Андрій намазував масло на хліб, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Мама», і він відчув знайоме стискання в грудях.

— Андрію, — голос матері звучав жалібно, з тією особливою інтонацією, яка віщувала прохання. — У мене суглоби розболілися, сама не справляюся з прибиранням. Приїжджай завтра з Оленою — нехай вона у ванній все відмиє, а ти мені підлоги помиєш.

Олена, яка сиділа навпроти з чашкою кави, підняла брови. Максим розмазував кашу по столу, весело гукаючи.

— А де ж Катя? — Андрій повільно поклав ніж. — Адже вона повинна тебе доглядати. Пам’ятаєш свої слова?

Пауза. У слухавці було чутно тільки цокання старого годинника з материнської квартири.

— Що ти таке говориш? — голос матері став здивовано-ображеним. — Катюша далеко, у неї своє життя. А ти син, ти зобов’язаний…

— Мамо, — Андрій перехопив погляд дружини, — мені потрібно подумати. Передзвоню. Він поклав слухавку. Олена мовчки встала прибирати зі столу, а Максим продовжував сміятися, не підозрюючи про дорослі проблеми.

Після дзвінка Андрій довго сидів на кухні. Чашка з остиглим чаєм так і залишилася в руках — він крутив її, не дивлячись. У кімнаті за стіною Олена вкладала Максима, і в квартирі стояла тиша.

Він згадував лікарняну палату, той самий день, коли батько майже не міг говорити.

— Доглянь за мамою і Катею… — хрипів він, ледь ворушачи губами. Андрій кивнув. Тоді просто не було часу ні сперечатися, ні думати.

Спочатку він дійсно намагався. Кожні вихідні їздив до матері. Лагодив кран, купував продукти, возив на дачу. Катя тоді тільки роз’їхалася з якимось чоловіком — сказала, що грошей немає, попросила допомогти. Він переказував їй по десять тисяч, майже не задаючи питань.

Мати зустрічала його не з вдячністю, а з претензіями.

— Ну ось, нарешті. Плитка у ванній вже давно тримається на чесному слові. Чому так довго не приїжджав? — вона витирала руки об фартух і тут же додавала:

— Катя вчора дзвонила, плакала, грошей не вистачає. І обов’язково згадувала сусідку:

— У Світлани син щодня заходить. А у мене? Тільки по неділях і то — коли як.

Олена спочатку намагалася бути ввічливою, допомагала по дому — мила посуд, витирала пил. Але мати завжди знаходила, до чого причепитися.

— Ти дзеркало погано протерла. І підлога брудна залишилася. Катя б уже давно все відмила як треба.

Після декількох таких візитів Олена сказала, що далі Андрій нехай їздить сам. Він не сперечався.

А потім сталося найнеприємніше. Квартира бабусі — трикімнатна — з самого початку вважалася сімейною. Мати казала: «Розділю між вами, все по-чесному». А потім — тиша. І раптом — новина: все переписано на Катю.

— Вона поруч, вона обіцяла, що буде мене доглядати, — сказала мати, не піднімаючи очей.

Андрій нічого не сказав. Просто вийшов і поїхав. Всередині все стиснулося, але сперечатися не став. Вдома він тільки мовчки кивнув Олені. Пояснювати не було чого — вона і так все зрозуміла.

Тепер він сидів на тій же кухні, з тією ж чашкою в руках, і думав: У який момент все пішло не так? Коли «доглянь» перетворилося на «тягну все один»? І як вийшло, що за «зобов’язаний» не належить навіть спасибі?

Увечері він сидів у дитячій і гойдав на руках Максима. Думки крутилися одні й ті ж: як би ти не старався, цього завжди замало. Недостатньо швидко, недостатньо правильно. І все обов’язково не так.

Хлопчик сопів у нього на плечі, довірливо притиснувшись. Андрій гладив сина по спинці і уявляв: ось Максим виросте, заведе свою сім’ю, і що, він сам буде вимагати від нього таких же «жертв»? Порівнювати невістку з кимось, дорікати, маніпулювати здоров’ям, боргом, образами?

— Ніколи, — сказав він майже пошепки.

На кухні Олена мила посуд після вечері. З тих пір, як свекруха востаннє обізвала її «марною», Олена просто перестала питати про поїздки. Вони обоє зробили вигляд, що нічого не сталося.

Андрій вийшов з дитиною на руках.

— Олено, — почав він спокійно, — я більше не поїду до мами на перший поклик.

Олена обернулася, не вірячи почутому.

— Я справді втомився, — продовжив він. — Весь час відчувати себе винним. Весь час щось доводити — їй, Каті, собі. Катя отримала квартиру? Чудово. Нехай тепер і дбає. Я свою частину зробив. А далі — ні. Я більше не в боргу.

Він говорив спокійно. Не з образою, не зі злістю. Просто — як є.

— Я хочу нормального життя. Для нас. Для Макса. Без скандалів, образ, маніпуляцій. Я не хочу, щоб він ріс у цьому…

Він не закінчив. Не потрібно було.

Олена вимкнула воду. Підійшла і обійняла їх. Просто притиснулася, нічого не кажучи.

— Все, — сказав Андрій. — Досить. Тепер я живу для своєї родини. Максим заплакав, і батько ніжно притиснув його до себе. І в той момент у будинку раптом стало по-справжньому спокійно.

Минуло два тижні — ні дзвінків, ні повідомлень. Андрій навіть почав думати, що мати все-таки почула його. Або хоча б зрозуміла, що тиснути більше не вийде.

