— Мамо, скільки можна про одне й те саме? Нотаріус до п’ятої працює!
Ірина кинула сумку на стіл. Ложечка в материній чашці дзенькнула об край.
Ганна Петрівна сиділа на ліжку, притискаючи до колін вовняну хустку.
— А я тебе до нотаріуса не просила записувати.
— Бо ти ніколи ні на що не зважишся! Сидітимеш тут сама, поки не впадеш десь посеред кухні. І хто тебе підніме? Катя?
— Не треба так про сестру.
— А як треба? Вона за кордоном, а я тут. Я тобі обід привезла, ліки забрала, підлогу вчора вимила. Чи це не рахується?
— Рахується, доню. Я ж дякую тобі.
— Мені не «дякую» треба! Мені треба знати, що я не вкладаю сили в хату, яку потім доведеться ділити.
Ганна Петрівна підвела очі.
— То ти через це приходиш?
Ірина на мить замовкла, тоді розстебнула куртку й відвела погляд.
— Не перекручуй. Я хочу, щоб усе було справедливо.
— А справедливо — це одній дочці все, а другій навіть не сказати?
— Знову Катя! Мамо, їй ця хата не потрібна. У неї своє життя.
— То чого ти так боїшся їй подзвонити?
— Бо почнуться поради! Вона там розказуватиме, як мені тут тебе доглядати. Ні. Оформимо дарування — і житимемо спокійно.
— А зараз ми що, не можемо спокійно?
Ірина стиснула губи.
— Зараз ти знову робиш із мене чужу.
Ганна Петрівна хотіла щось відповісти, але тільки поправила хустку. Від ранку нило серце. На суперечку сил уже не було.
Колись у цій хаті не замовкали голоси. Чоловік майстрував щось на подвір’ї, дівчата сперечалися через сукні, мати гукала всіх до столу. Тепер чоловікова куртка висіла в сінях, а за стіл Ганна Петрівна найчастіше сідала сама.
Старша, Ірина, жила за пів години їзди. Торгувала на ринку, ростила дітей, разом із чоловіком роками винаймала тісну квартиру.
— Знову господар плату піднімає, — скаржилася вона матері. — У дітей навіть свого кутка немає.
Ганна Петрівна тоді діставала зі шухляди гроші, відкладені з пенсії.
— Візьми. Тільки собі щось поїсти купіть, не самими макаронами живіть.
— Мамо, я поверну.
— Та вже як зможеш.
Повернення вона не вимагала.
Молодша, Катя, спершу поїхала працювати до столиці, потім — за кордон. Там вийшла заміж, знайшла постійну роботу. Приїздила рідко, зате телефонувала майже щовечора.
— Тиск міряла?
— Міряла.
— Скільки?
— Та нормальний.
— Мам, цифри кажи, я ж тебе знаю.
Ганна Петрівна сміялася й тяглася по записник.
Катя надсилала гроші на ліки, замінила старий холодильник, оплатила ремонт котла. Та коли мати чула за вікном чиїсь кроки, все одно мимоволі дивилася на двері.
— Приїхала б ти, — якось не втрималася вона.
У слухавці стихло.
— Знаю, мамо. Я теж хочу.
— Я не дорікаю. Просто скучила.
— Я розумію.
Про це Ганна Петрівна Ірині не розповідала. Та й без того при кожній згадці про сестру кривилася.
— Їй добре говорити. Гроші перекинула — і совість чиста.
— Вона їх теж не на дорозі знаходить, Іро.
— А я, значить, знаходжу?
Після таких розмов мати переводила мову на онуків.
Коли ноги почали підводити зовсім, Ірина раптом стала приїжджати щодня. Приносила суп у каструльці, прала постіль, підмітала ґанок.
Першого тижня Ганна Петрівна раділа.
— Сідай, доню. Хоч чаю разом вип’ємо.
— Зараз, мамо. Я ще в кімнаті приберу.
А потім за чаєм з’явилася розмова про будинок.
— Нам би сюди переїхати, — сказала Ірина. — Діти під рукою, ти не сама. Чоловік би дах підлатав.
— То переїжджайте. Місця всім стане.
— Ні, так не піде. Спершу треба документи владнати.
— Які документи?
— Хату на мене оформити. Бо ми гроші вкладемо, а потім Катя приїде свою половину вимагати.
Ганна Петрівна відсунула чашку.
— Вона ще нічого не вимагала.
— Поки що.
Відтоді кожен обід, кожне вимите вікно, кожна привезена упаковка ліків завершувалися тим самим.
— Мамо, ти подумала?
— Іро, дай мені час.
— На що? Що зміниться за тиждень?
