— Мамо, привіт, терміново потрібна твоя допомога.
Голос сина в трубці звучав так, ніби він говорив з набридливим підлеглим, а не з матір’ю.
Ніна Петрівна завмерла з пультом у руці, так і не ввімкнувши вечірні новини.
— Кирило, привіт. Щось сталося?
— Та ні, все гаразд, — Кирило нетерпляче видихнув. — Просто ми з Катею взяли гарячі путівки, виліт завтра вранці. А Герцога залишити ні з ким. Візьмеш до себе?
Герцог. Величезний, слинявий дог, який в її маленькій «двушці» займав місця більше, ніж старий сервант.
— Надовго? — обережно запитала Ніна, вже знаючи відповідь.
— Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мамо, ну хто, якщо не ти? У готель для собак його здавати — це ж знущання. Ти ж знаєш, який він вразливий.
Ніна Петрівна подивилася на свій диван, оббитий новою, світлою тканиною. Вона збирала на перетяжку пів року, відмовляючи собі в дрібницях. Герцог знищить його за пару днів.
— Кирило, я… мені не дуже зручно. Я тільки ремонт закінчила.
— Мамо, який ремонт? — в його голосі прослизнуло відверте роздратування. — Шпалери переклеїла?
Герцог же вихований, ти просто гуляти з ним не забувай. Все, Катя кличе, валізи пакувати треба. Завеземо його скоро.
Короткі гудки… Він навіть не запитав, як у неї справи. Не привітав з днем народження, який був минулого тижня. Шістдесят п’ять років між іншим.
Вона чекала дзвінка весь день, приготувала свій фірмовий салат, одягла нову сукню. Діти обіцяли заїхати, але так і не з’явилися.
Кирило надіслав коротке повідомлення: «Ма, з ДР! Зашиваємося на роботі». Оля нічого не написала.
А сьогодні — «терміново потрібна допомога».
Ніна Петрівна повільно опустилася на диван. Справа була не в собаці і не в зіпсованій оббивці.
Собаки
Справа була в цьому принизливому відчутті своєї функції. Вона — безкоштовна перетримка, екстрена служба, остання інстанція. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, вона мріяла, щоб вони виросли і стали самостійними.
А тепер вона зрозуміла, що найстрашніше не самотність у порожній квартирі. Страшніше — із завмиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна тільки тоді, коли від тебе щось хочуть.
Благати про їхню увагу, виторгуючи її ціною власного комфорту і самоповаги.
Через годину у двері подзвонили. На порозі стояв Кирило, тримаючи за повідець величезного пса. Герцог радісно кинувся всередину, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.
Двері та вікна
— Мамо, ось корм, ось його іграшки. Гуляти тричі на день, ти пам’ятаєш. Все, ми побігли, а то на літак запізнимося! — він сунув їй в руки повідець і, чмокнувши в щоку на бігу, зник за дверима.
Ніна Петрівна залишилася стояти посеред передпокою. Герцог вже діловито обнюхував ніжки крісла.
З глибини квартири долинув звук тканини, що рветься.
Вона подивилася на телефон. Може, подзвонити дочці? Олечка, може, вона зрозуміє? Але палець завмер над екраном.
Оля не дзвонила вже місяць. Напевно, теж зайнята. У неї своє життя, своя сім’я.
І в цей момент Ніна Петрівна вперше не відчула звичної образи. Замість неї прийшло щось інше. Холодне, ясне і дуже тверезе розуміння. Досить.
Ранок почався з того, що Герцог, вирішивши проявити любов, стрибнув на ліжко і залишив на білосніжній ковдрі два брудні відбитки лап розміром з блюдце.
Новий диван у вітальні був розірваний вже в трьох місцях, а улюблений фікус, який вона вирощувала п’ять років, валявся на підлозі з обкусаним листям.
Ніна Петрівна налила собі валеріанки прямо з пляшечки і набрала номер сина. Трубку він взяв не відразу. На тлі було чутно шум хвиль і сміх Каті.
— Мамо, що? У нас все чудово, море супер!
— Кирило, я про собаку. Він розносить квартиру. Він роздер диван, я не можу з ним впоратися.
Собаки
— У якому сенсі? — щиро здивувався син. — Він ніколи нічого не дряпав. Може, ти його замикаєш? Йому потрібна свобода. Мамо, ну не починай, гаразд?
Ми тільки прилетіли, хочемо відпочити. Просто погуляй з ним довше, він і заспокоїться.
— Я гуляла з ним дві години вранці! Він тягне повідець так, що я мало не впала. Кирило, забери його, будь ласка. Знайдіть іншу перетримку.
У трубці зависла пауза. Потім голос Кирила став жорстким.
— Мамо, ти серйозно? Ми на іншому кінці світу. Як я його заберу? Ти ж сама погодилася. Або ти хочеш, щоб ми зараз все кинули і прилетіли через твої капризи? Це егоїзм, мамо.
Слово «егоїзм» вдарило наостанок. Вона, яка все життя жила для них, — егоїстка.
— Це не капризи, я…
— Все, мамо, Катя принесла коктейлі. Розважай там Герцога. Упевнений, ви подружитеся. Цілую.
