— На старість літ у гори зібралася? Сама? — Петро поклав виделку. — Любко, ти при своєму розумі?
— Сама не поїду. Валізу візьму.
За столом хтось пирснув, але відразу стих. Петро не любив, коли сміялися не з його жартів.
— Я серйозно питаю.
— І я серйозно відповідаю. Квитки купила, кімнату замовила.
— На свята треба вдома сидіти. З родиною.
Любов глянула на нього через стіл.
— Тридцять чотири роки сиділа. Тепер хочу побачити гори.
У доньчиній квартирі святкували день народження онуки. З дитячої долинав сміх, на кухні чекав торт, а за столом раптом зробилося незатишно.
— Любо, ну які гори? — втрутилася Петрова сестра Катерина. — У нашому віці вже про онуків думати треба.
— Я про них думаю. Гостинців привезу.
— Не перекручуй. Ми ж тобі добра хочемо.
— То побажайте щасливої дороги.
Марійка взяла порожнє блюдо, хоча прибирати його ще не було потреби.
— Може, вже торт?
Але Петро не вгамовувався:
— Порядні жінки після розлучення поводяться скромніше. А не їздять по готелях. Що люди скажуть?
Любов поклала серветку біля тарілки.
— А коли я на свята в твоєї мами сніг відкидала й свиням варила, люди що казали?
— Знову ти за старе.
— Бо нового в нас із тобою не було. Я щозими просила: поїдьмо хоч на три дні. Пам’ятаєш, що ти відповідав?
— Гроші треба було берегти.
— От я й берегла. Тепер витрачу.
Петро відкинувся на спинку стільця.
— Побачимо, як ти там без мене.
— Уже два роки бачиш, Петре.
Сваха потяглася до склянки. Катерина підтиснула губи. Марійка мовчки пішла по торт.
Пізніше, коли гості перебралися до вітальні, донька затримала матір на кухні.
— Мамо, навіщо ти його зачіпаєш?
Любов, яка витирала тарілку, завмерла.
— Я його?
— Ну ти ж знаєш, який він. Могла промовчати.
— Знаю. Тому й не хочу більше мовчати.
Марійка пустила воду сильніше.
— Залишайся на свята в нас. Тато прийде. Посидимо всі разом, як колись.
— Доню, мені не хочеться, як колись.
— Йому важко самому.
— А мені з ним було важко.
— Але ти ж даєш собі раду! А він…
Любов повісила рушник.
— А він дорослий чоловік. Не роби з нього сироту.
Марійка відвернулася до мийки.
— Ти стала така різка.
— Я стала казати, чого хочу. Це незвично, я розумію.
Два роки тому Любов пішла від Петра з двома сумками. Не до іншого чоловіка, не після гучного скандалу. Одного ранку він знову почав вичитувати за дорогий сир, і вона раптом зрозуміла, що більше не може слухати.
— Тобі для себе нічого не шкода, — бурчав він, гортаючи чек. — А потім дивуєшся, куди гроші діваються.
— Я його вперше за пів року купила.
— То тепер медаль тобі дати?
Вона тоді нічого не відповіла. Дістала сумки.
Батьківську Петрову хату ділити не стала. Забрала свою частину заощаджень, додала тітчину спадщину й купила маленьку квартиру на околиці. На ремонт позичила.
Першого вечора в новому помешканні поставила чайник і довго сиділа на табуретці посеред нерозібраних речей.
Ніхто не питав, навіщо вона кип’ятить повний. Ніхто не перемикав телевізор. Можна було просто пити чай.
Марійка того спокою не розуміла.
— Тато знову пельмені купив, — скаржилася телефоном. — Мамо, він так шлунок посадить.
— У нього каструлі є.
— Він не вміє!
— Навчиться. Я теж не вміла сама жити.
Любов працювала старшою продавчинею у великій господарській крамниці. Знала, де яка гайка лежить, який змішувач не потече за місяць і чому дешевий подовжувач краще обійти.
— Мені ота штука потрібна під умивальник, — пояснював покупець, малюючи пальцем у повітрі. — Крива така.
— Сифон?
— Мабуть. Ви дайте, я вдома приміряю.
— А потім назад принесете. Сфотографуйте, що у вас стоїть, я підберу.
— Та звідки ви все знаєте?
Любов усміхнулася:
— Довелося навчитися. У мене вдома майстра іноді місяцями чекали.
