– Ларисо, позич мені 5 тисяч євро, – каже мені моя подруга Марина, яка зі мною разом в Італії працює, і з якою ми вже встигли неабияк здружитися за ці 4 роки, що я тут.
Ми стояли з нею на крихітному балконі орендованої квартири в передмісті Неаполя. Сонце вже сідало, фарбуючи небо в теплі рожеві тони, а з вулиці долинав гамір італійського вечора: сигнали мопедів, голосні розмови сусідів та запах свіжозвареної кави. Марина тримала в руках горнятко, але навіть не пила. Вона дивилася на мене з такою надією, що в мене все всередині перевернулося.
На чужині ми всі стаємо ближчими одне до одного, тож Марина мені стала сестрою, якої в мене не було. Ми ділили разом і радощі від коротких вихідних, і втому після важких робочих буднів, коли спина німіла від прибирання великих італійських синьйоральних будинків.
Я поїхала на заробітки не з великої біди, як інші жінки тут розповідають, але і багатою людиною мене теж назвати не можна було. Вдома, на Хмельниччині, у мене залишилося все моє життя. Ми з донькою жили доволі скромно у нашому невеликому будиночку. Марту свою я сама ростила, бо рано мій чоловік у засвіти пішов, нічого, крім старої хати нам не залишивши. Хата та була ще батьківська, стара, з пічним опаленням і стінами, які щоосені покривалися сирістю.
Та Марта моя росла невибагливою. Особливих запитів до мене у неї не було. Поки інші дівчата в школі вимагали дорогі телефони та модні куртки, моя Мартуся тішилася новій книжці чи звичайній плетеній кофтині, яку я сама їй за довгі зимові вечори створювала. Я працювала в школі вчителькою молодших класів, тож моєї невеликої зарплати ледь вистачало нам на життя. Пам’ятаю, як рахувала копійки від зарплати до зарплати, намагаючись і дитину порадувати чимось смачним, і за комунальні послуги заплатити.
Коли я нарешті наважилася і сказала дочці, що хотіла б спробувати на заробітки поїхати, Марта мене дуже просила, щоб я вдома сиділа. Вона тоді схопила мене за руки, очі її блищали від сліз.
– Мамо, скільки того життя? Всі на тих заробітках наче подуріли, їдуть і роками рідних не бачать, – переконувала мене Марта. – Нам усього вистачає, а решту по маленьку заробимо. Головне, це – здоров’я. Не треба мені золотих гір, аби тільки ти поруч була.
Я вагалася, їхати чи не їхати, бо ж ніколи за кордоном і не була, навіть мови не знала, крім кількох фраз, які нашвидкуруч вивчила за самовчителем. Але потім Марта моя надумала заміж виходити. Вони з хлопцем, Олегом, зустрічалися вже майже 2 роки. Олег був хорошим, роботящим хлопцем з сусіднього села, сирота, крутився сам як міг, підробляв на будівництві. Коли вони весілля планували, для мене це стало вирішальним знаком. Я подумала: «Ну як же так? Єдина донька заміж іде, а в мене в кишені порожньо. Треба їхати і щось заробити і на весілля, і на житло».
Кастинг на роботу в Італії був непростим. Перші місяці згадую як суцільний туман: чужа мова, чужі звичаї, сувора синьйора Франческа, яка ходила за мною з білою серветкою і перевіряла пил на шафах. На весілля я не встигла нічого заробити. Поки приїхала, поки знайшла постійне місце з нормальним заробітком, поки віддала гроші, які позичала на дорогу та документи – час минув. Донька з Олегом не стали чекати моїх мільйонів. Вони просто розписалися в РАЦСі, зробили такий собі вечірок для найближчих друзів, і на тому все.
Я тоді плакала ночами в своїй маленькій комірчині в Неаполі. Почувалася винною, бо що ж я за мама, що не може своїй єдиній дитині гідне весілля зробити? У нашому селі ж як заведено: щоб три дні столи ломилися, щоб музика на все село гуділа, щоб усі сусіди бачили. А тут – скромна сукня, розпис і вечеря.