І знову гудки.
Руки Ніни Петрівни тремтіли. Вона сіла на стілець у кухні, подалі від руйнувань. Почуття безсилля було майже фізичним. Вона вирішила зателефонувати Олі. Дочка завжди була більш розсудливою.
— Олю, привіт.
— Привіт, мамо. Щось термінове? Я на нараді.
— Так, термінове. Кирило залишив мені свого собаку і полетів. Цей пес несамовитий. Він псує меблі, я боюся, що він і мене скоро покусає.
Оля важко зітхнула.
— Мамо, ну Кирило ж попросив. Значить, була крайня необхідність. Що тобі, складно допомогти рідному синові? Ну порвав диван, купиш новий. Кирило потім віддасть. Напевно.
— Оля, справа не в дивані! Справа в ставленні! Він просто поставив мене перед фактом!
— А як він мав вчинити? На колінах благати? Мамо, припини. Ти на пенсії, у тебе купа вільного часу. Побудь з собачкою, що в цьому такого? Все, мені ніколи, начальник дивиться.
Розмова була закінчена.Ніна Петрівна поклала телефон на стіл. Сім’я. Яке дивне слово.
Тераси, газони й сади
У її випадку воно означало групу людей, які згадують про тебе, коли їм щось потрібно, і звинувачують в егоїзмі, якщо ти не можеш або не хочеш негайно виконати їхню вимогу.
Увечері в двері подзвонила сусідка знизу, зла, як фурія.
— Ніна! Ваша собака виє вже три години без зупинки! У мене дитина спати не може! Якщо ви не заспокоїте її, я викличу поліцію!
Герцог, що стояв за спиною Ніни, радісно гавкнув, підтверджуючи слова сусідки.
Ніна Петрівна зачинила двері. Вона подивилася на пса, який виляв хвостом, чекаючи похвали.
Потім на розірваний диван. На свій телефон. Всередині наростало глухе, важке роздратування.
Вона завжди намагалася вирішити все по-доброму. Переконати, пояснити, увійти в становище.
Але її логіка, її почуття, її аргументи просто нікому не були потрібні. Вони розбивалися об стіну поблажливої байдужості.
Вона взяла повідець.
— Ходімо, Герцог, погуляємо.
Вона вела пса алеєю парку, відчуваючи, як напруга в плечах перетворилася на тупий, ниючий біль.
Герцог рвався вперед, ледь не вириваючи повідець з її ослаблених рук. Кожен його ривок відгукувався в її душі відлунням слів сина і дочки: «егоїзм», «купа часу», «складно допомогти?».
Назустріч, легкою, майже танцюючою ходою, йшла Зінаїда, її колишня колега. Яскравий шарф, веселі очі.
— Ніночка, привіт! А я тебе відразу й не впізнала! Вся в турботах! Знову з онуком? — вона кивнула на Герцога.
— Це собака сина, — глухо відповіла Ніна.
— А, зрозуміло! — безтурботно розсміялася Зіна. — Ти у нас вічна паличка-виручалочка. А я, уяви, в Іспанію лечу через тиждень! На фламенко записалася, уяви?
У мої роки! З дівчатами з групи їдемо. Чоловік спочатку бурчав, а потім сказав: «Лети, відірвися, заслужила». А ти коли востаннє відпочивала?
Питання зависло в повітрі. Ніна не пам’ятала. Відпочинок для неї завжди був пов’язаний з дачею, онуками, допомогою дітям.
— Ти виглядаєш втомленою, — із щирим співчуттям сказала Зінаїда. — Не можна так на собі все тягнути.
Діти дорослі, нехай самі справляються. А то так і будеш їхніх собачок няньчити, поки життя проходить повз. Гаразд, я побігла, у мене репетиція!
Вона зникла, залишивши за собою шлейф дорогих парфумів і дзвінкої порожнечі.
«Поки життя проходить повз». Ця проста фраза спрацювала як детонатор. Ніна Петрівна зупинилася так різко, що Герцог здивовано подивився на неї.
Вона подивилася на цього величезного пса, на свої руки, що вчепилися в повідець, на сірі будинки навколо.
І зрозуміла, що більше не може. Жодного дня. Жодної години. Все. Досить.
Вона дістала телефон. Тремтячі пальці відкрили пошуковик. «Кращий готель для собак Київ».
Собаки
Перше ж посилання вело на сайт з глянцевими фотографіями: просторі вольєри, басейн, грумінг-салон, індивідуальні заняття з кінологом. І ціни, від яких у неї перехопило подих.
Ніна Петрівна рішуче натиснула на номер телефону.
— Добрий день. Я хотіла б забронювати у вас номер. Так, для дога. На два тижні. З повним пансіоном і процедурами.
Вона викликала таксі прямо в парк. У машині Герцог поводився напрочуд спокійно, ніби відчував зміни.
В готелі пахло не собакою, а лавандою і дорогими шампунями. Мила дівчина в уніформі простягнула їй договір.
Ніна Петрівна, не моргнувши оком, вписала в графу «Власник» ім’я і телефон Кирила.
