Мені 67 років і все життя я багато працюю на землі. Змалку мене батьки привчили до важкої праці. З 7 років картоплю саджала з усіма. Саме тому я ніколи життя свого без цього не уявляла. Утім останні роки мені надзвичайно важко. Чоловік помер, я сама той город обробляю. Діти зовсім не допомагають, вони обидвоє в місті живуть. Приїжджають лише коли відпочити хочуть, або овочі взяти.

Ще три роки тому я сказала синові, що більше не саджатиму нічого. Проте тоді війна почалась і я злякалась, що не буде продуктів, тому все ж засадила город. Те саме повторилося й наступного року. Я багато разів просила дітей приїхати допомогти, та вони відмовлялися. 

І ось цьогоріч я нікого й не питала, здала свою ділянку в оренду. Вирішила, що з мене досить, лише кілька грядок засаджу біля хати і все. Та днями до мене приїхав син з невісткою.

 – Ну, що мамо, ще нічого не саджала?

 – Ні!

 – Як так? Хіба ще не час?

 – Сину, я більше не саджатиму город, я здала в оренду землю.

 – Як здала? Чого?

 – Так вирішила, стомилась.

 – Але чим ти тепер займатися будеш?

 – Біля хати завжди робота є, чи ти не знаєш.

 – А де ж ми будемо брати всі овочі?

 – В магазині чи на ринку.

– Та в тебе ж кращі, чистенькі.

Засмутився син, а невістка взагалі розізлилась. Почала казати, що без їхньої згоди я не мала землю здавати в оренду.Не минуло й кількох годин, як мені вже й донька дзвонила.

 – Мамо, що ж ти без городу робитимеш? Ти ж звикла! Так не можна! Ти ж знаєш – робота людей тримає! Я не раз чула, як дієві люди переставали працювати – і згасали на очах.

 – Доню, я стомилася! Якби ви мені допомагали – я б лишила город, а так не можу.

Від того, що діти мене не зрозуміли, стало лише сумно. Вочевидь неправильно я їх виховала. Від роботи оберігала, не хотіла, щоб зростали так, як я, мріяла, щоб освіту мали гарну. А тепер, боюсь, що взагалі їм стану непотрібною. Як гадаєте?