Та донька моя по телефону знову мене заспокоювала, чуючи мій сумний голос:
– Мамо, ну не плач, будь ласка! Весілля – це не головне. Навіщо збирати 300 людей, яких ми навіть не знаємо і бачимо раз на десять років? Щоб вони прийшли, поїли, а потім ще й обговорили, що коровай був не такий чи музика затиха? А так, посиділи в тісному сімейному колі, по-сімейному, і все. Нам головне жити щасливо, а не пил в очі пускати.
Тоді я для себе твердо вирішила: якщо я весілля гідне своїй дитині не зробила, то я хоч допоможу з житлом. Повернуся, а у нас хата завалюється? Ні, за мої гроші разом впорядкуємо наш будинок.
Цю ідею донька підтримала. Коли я їй запропонувала це під час чергового дзвінка у Вайбері, вона аж засвітилася:
– Мамо, це було б чудово! Бо взимку в кутках знову цвіль пішла, та й дах весною почав підтікати. Олег каже, що сам багато чого може зробити, руки в нього золоті, тільки на матеріали грошей не вистачає.
Ми домовилися, що я буду щомісяця висилати їм свою зароблену тисячу євро, а вони будуть вже господарювати. Я працювала на двох роботах: вдень доглядала за літнім синьйором, а вечорами ходила прибирати в офісах. Кожен євро був зароблений важкою працею, але коли я йшла на пошту і відправляла гроші в Україну, на душі ставало тепло. Я уявляла, як там, удома, кипить робота.
За перші три роки мого заробітчанства ми довели наш дім до пуття. Марта щотижня надсилала мені фотографії та відеозвіти. Ось Олег знімає стару трухляву підлогу, ось вони заливають стяжку, ось привезли новенькі металопластикові вікна. Вони не наймали дорогих фірм. Олег усе робив сам, іноді кликав друзів на допомогу, купував якісні, але недорогі матеріали. Щось надзвичайне не робили, хоромів не будували, палаців з колонами у нас не з’явилося. Але вийшов такий невеликий комфортний будиночок, в якому є кілька кімнат, всі зручності, проведена вода, сучасне опалення і гарна, велика кухня. О, про таку кухню я мріяла все життя – світла, простора, де ми зможемо всією родиною збиратися за великим столом.
Останніх пів року я гроші додому взагалі не відправляла. Ми з Мартою здзвонилися, і вона сказала:
– Мамо, основні роботи вже всі виконані. Дах новий, ванна кімната готова, кухня стоїть. Залиш тепер гроші собі, не висилай. Тобі ж теж треба з чимось додому повертатися, приїдеш не з пустими руками, відпочинеш нарешті.
Я так і зробила. За шість місяців відклала рівно 6 тисяч євро. Вже подумки купувала подарунки, уявляла, як обійму доньку, як заварю чай на нашій новій кухні. Мені так хотілося додому, що кожна ніч перед від’їздом здавалася вічністю.
І тут, буквально за тиждень до мого автобуса в Україну, моя подруга Марина просить мене про цю позику. 5 тисяч євро. Це були практично всі мої заощадження за пів року.
– Ларисо, будь ласка, – тихо говорила Марина, дивлячись у бік вулиці. – Мені дуже треба. Найближчим часом поверну, от прямо в Україні і віддам, мені буквально на пару тижнів перехопити. Ти ж знаєш, я б не просила просто так.
Я замислилася. Я знала, що у Марини не проста ситуація. Вона в Італії пахала як проклята вже років двадцять, мабуть. Усе життя віддала заробітчанству. Вдома в неї дорослі син і донька, обоє вже одружені, мають своїх дітей. Марина постійно висилала їм величезні суми. Щоразу, як ми отримували зарплату, вона бігла в банк і перераховувала все до копійки. Собі залишала лише на найдешевші макарони та найпростіший одяг із секонд-хенду. Вона вічно бідкалася, що дітям треба то машину змінити, то онукам на приватний садочок, то невістці на шубу. Я вирішила допомогти людині, адже ми стільки років ділили один хліб на чужині.