Одного ранку мати не витримала:
— Я вже боюся тебе просити про щось.
Ірина завмерла з відром у руках.
— Чудово. Я тут стараюся, а мене ще й бояться.
— Бо ти щоразу про хату.
— А ти щоразу відмовчуєшся! Я маю право знати, заради чого все це роблю.
Ганна Петрівна довго дивилася на неї.
— Я думала, заради мене.
Ірина поставила відро так різко, що вода хлюпнула на підлогу.
— Легко тобі говорити. Ти не живеш у чужій квартирі. Тобі не треба щомісяця думати, чим за неї платити.
— Я ж не виганяю вас. Живіть тут.
— Щоб потім сестра нами командувала?
— Та подзвонімо їй разом. Сядемо, поговоримо…
— Ні! Тільки не треба її вплутувати.
Після цього Ірина кілька днів була особливо мовчазна. Приходила, ставила їжу й збиралася йти.
— Посидь трохи, — просила мати.
— Не можу. Справ багато.
— Ти сердишся?
— А як ти думаєш?
Ганна Петрівна залишалася над тарілкою супу й не могла проковтнути ні ложки.
Наприкінці місяця Ірина приїхала разом із чоловіком.
— Збирайся. Нас чекають.
— Де?
— Мамо, ну не починай знову. У нотаріуса.
На столі з’явилася папка. Ірина розгорнула її, показала якісь аркуші.
— Я все дізналася. Нічого страшного. Ти як жила тут, так і житимеш.
— А догляд?
— Буде тобі догляд. Скільки можна обіцяти?
Ганна Петрівна глянула на зятя. Той стояв біля дверей із ключами від машини й розглядав підлогу.
— Може, хоч Каті скажемо?
Ірина закрила папку.
— Ти мені довіряєш чи ні?
Мати опустила голову.
— Ти ж моя дитина.
— От і все. Одягайся, надворі холодно.
У нотаріальній конторі пахло папером і чужими парфумами. Ганна Петрівна ніяк не могла розстебнути верхній ґудзик пальта.
— Вам допомогти? — запитала нотаріуска.
— Ні, дякую.
Ірина сама потягнулася до ґудзика.
— Вона хвилюється. Мамо, не смикайся.
Нотаріуска посунула документи ближче.
— Прочитайте уважно. Після оформлення власницею будинку буде ваша дочка.
— Одразу? — тихо спитала Ганна Петрівна.
— Так. Це не заповіт.
— Мамо, ми ж говорили, — озвалася Ірина.
— Я запитую вашу маму, — зупинила її нотаріуска. — Ганно Петрівно, ви добровільно даруєте будинок? Розумієте наслідки?
За столом стало тихо.
Мати подивилася на дочку. Та ледь помітно кивнула, не відводячи очей.
Ганна Петрівна згадала ранкові суперечки, важкі сумки, Іринине: «Я теж просто так бігати не буду». Уявила, як знову повернеться додому й усе почнеться спочатку.
— Так, — вимовила вона. — Розумію.
Ручка ковзнула між вологими пальцями. Свій підпис вона виводила повільно, наче вперше.
На вулиці Ірина обняла її за плечі.
— Ну от! А скільки нервів було. Тепер усе владнається.
— Ти ж мене не залишиш, Іро?
— Господи, мамо. Поїхали вже, змерзнеш.
Наступного дня дочка прийшла без обіду.
— Не встигла приготувати. У тебе вчорашнє є.
— Є, доню. Я не про їжу. Посидиш?
— Треба шафу розібрати. Тут стільки непотребу.
З кімнати почулося шарудіння. За хвилину Ірина винесла стару коробку й поставила біля сміттєвого відра.
— Оце викинемо.
Ганна Петрівна впізнала фотографію, що визирала з-під пожовклих конвертів.
— Стривай. Там ваше з Катею дитинство.
— Та вони всі в плямах. Нових фотографій немає?
— А тата нового ти мені сфотографуєш?
Ірина невдоволено зітхнула.
Мати, тримаючись за спинку стільця, підвелася й забрала коробку.
— Оце не чіпай. Прошу тебе.
— Добре. Тільки потім не скаржся, що прибирати важко. Я у своїй хаті хочу порядок.
Ганна Петрівна притиснула коробку до грудей.
— У своїй…
— Мамо, не треба цього тону.
За кілька тижнів Ірина вже без запитань переставляла меблі й вирішувала, що залишити, а що віддати.
— Моє крісло куди понесли?
— У сарай. Воно продавлене.
— Мені в ньому ноги не так боліли.
— Сядеш на диван.
— Іро…
— Я не можу через кожну дрібницю радитися!