У власній квартирі вона вже нічого місяцями не чекала. Потроху все облаштувала. От тільки світла на сходовому майданчику домогтися не могла.
Лампочка згасла ще восени. Любов купила нову, але та не засвітилася: справа була в патроні.
— Заявку прийнято, — відповідали в обслуговуючій конторі.
За тиждень сказали:
— У нас позначено, що виконано.
— То прийдіть увечері й подивіться, як виконано. Люди з телефонами сходами ходять.
— Залиште ще одну заявку.
У вихідний Любов пішла до них сама.
— Майстер один на десять будинків, — сказала працівниця за стійкою. — Чекайте.
— Ми вже другий місяць чекаємо.
— Попросіть дітей, нехай через сайт звернуться.
— А від мого звернення патрон гірше замінюється?
Дівчина зітхнула й покликала наступного.
Біля виходу Любов наздогнала Варвара Семенівна із сорок другої квартири. Колишня вчителька математики, якої в під’їзді побоювалися навіть дорослі чоловіки.
— Треба письмово, — сказала вона. — У двох примірниках. На вашому нехай поставлять дату й підпис.
— Я вже й говорила, і дзвонила…
— Дзвінок до справи не підшиєш.
Любов втомлено кивнула.
— Зрозуміла. Дякую.
— І килимок свій посуньте. Прибиральниця знову скаржилася.
— Посуну, Варваро Семенівно.
Письмової заяви вона подати не встигла.
За кілька днів поверталася з роботи під холодним дощем. У торбі лежали картопля й хліб. Телефон глибоко в кишені, діставати його на сходах не хотілося.
До своєї квартири залишалося кілька кроків, коли нога поїхала на мокрій плитці.
Любов виставила руку. Хруснуло.
— Ой… Господи…
Картопля загупала сходами. Вона сіла, притиснувши руку до грудей, і спробувала вдихнути.
Двері навпроти відчинилися.
— Хто там упав?
— Я… Не йдіть сюди, слизько.
Варвара Семенівна нахилилася ближче.
— Любове? Встати можете?
— Не знаю. Рука… Здається, зламала.
— Не рухайте нею.
За хвилину сусідка принесла подушку, підклала під спину й набрала швидку.
— Адресу записали? Так, жінка впала. Сильний біль у руці. Під’їзд темний, я вас зустріну.
Любов дивилася, як вона збирає картоплю.
— Облиште ту картоплю.
— А що, лікарі мають на ній ноги поламати?
Від болю й сорому в Любові затремтіли губи.
— Я думала, ви мене терпіти не можете.
Варвара Семенівна випросталася.
— Через килимок?
— Ви ж увесь час…
— На килимок я сердилася. Не на вас. Ключі давайте, речі занесу.
У лікарні зробили знімок. Перелом виявився зі зміщенням.
— Зараз буде неприємно, — попередив лікар.
Любов вчепилася лівою рукою в край кушетки.
— Робіть уже.
Потім був гіпс, настанови, папери. Коли все скінчилося, вона набрала Марійку.
— Мамочко, як же так? Дуже болить?
— Уже менше. Мене додому відпускають.
— Я не вирвуся… Малий із температурою, чоловік ще на роботі. Ти таксі виклич, добре? Я гроші перекину.
Любов подивилася на пальто на сусідньому стільці.
— Гроші в мене є. Мені б одягнутися допомогти.
У слухавці заплакала дитина.
— Зачекай… Зараз, сонечко! Мамо, може, татові подзвоню?
— Не треба.
— Він приїде.
— Марійко, не треба.
Пальто на гіпс не налазило. Ґудзики вислизали з пальців. Любов кілька разів нахилялася до черевиків, а тоді сіла й заплющила очі.
У кишені лежала записка від сусідки: «Ключі в мене. Зайдеш, як повернешся». Нижче — номер телефону.
— Варваро Семенівно, це я. Мене відпускають. Ви б винесли ключі, коли я приїду…
— Де сидиш?
— У лікарні ще.
— У якій саме?
— У міській, на пагорбі.
— Чекай у вестибюлі.
— Та навіщо вам їхати? Я тільки…
— Не сперечайся. Так швидше буде.
За пів години сусідка вже стояла перед нею. Оглянула пальто, незав’язані черевики й мовчки поставила сумку.
— Ногу трохи вперед.
— Не треба, я сама…
— Бачу, як сама. Давай сюди шнурок.
Вона важко опустилася навколішки, зав’язала черевики, допомогла накинути пальто й обгорнула Любов своєю шаллю.