– Добре, Марино, – зітхнула я. – Завтра зніму гроші з картки і віддам тобі. Мені тисячі вистачить на дорогу і на перший час. Головне, щоб у тебе все налагодилося.
Марина тоді міцно мене обійняла, її плечі навіть затремтіли:
– Дякую тобі, Ларо. Ти справжня подруга. Ти не уявляєш, як ти мене зараз рятуєш.
Приїхала я додому з однією тисячею євро в гаманці. Коли автобус зупинився на автостанції в нашому райцентрі, я побачила Марту з Олегом. Вони стояли з величезним букетом моїх улюблених польових ромашок. Донька як побачила мене, так і кинулася на шию, плаче, цілує. Олег підхопив мої важкі сумки, посміхається у вуса.
Дорогою додому в машині я все думала, як сказати про гроші. Думала, зараз почнуться питання: «Мамо, а скільки ти привезла? На що витратимо решту?». Але мої діти навіть мене не запитали про це. Марта всю дорогу розповідала про те, як сумувала, які пироги спекла до мого приїзду, як вони чекали цього дня. Про фінанси – жодного слова.
Коли ми під’їхали до нашої хати, я спершу її не впізнала. Замість старої, полущеної мазанки стояв гарний, обшитий світлим сайдингом будиночок із зеленим дахом. Подвір’я було акуратно викошене, вздовж стежки цвіли чорнобривці.
Всередині все пахло новим деревом і свіжістю. Вони мене дуже добре зустріли, я аж розчулилася, сльози самі з очей покотилися. Але найбільший сюрприз чекав на мене попереду. Марта підвела мене до однієї з кімнат і відчинила двері.
– Ось, мамо, це твоя кімната, – ніжно сказала вона. – Ми спеціально її так облаштували, все врахували. Тут сонячна сторона, як ти любиш, щоб зранку сонечко тебе будило. Меблі вибирали разом з Олегом, світлі, щоб просторо було. Тобі подобається?
Я дивилася на велике зручне ліжко, на світлі фіранки, які м’яко пропускали сонячне світло, на невеличкий столик біля вікна, де стояла вазочка з квітами. Вони зробили все для мого затишку, не взявши для цього останніх грошей.
– Доню, Олежику… – тільки й змогла вимовити я, ковтаючи сльози. – Це просто казка. Дякую вам.
Ми провели чудовий тиждень. Я відпочивала, багато розмовляла з донькою, допомагала їй по господарству. Марта жодного разу навіть мови не заводила про гроші чи про те, скільки я заробила за ці останні місяці. Мені навіть ставало ніяково, що я досі не розповіла їй про позику Марині.
Через тиждень мені на телефон зателевонувала Марина.
– Алло, Ларисуню, привіт! Як ти там вдома? Обжилася вже? – голос подруги звучав бадьоро, але якось напружено.
– Привіт, Мариночко! Все добре, діти так гарно все зробили, хату не впізнати. Відпочиваю душею. А ти як?
– Слухай, Ларо, я тут теж в Україні, у справах неподалік від твоїх країв. Хочу приїхати до тебе в гості, якщо ти не проти. Можна завтра?
Я трохи здивувалася, але, звісно ж, погодилася і запросила подругу до себе в село. Ми в Італії часто розповідали одна одній, як ми живемо, ділилися спогадами про минуле, тож Марина, мабуть, захотіла все побачити на власні очі.
Коли я доньці сказала, що у нас завтра будуть гості, що приїде моя близька подруга з Італії, Марта так забігалася, заметушилася.
– Ой, мамо, треба ж людину гарно прийняти! – сплеснула вона руками. – Вона ж з далекої дороги, та ще й твоя подруга, яка там тобі допомагала. Давай складемо меню. Що Марина любить? Треба і голубців накрутити, і м’ясо запекти, і нашого домашнього пирога з вишнями поставити.
