— Мамо, тато, привіт, ви нас просили заїхати, що сталося? — Маринка з чоловіком Толею просто увірвалися в батьківську квартиру.

— Мамо, тато, привіт, ви нас просили заїхати, що сталося? — Маринка з чоловіком Толею просто увірвалися в батьківську квартиру.

Взагалі-то сталося це вже давно. Мама хворіла, у неї була важке захворювання, друга стадія…

Мама пройшла курс хіміотерапії, потім опромінення. У неї була ремісія і волосся вже трохи відросло. Але, схоже, заспокоюватися було рано, мамі знову ставало гірше.

— Мариночко, Толя, добрий вечір, проходьте, — мама бліда, худенька, як дівчинка.

— Діти, проходьте, сідайте. У нас до вас незвичне прохання, вислухайте маму, — тато був трохи розгублений.

Марина і Толя сіли на диван і з нетерпінням подивилися на маму. Ірина зітхнула, озирнулася на чоловіка Борю, немов шукаючи підтримки.

— Марино, Толя, не дивуйтеся, у мене до вас буде досить дивне прохання. Загалом… Ми вас дуже просимо.

Усиновіть для нас з татом хлопчика, будь ласка! Нам не дадуть за віком, та й з інших причин.

Настала хвилинна тиша.

Першою прийшла до тями дочка:

— Мамо, ти, я думаю, дуже здивуєшся, ми вам давно збиралися, але боялися сказати. Ми з Толіком дуже хочемо сина, а у нас вже є дві донечки — ваші з татом онучки.

І немає ніякої гарантії, що третя дитина буде синочок. Але справа не тільки в цьому, просто і здоров’я вже не те,

Машка ж кесарева. Лікарі не радять більше народжувати. Загалом у нас були думки, може і правда нам взяти з дитбудинку малюка, хлопчика.

До себе в сім’ю, синочка милого маленького. І раптом ти нам, мамо, те ж саме говориш. А у тебе звідки такі думки?

— Мариночка, навіть не знаю з чого почати, — Ірина з хвилюванням провела рукою по їжачку відростаючого волосся, — справа в тому, що мені знову стало гірше.

А тут до мене моя подруга зайшла, тітка Надя зі старої роботи, пам’ятаєш її? У неї раніше над оком родимка нависала, майже повністю закривала око.

Її лякали, що треба видаляти, що ця родимка може потім переродитися. А тут Надя до мене приїхала — немає у неї родимки, виглядає чудово.

До бабусі Зіни в село їздила, та їй заговорила. І ось пристала до мене Надя — поїхали до бабусі Зіни і все! До неї з інших міст їздять, вона допомогла багатьом. Подумала я, а що я втрачаю, і ми поїхали.

Марина і Толік слухали мамину розповідь, затамувавши подих, але не дуже розуміли, до чого вона веде.

— Отож, діти, — продовжила Ірина, — бабуся Зіна відразу задала мені дивне питання — чи є у мене син?

Почувши, що у мене одна донечка Мариночка і дві улюблені онучки, Маша і Танюшка, бабуся Зіна наполегливо перепитала — а до дочки що було?

Я здивувалася, адже ніхто, крім нас з татом, не знає, що у мене був викидень на пізньому терміні. Мав бути синок, хлопчик, первісток, до тебе, Мариночко.

Але він не вижив, — Ірина нервово теребила руками край футболки.

— І що далі? — Марина дивилася на маму великими очима.

— А далі те, що бабуся Зіна сказала — усинови хлопчика. Повернулася і пішла. А у мене сльози полилися, немов я в чомусь винна, що синочка, первістка зберегти не змогла.

І повинна тепер іншому хлопчикові дати тепло і любов, як би відновити порушену рівновагу.

І знаєте, потім я до себе прислухалася — а я ж і справді цього хочу. У нас з татом є можливість дати малюкові і тепло, і любов, і все, що йому потрібно!

І навіть не заради того, щоб одужати. У мене просто з’явилося усвідомлене бажання — врятувати від сирітства і самотності хоч одне маленьке життя. Ви мене розумієте?