— Не плач. Руку берегти треба, а не соромитися.
— Я не плачу.
— Ну й добре. Ходімо.
Удома Варвара Семенівна поставила перед нею гарячий бульйон.
— Їж. Потім ліки розберемо.
— Я вам гроші за таксі…
— Половину віддаси. Я ж теж їхала.
Любов уперше за вечір усміхнулася.
Сусідка виклала коробочки з ліками на стіл.
— Прочитай, що тут. Окуляри десь поділа.
Любов прочитала дозування, підняла очі й побачила окуляри на шнурочку в неї на грудях.
Нічого не сказала. Тільки посунула коробку ближче до лампи й прочитала ще раз, повільніше.
Наступного ранку найпростіші речі стали нездоланними. Паста не видавлювалася. Хліб вислизав. Кришка пляшки не відкручувалася.
— Ну давай ж, — просила Любов, затиснувши пляшку коліньми. — Ну хоч ти…
Вода хлюпнула на підлогу.
Вона сіла на стілець просто серед кухні. Потім дістала папір і почала рахувати.
Пенсія. Комунальні. Платіж за ремонт. Ліки.
Лікарняні прийдуть не одразу. А їсти треба зараз.
У шафі лежав конверт із грішми на гори. Частину вже витратила на квитки й завдаток за кімнату, решту берегла на дорогу, гостинці, маленькі радощі, яких завжди собі не дозволяла.
Можна було скасувати поїздку. Найняти помічницю, дотягнути до виплат.
Любов склала папірець удвоє.
У двері подзвонили.
— Мамо, відчиняй, це я!
Марійка зайшла з двома торбами.
— Я курку взяла, гречку, олію. Ти їла?
— Бульйон є.
— Добре. Слухай, я все придумала.
Любов насторожилася.
— Що саме?
— Поживеш у тата. Він три дні між змінами вдома, допоможе. А квартиру поки здамо. І борг швидше віддаси.
— Ви вже й квартиру мою здали?
— Мамо, я пропоную!
— А мене запитати не треба?
Марійка поставила пакет із крупою надто різко.
— Ти сама бачиш, що не справляєшся. Тато сказав: «Хай приїздить, я зла не тримаю».
Любов тихо засміялася.
— Він зла не тримає…
— Що знову не так?
— Доню, за що він мене пробачає? За те, що я пішла?
— Не чіпляйся до слів. Людина допомогти хоче.
— А хто йому вечерю варитиме?
— До чого тут вечеря?
— До того, що я його знаю. Спочатку почую: «Любко, постав хоч картоплю, бо я не вмію». Потім: «Тобі що, важко? Ліва рука ж ціла». За три дні я там знову господиня. Тільки з гіпсом.
— Ти вже наперед усе вирішила!
— Так. До нього я не повернуся.
Марійка сперлася долонями на стіл.
— А мені що робити? У мене діти, робота, свій дім! Я не можу щодня сюди їздити!
— Я й не прошу щодня.
— Але допомога тобі потрібна! Ти ж навіть одягнутися нормально не можеш!
Любов опустила очі на рукав, який незграбно звисав поверх гіпсу.
— Потрібна, — сказала після паузи. — Тільки до тата я не поїду.
— Така вперта… Усе мусить бути по-твоєму.
— Хоч у моїй квартирі — так.
Донька схопила сумку.
— З тобою неможливо говорити.
Двері грюкнули. Любов здригнулася й довго сиділа, дивлячись на принесену курку.
Тоді поставила чайник. Захотілося чаю з медом.
Банка не піддавалася. Вона притискала її до себе, крутила лівою рукою, підважувала ложкою.
— Відкрийся ж ти…
Ложка зіскочила. Любов відсунула банку й затулила обличчя долонею.
Тихо постукали.
— Любове, ти вдома?
На порозі стояла Варвара Семенівна з квитанціями та великою лупою.
Вона глянула на обличчя сусідки, тоді на банку. Взяла її, відкрутила кришку й поставила назад.
— Чай будеш? — спитала Любов хрипким голосом.
— Буду. І ти зі мною випий.
Вони сіли.
Варвара Семенівна розклала папери, але не відразу почала.
— Я вчора збрехала тобі.
— Про окуляри?
— Бачила?
— Бачила.
— Не допомагають вони вже. Літери пливуть. На операцію черга до весни.
Любов посунула до неї чашку.
— А як ви самі?