Марта мені допомогла все приготувати. Весь вечір і весь ранок ми провели біля плити на нашій новій, зручній кухні. Мені було так приємно працювати разом з дочкою, ми сміялися, згадували моє дитинство, її шкільні роки. Ми накрили гарний, багатий стіл у вітальні, виставили найкращий посуд і стали чекати гостю.
Опівдні біля воріт зупинилося таксі. З нього вийшла Марина. Вона була вдягнена в гарну сукню, але обличчя її виглядало втомленим, під очима залягли темні тіні. Проте, коли вона зайшла на подвір’я, її погляд миттєво змінився.
Коли Марина до мене приїхала, вона очам не повірила, що всього за три роки зять з дочкою таку красу навели. Вона зупинилася посеред двору, розглядаючи будинок, нові вікна, акуратний ганок.
– Ларисо… Це що, та сама хата, про яку ти розказувала? Де стіни мокріли? – тихо запитала вона, переводячи погляд з мене на Марту, яка з посмішкою виходила назустріч.
– Та сама, Мариночко. Бачиш, як діти постаралися, – з гордістю відповіла я.
Марта підійшла, привітно привітала гостю, запросила до хати. Олег теж вийшов, потиснув Марині руку, підхопив її невелику сумку. Коли подруга переступила поріг і побачила світлий коридор, сучасну ванну кімнату і, нарешті, нашу велику кухню зі святковим столом, вона просто сіла на стілець і кілька хвилин мовчала.
Ми сіли за стіл. Олег розлив домашнього вина, Марта підкладала гості найкращі шматочки м’яса та гарячі голубці. Бесіда спершу точилася навколо Італії, нашої роботи, спільних знайомих. Але коли ми ще за столом душевно посиділи, хлопці та Марта на хвилинку вийшли на подвір’я, подруга мені раптом зізналася у тому, що насправді було в неї на душі. Вона дивилася на чисту, затишну кімнату, на квіти у вазі, і її очі наповнилися слізьми.
– Ларо… я не вірила, що такі добрі діти бувають, – тихо, майже пошепки зізналася мені Марина. – Я дивилася на твої розповіді там, в Неаполі, і думала, що ти просто прикрашаєш, як і всі ми. Бо в мене все зовсім інакше.
Вона витерла сльозу, що покотилася по щоці.
– Я коли додому приїжджаю, в мене діти все до останнього євро забирають. Тільки з автобуса зійду – син уже каже, що треба ремонт в машині робити, донька бідкається, що дитині на куртку не вистачає. Вони заглядають у мій гаманець ще до того, як я встигаю роззутися. От лише користі від цього мало, бо за 20 років моєї каторги в Італії будинок я так і не збудувала, – зітхнула вона, опустивши голову. – Все пішло в нікуди. Вони розтринькують гроші на дорогі телефони, ресторани, закордонні відпочинки, а я знову повертаюся в Італію і мию чужі унітази. Стара хата моїх батьків як стояла розвалюхою, так і стоїть. Вони навіть паркан підправити не можуть без мого мільйона.
Я слухала її, і мені стискалося серце від жалю. Я ж бачила, як Марина там кожну копійку берегла, як спину гнула.
Під кінець вечора, коли Марта пішла на кухню ставити чайник, Марина раптом відкрила свою сумочку, дістала звідти товстий конверт і поклала його переді мною на стіл. Це були ті самі 5 тисяч євро, які я їй зичила. Вона віддала їх мені, чим вона мене ще більше здивувала. Я аж рота відкрила від несподіванки.
– Марино, але як? Ти ж казала, що тобі терміново треба, на якісь важливі справи… – розгублено пробелькотала я.
Марина сумно посміхнулася і похитала головою:
– Не треба мені було цих грошей, Ларисо. Мені не було на що їх витрачати. Я тебе хотіла вберегти.
– Вберегти? Від чого? – не розуміла я.