Ганна Петрівна замовкла. Увечері вона хотіла розповісти все Каті, але на звичне «Як ти, мамочко?» відповіла:
— Та нічого. Потихеньку.
— Голос у тебе якийсь сумний.
— Втомилася сьогодні.
— Не пораєшся хоч на городі?
— Ні, доню. Не пораюся.
Після дзвінка довго сиділа з телефоном у руках. Найстрашніше було не те, що Катя образиться за хату. Найстрашніше — почути: «Як же ти могла мені не сказати?»
Через два місяці після підписання документів Ганну Петрівну забрала швидка.
Вона встигла покликати сусідку Галину, коли біль у грудях став нестерпним. Та й викликала лікарів, і зібрала в пакет халат та капці.
— Ірі дзвонити? — запитала вже біля машини.
Ганна Петрівна тільки кивнула.
Дочка приїхала наступного дня.
— Ну що в тебе? — спитала з порога палати.
— Лікар казав, серце…
— Я чула, що серце. Що далі робити?
На тумбочку ліг невеликий пакет.
— Оце купила. Решти поки не було.
— Лікар просив до нього зайти. Каже, мені самій не можна буде.
Ірина потерла лоба.
— Мамо, я не можу сидіти біля тебе цілими днями.
— Я не прошу цілими днями.
— А хто вночі вставатиме? Хто уколи робитиме? Ти хоч уявляєш, скільки доглядальниця коштує?
Ганна Петрівна підтягнула ковдру до грудей.
— Ти казала, що ми разом житимемо.
— Коли ти ще сама ходила!
Ці слова почула й жінка на сусідньому ліжку. Вона перестала складати рушник.
— Іро, — мати говорила майже пошепки, — ти ж обіцяла. Я тобі хату віддала.
Дочка озирнулася на сусідку.
— Не треба тут влаштовувати.
— Я не влаштовую. Я питаю: куди мені після лікарні?
— Додому. Куди ж іще?
— А хто зі мною буде?
Ірина взяла сумку.
— Подзвони Каті. Вона теж дочка. Нехай допомагає.
— Але ж ти казала, що…
— Мало що я казала! Я думала, буде простіше. У мене діти, робота, своє життя. Я не наймалася сиділкою.
Ганна Петрівна відвернулася до вікна.
— Я зрозуміла.
Ірина ще постояла, ніби чекала заперечень.
— Мені треба йти.
Мати не відповіла.
Коли двері зачинилися, сусідка обережно простягнула їй серветку.
— Може, води?
— Ні, дякую.
— Покликати когось?
Ганна Петрівна заплющила очі.
— Нікого не треба.
Кілька днів вона майже не їла. Телефон то вимикала, то ховала під подушку. Катині дзвінки дивилася до останнього гудка, але відповісти не могла.
На четвертий вечір телефон знову засвітився.
Цього разу Ганна Петрівна підняла слухавку.
— Мамо! Нарешті. Ти де?
— Катрусю…
— Мені тітка Галя подзвонила. Чому я від сусідки дізнаюся, що ти в лікарні? Що кажуть лікарі?
Мати спробувала вдихнути, та замість відповіді вирвалося ридання.
— Мам? Тобі боляче? Поклич медсестру!
— Ні… Не через те. Доню, пробач мені.
— За що?
— Я хату Ірі віддала.
На тому кінці стало тихо.
Ганна Петрівна затулила долонею рот, але сльози вже не спинялися.
— Вона казала, доглядатиме. Щодня казала. А я… Я боялася, що сама залишуся. І тобі не сказала. Вона просила не казати, а я послухала. Пробач мені, Катрусю.
— Коли ти підписала?
— Два місяці тому.
— І що зараз?
— Каже, не може зі мною бути. Каже, щоб тобі дзвонила.
Катя різко видихнула. Було чути, як десь поруч відсунувся стілець.
— Вона в тебе зараз?
— Ні.
— Ти сама в палаті?
— Ще жінка є.
— Добре. Мамо, послухай мене. Хату поки залишимо.
— Ти сердишся?
— Я дуже серджуся. Але не зараз, чуєш? Зараз мені треба знати, що з твоїм серцем. Дай номер лікаря.
— Ти на мене сердишся? — знову запитала мати, наче іншого не почула.
Катя помовчала.
— Мені боляче, що ти мовчала. Я ж думала, у тебе все добре.
— Соромно було.
— А самій у лікарні лежати не страшно?
Ганна Петрівна заплакала ще дужче.
— Страшно, доню.
— Отож. Більше так не роби. Навіть якщо щось накоїла, навіть якщо думаєш, що я сваритимуся, — дзвони.