— Мамочко, я тебе зрозуміла і повністю підтримую, — Марина зі сльозами кинулася до мами, — давай так зробимо!

Марина і Толя заздалегідь обговорили з керівництвом дитячого будинку, що хочуть усиновити маленького хлопчика. І їх запросили подивитися на діток.

Ірина з Борисом, звичайно ж, теж поїхали. У дитячій ігровій кімнаті на килимі сиділи і гралися дітлахи років трьох і старші.

— Мамо, дивись, який хлопчик русявий, на тебе схожий, як він старанно пірамідку збирає. Від старання навіть язичок висунув, — Марина тихенько вказала на одного малюка на підлозі.

Ірина подивилася і їй він теж сподобався. Але тут з кута ігрової почулися чиїсь нерозбірливі слова.

Ірина обернулася — в кутку кімнати, збоку від них, стояв хлопчик старший з сумними очима. Він щось шепотів ледь чутно.

— Ти нам говориш? Скажи трохи голосніше, я не зрозуміла, — попросила Ірина.

Хлопчик зробив крок до неї і повторив: — Тітонько, ви, будь ласка, візьміть мене, я вам обіцяю, ви про це ніколи не пошкодуєте. Візьміть мене…

Марина і Толя досить швидко оформили всі документи і усиновили Микиту. Маша і Таня були дуже горді, що у них з’явився братик.

Микита дуже швидко звик і став називати Марину і Толю мамою і татом. Він подовгу бував у гостях у бабусі Іри і діда Борі, адже вони жили недалеко і до школи можна було ходити і від них теж

Ірину він називав дивно, не бабуся, а мама Іра. Сам чомусь став її так називати. А вона, затамувавши подих, дивилася на Микиту, і їй здавалося, що це і справді він, її синочок, той, який тоді… не вижив.

За наполяганням лікарів Ірина почала проходити новий курс лікування, але лікування не допомагало, їй ставало все гірше.

Микита дивився їй в очі, гладив коротке волосся.

— Мамо Іра, чому ти хворієш? Я хочу, щоб ти одужала!

— Не знаю, Микитушко, так буває, але я постараюся одужати, я тобі обіцяю, — Ірині дуже подобалося, як він її називав — мама Іра.

Борис поговорив з лікарем, той наполягав на операції.

— Які шанси? — запитав Борис.

Лікар не став лукавити:

— П’ятдесят на п’ятдесят. Але ми зробимо все можливе, і тоді це її врятує.

І Борис з Іриною зважилися.

У день операції всі були на нервах. Марина без кінця дзвонила татові. Тато домовився з лікарем, що той йому повідомить, як все буде зрозуміло, і Борис був як на голках.

Він не відразу зрозумів, що не знає, де Микита. Борис знайшов хлопчика в їхній спальні біля крісла з халатом Ірини.

Микита не чув, як Борис зайшов, він сидів на підлозі, зарившись обличчям в халатик Ірини, плакав і тихо повторював:

— Мамо Іра, не йди, я не хочу знову тебе втратити, будь ласка! Я хочу, щоб ти була зі мною завжди, ну мамочко Іра!

Дзвінок телефону змусив здригнутися і Бориса, і Микиту.

Дзвонив лікар, голос був втомлений і якийсь безрадісний, і у Бориса серце опистилось наче до п’ят…

Невже все? Невже Іринка не витримала операцію?

— Борисе? Це Михайло Іванович, операція була непроста, але в підсумку вона пройшла успішно, ваша дружина витримала.

Вона була на волосині, я вперше таке бачу, немов хтось згори допомагав їй у ті моменти, коли здавалося б, її життя могло обірватися.

Вітаю вас, видно, їй дано ще пожити, видно, є заради чого…

— Дякую, дякую, докторе! — Борис обійняв Микиту.

— Ти зрозумів, все добре, жива наша мама Іра, жива! Яке щастя, що ти з нами, малюк.

Вибач, але я чув, як ти просив за маму Іру, дякую тобі, мій дорогий синку!”