— Як усі. Щось навпомацки, щось із лупою. У магазині купюри завчасно складаю, щоб на касі не стояти.
— Синові казали?
— Казала, що чекаю операції. Він далеко. Тільки й чую: «Мамо, дверей чужим не відчиняй, кодів не називай». А я вже й не бачу, хто мені дзвонить.
Вона потерла край квитанції.
— Оце принесла. Подивишся? Мені здається, щось я зайве плачу.
Любов наблизила папери до лампи.
— Тут за домофон.
— І тут за домофон.
— Зачекайте… А цю окрему квитанцію вам хто приносить?
— У скриньку кидають. Давно вже.
Любов звірила реквізити.
— Варваро Семенівно, ви двічі платите. Послуга вже в загальному рахунку є.
— Не може бути.
— Ось. Дивіться, одна й та сама адреса, той самий місяць.
Сусідка зняла окуляри.
— Усе життя дітей учила перевіряти відповідь… А сама.
— Не картайте себе. З’ясуємо.
— Ти зі своєю рукою ще мої папери…
— Телефон я лівою триматиму. А читати мені гіпс не заважає.
Варвара Семенівна подивилася на неї, потім на відкритий мед.
— То слухай. Я тобі картоплю почищу, ти мені квитанції перевіриш.
— Ви й так уже стільки…
— А ти думаєш, мені легко просити? — несподівано перебила сусідка.
Любов замовкла.
— Я ж сюди з цією лупою хвилин десять збиралася, — тихіше додала Варвара Семенівна. — Стояла у себе біля дверей. Думала, скажеш: своїх турбот вистачає.
— Не сказала б.
— Тепер знаю.
Любов налила їй ще чаю.
— То будемо одна одній допомагати?
— Будемо. Тільки не пересолюй. Я минулого разу промовчала, бо ти хвора.
Любов засміялася, витираючи щоку.
— А я думала, вам сподобалося.
Відтоді о восьмій ранку у двері стукали тричі.
— Прокинулася?
— Уже й поснідати встигла б, якби дехто не сховав від мене хліб.
— Я не сховала. Поклала в хлібницю. Дуже несподіване місце, розумію.
Варвара Семенівна допомагала одягнутися, чистила овочі, мила посуд. Любов варила, помішуючи лівою рукою, читала інструкції, розкладала ліки в коробочку по днях.
— Синові що написати? — питала, тримаючи сусідчин телефон.
— Що в мене все добре.
— Знову?
— Напиши ще, що подругу знайшла.
Любов на мить підняла очі.
— Так і написати?
— А як інакше?
Вони розібрали платежі за домофон. Любов кілька разів телефонувала, вимагала звірки, називала дати й суми.
— Ні, не просто поясніть. Надішліть перерахунок. Так, я зачекаю на лінії.
Коли зайве нарешті зарахували в майбутні платежі, Варвара Семенівна принесла яблука.
— Пиріг печемо.
— Святкуємо?
— А що, хіба не заслужили?
Тісто місила вона, а Любов підсипала борошно.
— Досить уже, — зупинила вчителька. — Не цеглину робимо.
— Я продавчиня, в мене рука щедра.
— От саме руку й бережи.
До контори вони теж звернулися — вже письмово, у двох примірниках. Варвара Семенівна продиктувала заяву, Любов віднесла. За кілька днів на майданчику засвітилося.
Увечері обидві вийшли подивитися.
— Треба ж, — сказала Любов. — Можна було й раніше.
Варвара Семенівна глянула на гіпс, але нічого не відповіла. Тільки взяла її під здорову руку.
За чаєм вони поступово розговорилися про те, про що не говорили ні з дітьми, ні з іншими сусідами.
— Я тебе спершу боялася, — зізналася якось Варвара Семенівна.
— Мене? Та я вас сходами обходила!
— Думала, з ринку жінка, галаслива буде.
— А я думала, ви мені скоро оцінку за поведінку у двері повісите.
— За килимок була б трійка.
— Уже посунула!
— Тому тепер четвірка.
Любов сміялася так, що довелося відставити чашку.
Марійка телефонувала. Перші розмови були короткі.
— Як рука?
— Гоїться.
— Їжа є?
— Є.
— Тато питав…
— Марійко, давай про дітей. Як малий?
Поступово донька перестала повертати розмову до батька. Одного разу забігла й застала їх над сусідчиним телефоном.
— Ти не туди натиснула, — казала Варвара Семенівна.