— Я боялася, ти скажеш, що тепер я тобі не потрібна.
— Мамо… Ти мені потрібна. Не хата. Ти.
Ганна Петрівна притиснула телефон до вуха обома руками.
— Я приїду, — сказала Катя. — Зараз подивлюся квитки. Уранці говоритиму з лікарем, а завтра ввечері вже буду в тебе.
— А робота? А чоловік?
— Домовлюся. Спершу приїду, а далі вирішуватимемо.
— Тільки через мене з Ірою не сварися.
У слухавці знову запала пауза.
— Зараз я їй не дзвонитиму. Зараз я їду до тебе.
Наступного вечора Катя ввійшла до палати з дорожньою сумкою на плечі.
Ганна Петрівна спробувала сісти.
— Лежи, — дочка кинула сумку на стілець і нахилилася її обійняти. — Куди ти підриваєшся?
Мати вчепилася в рукав її светра.
— Приїхала…
— А ти думала, обдурю?
— Я вже не знала, що думати.
Катя сіла на край ліжка й обережно витерла їй щоки.
— Ну все. Я тут.
За кілька днів лікар дозволив виписку, але наполіг на постійному нагляді. Катя винайняла в місті квартиру неподалік лікарні, домовилася про консультації та допомогу доглядальниці. Переїзд за кордон ще треба було підготувати, і поспішати зі слабким серцем ніхто не дозволяв.
— Це ж скільки грошей, — занепокоїлася Ганна Петрівна, побачивши квартиру.
— Мамо, ходімо краще покажу, де ти спатимеш.
— Катю, я серйозно.
Дочка зупинилася біля неї.
— І я серйозно. Ми впораємося. Тільки не треба тепер за кожну таблетку вибачатися.
Паралельно Катя звернулася до юристів. На першій зустрічі Ганна Петрівна знову розгубилася перед паперами.
— Я ж сама підписала. Тепер хто повірить?
— Розкажіть усе по черзі, — попросив юрист. — Що вам обіцяли, як відбувалися розмови, хто міг їх чути. Швидкого результату я не обіцяю. Але документи треба вивчити, обставини — перевірити.
— А якщо нічого не вийде?
Катя накрила материну руку своєю.
— Ти все одно житимеш зі мною.
Ірина подзвонила того самого вечора.
— Ти що затіяла? — почула Катя замість привітання. — Мати добровільно все підписала.
— З юристом поговориш.
— Не командуй мною! Тебе тут роками не було!
— А тебе не було, коли мамі знадобився догляд.
— Я не можу все кинути!
— Ти могла сказати це до того, як забрала будинок.
Ірина замовкла, потім заговорила голосніше:
— Це моя хата. За документами — моя!
Катя глянула на матір, яка сиділа неподалік і зблідла від самого сестриного голосу.
— На маму більше не тисни. Питання будинку вирішуватимемо законним шляхом.
Вона завершила розмову.
— Що вона каже? — спитала Ганна Петрівна.
Катя присіла поруч.
— Поки нічого нового.
— Вона ж моя дочка, Катю.
— Я знаю.
— Як мені тепер із цим жити?
Катя не стала відповідати одразу. Лише обійняла її за плечі.
Юридична справа тільки починалася. Попереду були заяви, свідчення, пошуки доказів і невідомий результат. Будинок поки залишався за Іриною.
Але одного ранку Ганна Петрівна прокинулася від запаху чаю й тихого дзенькоту посуду.
— Ти вже встала? — гукнула з кухні Катя. — Зачекай, я капці принесу. Підлога холодна.
— Я сама можу.
— Знаю. Просто я вже тут.
За сніданком мати довго крутила чашку в руках.
— Мені сьогодні тато снився. Наче ми вдома, а він яблука з саду приніс.
Катя сіла навпроти.
— Скучила за хатою?
— Дуже. Я ж там кожен кут знаю.
— Розумію.
— Але повертатися туди самій боюся.
Катя простягнула руку через стіл.
— Самій не доведеться.
Ганна Петрівна стиснула її пальці. Чай уже трохи вистиг, та вперше за багато місяців їй не хотілося поспішати, виправдовуватися чи прислухатися, з яким настроєм відчиняться двері.
Тільки одна думка не давала спокою.
— А якщо Іра прийде й попросить пробачення?
Катя повільно поставила чашку.
— Я не можу вирішити це за тебе, мамо.
Ганна Петрівна кивнула й подивилася у вікно.
Чи зможе вона колись знову повірити дочці, яка так наполегливо обіцяла бути поруч? І чи варто заради родинного миру відчиняти двері людині, після якої досі страшно залишатися самій?