Ольга Петрівна розлила чай і підсунула сусідці тарілку з яблучним пирогом.
— Куштуй, Галино. Тільки чесно кажи, як вийшло.
Галина Василівна відламала шматочок і примружилася від задоволення.
— Олю, ну чого ти питаєш? Як завжди, смакота!
— Пироги в мене виходять, — зітхнула господиня. — А от із рідними біда.
— Знову про Сергія?
— А про кого ж? Знову без роботи! І року на одному місці не протримався.
— Може, умови там погані були?
— У нього всюди погані! То начальник не такий, то платять мало.
Галина поставила чашку.
— Олю, він же непоганий чоловік. Не п’є, не гуляє, з донькою сидить, Каріні допомагає. І руки в нього звідки треба ростуть.
— І що?
— Ґанок тобі хто полагодив?
— Сергій.
— А паркан?
— Теж він.
— А насос торік?
— Та він, він! — не витримала Ольга Петрівна. — Тільки чоловік повинен гроші в дім приносити!
— Зараз усім із роботою складно.
— Твого сина он підвищили. А живе він у тому самому світі.
Галина помовчала й поправила серветку.
— Сина підвищили. А невістка вже другий рік по підробітках перебивається. Теж ніде надовго не затримується.
— Жінці можна пробачити. То працює, то дитиною займається. У неї сім’я на першому місці.
— А Сергій, виходить, Майкою не займається?
— Ой, Галино, ну що ти все його захищаєш? Я ж не кажу, що він погана людина. Але ж роботу треба знайти!
Сусідка тільки зітхнула. Цю розмову вони вели не вперше.
***
Каріна стояла посеред кухні з телефоном біля вуха. Сергій одразу помітив, як вона зблідла.
— Так… Я зрозуміла. А мама при свідомості? Сильно вдарилася? До якої лікарні повезли?
Сергій підвівся:
— Що сталося?
Вона махнула йому рукою і знову заговорила в слухавку:
— Добре. Ми зараз приїдемо. Дякую, що подзвонили.
Каріна поклала телефон на стіл. Руки в неї тремтіли.
— Сергію, мама впала. Біля ґанку дошку хотіла поправити, оступилася… Кажуть, перелом. Серйозний.
— Вона сама була?
— Галина Василівна її знайшла, швидку викликала. Господи, я ж просила маму нічого самій не лагодити!
— Зараз не про це. Збирай Майку, я таксі викличу.
Каріна побігла до спальні, повернулася за сумкою, зупинилася.
— А якщо…
— Каріно. — Сергій взяв її за руку. — Ми зараз до неї поїдемо. Добре?
Вона кивнула й поспішила до доньки.
У лікарні вони довго сиділи в коридорі. Трирічна Майка заснула в Сергія на руках, а Каріна все дивилася на двері кабінету.
Коли вийшов лікар, вона схопилася з місця.
— Я дочка Ольги Петрівни. Що з мамою?
— Перелом складний. Потрібна операція, а після неї — постійний догляд. Самостійно пересуватися вона якийсь час не зможе.
— Довго?
— Поки що важко сказати. Щонайменше три-чотири тижні, далі подивимося.
Лікар пішов, а Каріна повільно сіла поруч із чоловіком.
— Вона ж одна на дачі… Сергію, я не можу зараз піти з роботи. І відпустку власним коштом не можу взяти.
— Не треба поки себе мучити.
— А що мені робити? До нас маму не привезти, місця немає. Саму її теж не залишиш…
Сергій поправив ковдру на плечах доньки.
— Я можу пожити в неї.
Каріна глянула на нього:
— Ти?
— А що? Майка вдень у садочку, ти на роботі. Я поки не працюю. Приготую, допоможу мамі, до лікаря відвезу.
— Ти ж знаєш, яка вона. Скаже, що ти навмисне в неї оселився, аби нічого не робити.
— Ну, скаже. Переживу.
— Серйозно? Вона ж тебе за кожну дрібницю…
— Каріно, — перебив він, — це твоя мама. Їй потрібна допомога.
Вона притулилася до його плеча.
— Дякую тобі.
Саме тоді медсестра покликала її до матері. Сергій залишився в коридорі з донькою і подумав, що тещу ця звістка навряд чи потішить. Але перше її обурення, на щастя, доведеться вислухати Каріні.
