щирою усмішкою Лариса Олександрівна.

– Привіт, мамо. Та ні, нічого особливого не сталося. Просто вирішив відвідати тебе.

– Ну, проходь, коли прийшов. Чай питимемо, – сказала Лариса Олександрівна, жестом запросила сина увійти до квартири й попрямувала на кухню.

На столі стояли два кухлі, заварник. Лариса Олександрівна зробила бутерброди, нарізала торт. Пропонувала синові повечеряти, але Євген навідріз відмовився.

– Ну, давай, розповідай… Що трапилося… – Лариса Олександрівна, наче знімаючи з сина важку ношу, першою зважилася на непросту розмову.

– Та нічого, говорю ж, просто зайшов… – Євген відчував, як усередині нього величезною хвилею наростає напруга, але підібрати потрібних слів для розмови ніяк не міг.

– Євгене, ти брехати в мене ніколи не вмів. Давай, викладай, що там у тебе сталося, – сказала Лариса Олександрівна суворо, але з усмішкою.

Євген нахилив голову, помовчав ще кілька секунд. Розуміючи, що від розмови вже не втекти, він почав.

– Мамо, у Катерини термін скоро. Розумієш, вони зараз живуть у чужій квартирі з Іллею, доки їхні друзі на відпочинку. Але скоро вони повернуться, і жити їм нема де…

– Як це нема де? – перепитала Лариса Олександрівна.

– Ну так… Винаймати квартиру дорого, у гуртожитку – не варіант… Коротше. Інна запропонувала тебе до нас перевезти, а Катюху сюди, у цю квартиру. Тобі тут сумно і самотньо.

– Ну, по-перше, мені не сумно, і не самотньо. А по-друге, чому це Інна вирішила одразу мою квартиру пустити в розмін?

– У її матері прекрасна квартира. Чому вона розпоряджається моєю долею, цікаво? Женя, я Катюшу дуже люблю, і все розумію, але з вами я не житиму.

Євген повернувся додому в ще більш пригніченому настрої.

– Ти у матері був? – З порога запитала Інна.

– Був…

– Чудово. У вихідні тоді її перевеземо. Ти сказав їй, щоб потроху збирала речі? Але все ми сюди, зрозуміло, не потягнемо. Тільки по мінімуму, а решта – на смітник…

– Інно, вона не згодна, – нарешті вставив Євген.

– Що означає не згодна?! У сенсі? – Інна здивовано подивилася на чоловіка.

– Ну, не хоче вона з нами жити. Та й, якщо чесно, мені не подобається ця витівка. Може, твою матір до нас?

– Ще чого! Матері там до поліклініки близько. Вона ліки ходить отримує. Та й Каті у тому районі буде незручно. Так, подзвони їй ще раз, хай пакує речі! Вона переїжджає!

Інна ніколи не змінювала прийнятих рішень. Вона не змінила своєї традиції й цього разу. Жінка наполягла на своєму, і Лариса Олександрівна незабаром опинилася у квартирі сина та невістки.

– Інно, зробіть телевізор трохи тихіше, я вже відпочивати лягла… – не витримавши, попросила Лариса Олександрівна.

– Мамо, ну чого ви чіпляєтеся? Невже серіал не можна подивитися? Час ще дитячий – лише дев’ята вечора.

– Але ж тепер це і моя квартира! А я спати лягаю о дев’ятій – у мене режим! – цілком справедливо зауважила Лариса Олександрівна.

Інна не витримала, клацнула кнопкою пульта і зачинила двері в кімнату, прямо перед носом у свекрухи.

Скандали, сварки та взаємні закиди тривали місяць. За цей час Ларисі Олександрівні тричі доводилося викликати швидку допомогу.

– Женю, твоя мати просто нестерпна! З нею неможливо жити під одним дахом! – шипіла Інна чоловікові на кухні.

– Інно, я ж тебе попереджав, що ви не уживетеся. Можливо, варто повернути все на свої місця? Ну хай Катя та Ілля у нас поживуть… Тим більше, що з маленьким їй все одно буде потрібна допомога, – Запропонував Євген.

– Ще чого! З немовлям під одним дахом. Ну ні! Давай твою матір у пансіонат відправимо, а потім у будинок для людей похилого віку!

– Ти з глузду з’їхала?! – Спробував заперечити Євген.

– Та це ти з’їхав! Їй там справді краще буде. Що ти на мене дивишся – зараз це в порядку речей.

– Ні! Як я їй про це скажу? – пошепки відповів Євген.

Вони й не помітили, як на кухні з’явилася Лариса Олександрівна.

– Ти, синку, не турбуй себе. Я й сама все розумію! Піду збирати речі.

– Мамо, куди ти? Треба ж спочатку будинок для літніх людей знайти, документи оформити… – почав перераховувати Євген.

– Я вже все зробила, сама здогадалася, як зробити треба, не маленька.

Цього ж дня Лариса Олександрівна зібрала речі та викликала таксі.

– Мамо, може, я проведу?

– Обійдусь, синку.

– Ну ти хоч адресу залиш!

– Я тобі потім напишу.

За Ларисою Олександрівною зачинилися двері.

– Ну от бачиш! Все склалося навіть краще, ніж я передбачала. Я одразу їй почала дім для людей похилого віку шукати, а вона сама покрутилась! – радісно вигукнула Інна.

– Інно, це ж моя мати …

– Женю, та не ний ти! Знову нюні розпустив. З’їздимо до неї на день народження, коробку цукерок відвеземо, чи ще що… – відмахнулася Інна.

За кілька годин у квартирі пролунав дзвінок.

– Хто це ще… Невже твоя мати повернулася? Піду відчиню.

Інна встала з дивана і квапливо пішла до передпокою.

– Катя?! А ви чого з валізами? – здивовано спитала Інна, побачивши дочку та зятя на порозі квартири.

…Цього ж вечора Лариса Олександрівна, як у старі добрі часи, сиділа на лавці з сусідками.

– Ларисо, ти де загубилася? – спитала сусідка Ангеліна.

– Так, у санаторії відпочивала. Син із невісткою путівку купили. А онука з чоловіком квартиру приїжджали доглянути. Запропонувала Катерині жити зі мною, але вона не захотіла, – з усмішкою відповіла Лариса Олександрівна.

– Ну і правильно. Молоді, ще зароблять собі! – підтримала розмова сусідка.

Лариса Олександрівна і справді пропонувала Каті з чоловіком залишитись у її квартирі, але з умовою, що вона сама з рідного дому нікуди більше не поїде.

Катя не схотіла. Надто вже вона схожа на матір – звикла, щоб усе було за її правилами. А так не буває. Життя, воно штука непроста… Завжди свої правила диктує…

Що скажете? Слушно вчинила Лариса? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.