— Я туди натиснула. Ви просто палець із екрана заберіть.
— Я ним показую.
— А телефон думає, що ви йому наказуєте.
Марійка постояла на порозі кухні.
— У вас тут весело.
— Буває, — відповіла Любов. — Чаю налити?
Ближче до кінця грудня гіпс зняли. Рука стала тонка, бліда, пальці згиналися погано.
Любов подивилася на неї з тривогою.
— І що я нею робитиму?
Лікар дав м’який м’ячик.
— Для початку — стискатимете. Потроху. Кістка зрослася добре, але поспішати не треба.
Вдома Варвара Семенівна уважно вислухала всі настанови.
— Вправи робитимеш після сніданку.
— Є, Варваро Семенівно.
— І після обіду.
— Може, ще щоденник завести?
— Якщо халтуритимеш — заведу.
За кілька днів Марійка принесла онучині малюнки. Любов довго роздивлялася будиночок із червоним дахом, біля якого стояли три кривенькі ялинки.
— Це вона тобі гори намалювала, — сказала донька. — Чула нашу розмову.
— Гарно.
Марійка помовчала.
— Квитки здала?
— Ні.
— Мамо…
Любов поклала малюнок на стіл.
— Не починай, будь ласка.
— Але ти ж валізу не піднімеш.
— Не підніматиму.
— А хто?
— Я, — озвалася Варвара Семенівна.
Вона сиділа біля вікна й перебирала квасолю.
Марійка повернулася до неї.
— Ви теж їдете?
— Так. Син на свята грошей прислав. На операцію раніше все одно не візьмуть. Чого мені вдома сидіти?
— Там же зима. Сходи, ожеледиця…
— Ми не на вершину пішки підемо, — сказала Любов. — Від станції нас заберуть. У садибі я вже все уточнила.
— А якщо щось знадобиться?
— Попросимо.
Марійка подивилася на матір.
— Ти ж не любиш просити.
Любов зустріла її погляд.
— Учуся.
Донька повільно сіла.
— Тато каже, ти зовсім від рук відбилася.
— Він і тобі це каже? — зітхнула Любов. — Марійко, я просто їду на кілька днів у гори. Мені не треба на це його дозволу.
Варвара Семенівна зсипала квасолю в миску.
— Квитки й назви станцій читатиме твоя мама. Валізу понесу я. Ліки склали, номери записали. Не хвилюйся, ми підготувалися.
Марійка провела пальцем по краю дитячого малюнка.
— Тільки подзвони, коли доїдете.
— Подзвоню.
— І фотографії пришли.
Любов усміхнулася:
— Пришлю.
Тридцять першого грудня вони сіли у вечірній потяг.
Варвара Семенівна довго влаштовувала валізу, перевіряла сумку, торкалася кишені, де лежав телефон.
— Ліки взяла? — спитала Любов.
— Взяла.
— Окуляри?
— На мені.
— Пиріжки?
— А от до пиріжків зараз і доберемося.
Потяг сіпнувся, повільно поплив перон.
Любов притулилася до вікна. Провела поглядом людей під ліхтарями, темну будівлю вокзалу, останню освітлену платформу.
Телефон коротко озвався. Марійка написала: «Щасливої дороги, мамо. Бережи руку».
Любов набрала відповідь лівою: «Дякую, доню. Усе добре».
— Що там? — спитала Варвара Семенівна.
— Дочка щасливої дороги бажає.
— І від мене їй спасибі передай.
Вона розгорнула пергамент.
— З капустою будеш чи з яблуками?
— З яблуками.
— Бери. Тільки над серветкою.
Любов слухняно підставила серветку й засміялася.
— Що?
— Нічого. Добре, що ви зі мною.
Варвара Семенівна поправила край хустки.
— Мені теж добре.
За вікном уже тягнулася зимова темрява. Любов обережно поворушила пальцями правої руки й знову глянула на своє відображення у склі.
— А виходимо коли? — спитала сусідка.
— О шостій ранку.
— Темно ще буде.
— Так. А потім розвидниться, і гори побачимо.
Варвара Семенівна посунула їй ближче пиріжки.
— То розбуди мене завчасно. Я ж теж хочу подивитися.
— Розбуджу.
Любов сховала телефон у сумку. Перевіряти, чи ніхто більше не дзвонив, не хотілося. Вона дивилася у вікно, їла теплий ще всередині пиріжок і вперше за багато років нікуди подумки не поверталася.