***
Після операції Ольгу Петрівну привезли на дачу. І вже наступного ранку Сергій почув із кімнати:
— Сергію! А де мій кухоль?
— У шафі.
— Я бачу, що в шафі! Чому він унизу? Кухлі стоять на другій полиці.
— Добре, переставлю.
Увечері кухоль знову опинився внизу.
— Ти мене зовсім не слухаєш?
— Слухаю. Просто мию посуд і машинально ставлю, куди рука тягнеться.
— То хай тягнеться на другу полицю!
Із каструлею вийшло не краще.
— Тільки не в цій вари! — вигукнула Ольга Петрівна, побачивши, що зять набирає воду.
— Чому? Вона ж якраз підходить для макаронів.
— Вона з квіточками! Я в ній компоти гостям варю. Візьми сіру.
— А сірій не образливо?
— Сергію!
— Уже беру.
Троянди йому теж довірили не відразу.
— Під корінь поливай! — гукала Ольга Петрівна з веранди.
— Та я під корінь!
— А чого ж листя мокре?
— Бо я трохи не туди потрапив.
— От сонце вийде — і погорить усе.
— Зрозумів. Завтра навіть не бризну.
Вона бурчала, він зітхав, а потім ішов за ліками, готував обід, допомагав їй пересісти з ліжка в крісло. Уночі, якщо тещу будив біль, Сергій теж приходив.
Якось вона гукнула його так тихо, що він ледь почув.
— Щось болить? — спитав, зазирнувши до кімнати.
— Води подай, будь ласка.
Він приніс склянку, допоміг їй підвестися й поправив подушку.
— Дякую. Лягай уже.
— А ви кличте, якщо що. Я недалеко.
Ольга Петрівна хотіла сказати, що й сама якось дотягнулася б до води. Але склянка стояла на столі, і вона добре знала, як важко їй зараз до нього дістатися.
***
Одного дня до неї навідалася Ірина Аркадіївна із сусідньої вулиці. Ольга Петрівна не дуже її любила: та вміла і похвалитися, і розпитати про чуже життя. Але гостю все ж запросили до столу.
— Як ваше здоров’я? — поцікавилася Ірина Аркадіївна.
— Помалу. Лікар каже, скоро гіпс знімуть.
Сергій поставив перед гостею чай і печиво.
— А ви що, у відпустці? — запитала та.
— Ні.
— Як же вас так надовго з роботи відпустили?
— Я зараз тимчасово не працюю. Нещодавно звільнився.
Ірина Аркадіївна підняла брови.
— Он як…
Сергій зібрав зі столу крихти й пішов до раковини. Ольга Петрівна помітила погляд гості.
— І слава Богу, що звільнився! — раптом сказала вона.
Сергій озирнувся.
— Там і платили мало, і начальство людей не цінувало, — продовжила Ольга Петрівна. — А тут біда трапилася, і Сергій поруч. Готує, прибирає, в аптеку ходить. Золота людина!
— Ольго Петрівно… — розгублено озвався зять.
— А що? Неправду кажу? Не кожен зять за тещею так доглядав би. Інший сказав би: «Я зайнятий», — і шукай його.
Ірина Аркадіївна хмикнула й узялася за чашку.
Коли гостя пішла, Сергій повернувся до тещі з усмішкою.
— Золота людина, значить?
— Не зарозумійся! Кухоль ти знову не туди поставив.
— То може, нехай золота людина його переставить?
— Було б непогано.
Сергій засміявся. Ольга Петрівна теж усміхнулася, але швидко зробила суворе обличчя.
***
Незабаром Ользі Петрівні зняли гіпс. Сергій пожив із нею ще трохи, поки вона ходила на фізіотерапію, а потім знайшов нову роботу. Там і платили непогано, і колектив виявився чудовий.
Одного разу Галина Василівна знову прийшла на чай. Ольга Петрівна поставила на стіл пиріг і сіла навпроти.
— Знаєш, як добре було, коли Сергій тут жив, — сказала вона. — Усе до ладу. Складно мені тепер без нього.
Галина посміхнулася:
— Навіть без кухлів на нижній полиці?
— Ой, та нехай би вже стояли де завгодно, — махнула рукою Ольга Петрівна. — Аби він частіше приїжджав.
— То поклич.
— У неділю й покличу. З Каріною та Майкою. Пиріг їм спечу.