– Бо думала, що це у всіх так, як у мене. Що діти в перший же день злітаються і гроші мамині ділять, забирають усе, що зароблено кров’ю і потом. Я була впевнена, що твоя Марта з зятем, як тільки ти приїдеш, одразу витягнуть з тебе всі твої заощадження за останні пів року, а потім ще й мало буде. Я хотіла ці гроші у себе потримати, сховати від них, щоб ти привезла мені, а потім, коли вони заспокояться, я б тобі їх потихеньку повернула. Хотіла, щоб у тебе хоч якась копійка на старість залишилася, яку діти не розтягнуть. А виявляється, буває і по-іншому…
Марина знову подивилася на двері, за якими чути було, як Марта весело щось обговорює з Олегом, заварюючи чай.
– Ти щаслива, Ларо, – тихо і щиро сказала подруга. – Бо своїм дітям ти не через гроші потрібна, а тому і вийшло все у вас так гарно. Вони тебе любили і чекали просто тому, що ти їхня мама. Дай Боже, щоб і надалі у вас так було. Бо наше заробітчанське щастя – не лише грошей заробити, а ще й мати добрих дітей, які цінують твою працю і не пустять все по вітру. А мої… мої бачать у мені тільки гаманець на ніжках.
Мені було дуже шкода Марину. Хороша вона жінка, добра, безвідмовна, от тільки її діти її сприймають як банкомат, споживають її життя і навіть не замислюються, якою ціною їй дістаються ті євро. Вони виросли егоїстами, бо вона завжди захищала їх від будь-яких труднощів, віддаючи все до останнього.
Поки я проводжала подругу до таксі, вечір уже повністю вступив у свої права. На небі засяяли перші зірки, повітря стало прохолодним і свіжим. Марина міцно обійняла мене на прощання:
– Дякую за гостинність, Ларо. Ти відкрила мені очі на багато речей. Побачимося вже в Італії.
Коли машина рушила, я повернулася до хати. Донька моя вже все зі столу зібрала, посуд перемила, і навіть постелила мені в моїй кімнаті, збивши подушку так, як я люблю. На столі біля ліжка стояла склянка теплого молока з медом.
Марта підійшла до мене, обійняла ззаду за плечі і притулилася щокою до моєї спини.
– Мамо, а може вже не будете їхати в ту Італію? – тихо, з надією в голосі запитала вона. – Хата в нас тепер є, все облаштовано. Олег заробляє непогано, я теж на роботу вийду. Нам вистачить. Залишайся вдома, ми так сумували за тобою. Навіщо тобі те чуже злидневе життя?
Я повернулася до неї, погладила її по світлому волоссю, заглядаючи в її чисті, сповнені любові очі.
– Побачимо, доню. Мені ще треба контракт закрити, документи до ладу привести. Але мені ще треба подругу підтримати. Поїду на трохи, пораджу Марині гроші додому більше не везти, а собі на квартиру складати, про власну старість подумати, поки здоров’я є.
З цієї історії я зрозуміла одну дуже важливу річ, яку, мабуть, має усвідомити кожна жінка, що їде на заробітки. Важливо не тільки заробити гроші, не тільки привезти повні сумки подарунків і євро. Важливо те, якими ви виховали своїх дітей. Важливо, щоб діти зберегли і поважали твою працю, а не пустили все по вітру, вважаючи твої зусилля належним. Гроші можна заробити знову, а от повагу, любов і щиру турботу дітей за жодні євро світу не купиш.
Тепер я сиджу у своїй світлій кімнаті, дивлюся на конверт, який повернула мені Марина, і думаю про її долю та долю тисяч інших наших жінок за кордоном.
Як ви вважаєте, хто винен у тому, що діти Марини виросли такими споживачами — вона сама, бо занадто балувала їх, чи це сучасне покоління просто втратило повагу до батьківської праці? Як правильно побудувати стосунки з дітьми, перебуваючи на заробітках, щоб не перетворитися на звичайний «банкомат»?
Фото ілюстративне.