У графі «Платник» — його ж. Вона заплатила заставу з грошей, які відкладала на нове пальто. Це була найкраща інвестиція в її житті.
— Ми будемо надсилати щоденний фотозвіт на номер власника, — посміхнулася дівчина, забираючи повідець. — Не хвилюйтеся, вашому хлопчику у нас сподобається.
Повернувшись у свою спокійну, нехай і пошарпану квартиру, Ніна Петрівна вперше за багато років відчула не самотність, а спокій.
Вона налила собі чаю, сіла на вцілілий край дивана і відправила два однакових повідомлення. Одне — Кирилу. Інше — невістці Каті.
«Герцог у безпеці. Він у готелі. Усі питання до його власника». А потім вона вимкнула звук на телефоні.
Телефон почав вібрувати на столі через три хвилини. Ніна Петрівна дивилася на екран, на якому висвітилося «Кирило», і відпила ще ковток чаю.
Тераси, газони й сади
Вона не відповіла. Через хвилину телефон знову завібрував. Потім прийшло повідомлення від сина: «Мамо, що це означає? Передзвони негайно!».
Вона увімкнула звук на телевізорі, зробивши його голосніше. Вона знала, що зараз відбувається на тому кінці дроту.
Паніка. Обурення. Спроби зрозуміти, як їхня зручна, безвідмовна мама могла так вчинити.
Справжня буря вибухнула через два дні. Дзвінок у двері був наполегливим, майже агресивним.
Ніна Петрівна не поспішаючи підійшла і подивилася у вічко. На порозі стояли Оля та Кирило з Катею. Засмаглі, але злі. Відпустка, очевидно, була безнадійно зіпсована.
Вона відчинила двері.
— Мамо, ти з глузду з’їхала?! — з порога закричав Кирило. — Який ще готель? Нам надіслали рахунок, ти бачила ці цифри? Ти вирішила нас розорити через якусь собаку?
— Здрастуйте, діти, — спокійно відповіла Ніна. — Проходьте. Тільки роззуйтеся, я підлоги помила.
Цей спокій збив їх з пантелику краще за будь-яку перепалку. Вони увійшли в квартиру. Кирило оглянув розірваний диван, перевернуту квітку.
— Ось, — він тицьнув пальцем у диван. — Це що?
— Це, Кирило, наслідки перебування твоєї вихованої собаки в моїй квартирі. Я викликала майстра, він оцінив збитки. Ось рахунок за перетяжку меблів і купівлю нового фікуса.
Вона простягнула йому акуратно роздрукований на принтері аркуш.
Собаки
— Ти ще й рахунок мені виставляєш? — задихнувся від обурення Кирило. — Ти повинна була за ним наглядати!
— Я повинна була? — Ніна Петрівна вперше за багато років подивилася на сина не з любов’ю, а з холодною цікавістю.
— Я нічого вам не винна вам. Як і ви мені. Я так розумію, ви приїхали не для того, щоб повернути мені заставу за готель і відшкодувати збитки?
Оля втрутилася, намагаючись згладити кути.
— Мамочко, ну навіщо ти так? Ми б все вирішили. Ну, погарячкував Кирило, з ким не буває. Навіщо відразу в крайності?
Товари для дому
— Крайності — це коли твій рідний син звинувачує тебе в егоїзмі, тому що ти не хочеш, щоб твій будинок перетворювали на руїни.
Крайності — це коли рідна дочка каже, що у тебе «купа часу», щоб прислужувати її братові. А це, — вона кивнула на рахунок, — це просто наслідки ваших рішень.
Кирило почервонів.
— Я не буду за це платити! Ні копійки! І за твій дурний готель теж!
— Добре, — просто відповіла Ніна. — Я й не сумнівалася. Тоді я продаю дачу.
Це був удар під дих. Дача, на яку вони вже будували плани: шашлики, лазня, відпочинок з друзями.
Їхня дача. Місце, куди вони приїжджали виключно відпочивати, поки мати все літо полола грядки і фарбувала паркан.
— Ти не маєш права! — вигукнула Оля, забувши про миротворчість. — Вона і наша теж! Ми там все дитинство провели!
— Документи на мене, — знизала плечима Ніна. — А ваше дитинство, Оленька, закінчилося.
Виручених грошей якраз вистачить, щоб покрити витрати, компенсувати мені моральну шкоду і, можливо, з’їздити до Іспанії. Зінаїда казала, що там дуже добре.
Вони дивилися на неї, як на незнайомку. Перед ними стояла не їхня тиха, покірна мама, а жінка зі сталевим стрижнем, про існування якого вони й не підозрювали.
Жінка, яка більше не боялася їхнього гніву, їхніх маніпуляцій, їхніх образ.
Вперше за довгі роки в кімнаті запанувала напружена тиша. Це було незручне затишшя усвідомлення. Вони програли.
Через тиждень Кирило переказав їй на картку всю суму до копійки. Ні вибачень, ні дзвінків більше не було.
А Ніна Петрівна і не чекала. Вона дістала з антресолей свою стару, майже неношену валізу. Зателефонувала Зінаїді.
— Зіночко, привіт. У тебе є ще одне місце на фламенко?
Залишити відповідь