Ранок суботи йшов своєю чергою. Максим бавився на килимі з конструктором, Андрій допомагав йому будувати вежу.

І тут — дзвінок. Мама.

Андрій подивився на екран, зітхнув, але відповів.

— Алло. — Андрюшо, — голос матері був бадьорий, ніби нічого не трапилося. — У мене тут вдома просто жах. Приїжджай з Оленою, допоможіть прибрати. Я вже зовсім не справляюся. Андрій не підняв голови, продовжуючи ставити кубики один на інший.

— Мамо, ти ж сама все вирішила. Квартира тепер у Каті — нехай вона і допомагає. Пауза.

— Яка Катя? — в голосі явне здивування, майже образа. — Вона в Дніпрі. При надії, між іншим. Квартиру здала, тепер у свекрухи тулиться. Їй зараз не до мене зовсім.

Максим радісно зруйнував вежу, кубики розлетілися по килиму.

— Ну, раз здала, — спокійно сказав Андрій, — нехай з орендної плати найме клінінгову службу. Прибиральниця все зробить за дві години.

— Що? — мати відразу підвищила голос. — Щоб сторонні копалися в моїх речах?! Ти при своєму розумі? У вас серця немає! У мене руки не гнуться, коліна болять, а ви кинули, як непотрібну…

Андрій подивився на дружину, потім — на сина, який вже знову збирав кубики в купку.

— Мамо, я зараз не можу говорити. Передзвоню пізніше.

Він скинув дзвінок, не чекаючи відповіді, і відразу вимкнув звук. Телефон поклав екраном вниз.

Олена стояла на кухні і готувала вечерю, але її думки були далеко.

«Невже вона справді думає, що все забудеться?» — крутилося в голові. Ніби ні скандалів, ні докорів, ні сцени з квартирою не було. Ніби це нормально — зателефонувати, попросити допомоги і зробити вигляд, що все як раніше.

На кухні було тихо. Максим сидів у дитячому стільчику, з пюре на носі і під підборіддям. Андрій годував його з ложечки — терпляче, акуратно. Час від часу підносив серветку до щоки, посміхався, щось бурмотів синові напівголосно.

Телефон задзвонив знову. На екрані — «Катя».

— Андрій, що ти робиш? — з ходу почала сестра. — Мама вся в сльозах! Ти ж доросла людина, як ти можеш так чинити? Вона ображається, їй боляче! Ти ж син! Що ти взагалі робиш?

— Катю, — голос Андрія був спокійним, як ніколи, — не дзвони мені більше. Ми все вирішили. І натиснув «відбій». На секунду замислився — і вимкнув телефон зовсім.

Олена обернулася. Подивилася на нього — мовчки, без питань. Він сидів з Максимом на руках, і в цей момент здавався іншим. Не втомленим, не роздратованим — спокійним. Рівним. Справжнім.

Хлопчик тягнувся до нього долоньками, щось лепетав, сміявся. Андрій обійняв його міцніше, поцілував у маківку.

— Все, — сказав він тихо. — Досить. У нашому домі більше ніхто не буде кричати.

Минуло півроку.

Максим уже впевнено бігав. Олена сиділа поруч на килимі, спостерігаючи за сином.

Двері грюкнули — Андрій повернувся з роботи. Не встигнувши зняти куртку, він підійшов і підхопив сина. Максим, сяючи, заплескав долоньками і раптом виразно вимовив:

— Тато! Андрій завмер на секунду, ніби не повірив. — Чула? — він повернувся до Олени. — Він сказав «тато»! Ти чула?

— Чула, — посміхнулася Олена. — Голосно і з виразністю. Він розсміявся і закрутився з сином по кімнаті, обережно підкидаючи його вгору. Максим верещав від захвату.

Олена посміхнулася, спостерігаючи за ними. У будинку панувала та легкість, якої так не вистачало раніше. Тепла їжа на плиті, чиста підлога, ніякої напруги в повітрі. Олена раптом спіймала себе на думці: так і повинно бути. Нормально. Просто. Без постійної тривоги.

Півроку без дзвінків із докорами. Без раптових вимог, маніпуляцій, натяків на «борг перед родиною». Тільки рідкісні нейтральні повідомлення від Каті — не більше пари рядків.

Від матері — тиша. Ні зізнань, ні вибачень, ні погроз. Просто зникла.

Нещодавно сусідка на сходовій клітці запитала:

— А бабуся що, онука не бачить? Олена знизала плечима.

— Не бачить. Вона зайнята.

Більше пояснювати не стала. Увечері, вкладаючи сина спати, Олена притиснула його до себе і подумала: «Я ніколи не буду ставитися до тебе, як твоя бабуся до твого батька. Ніколи не буду вимагати жертв, не буду ставити умови, не буду перетворювати любов на товар»

До кімнати тихо увійшов Андрій. Обійняв їх обох — Олена все ще тримала сина на руках.

— Шкодуєш? — запитала вона тихо, не піднімаючи голови.

Він не відразу відповів. Тільки трохи міцніше притиснув їх до себе.

— Ні секунди, — сказав він. — Ми вчинили правильно.

За стіною хтось знову лаявся — приглушені голоси, сварка на тлі телевізора. А у них було тихо. Без напруги, без показної ідилії — просто спокійно. Справжнє, своє життя.

Минуло два роки.

Максим носився по квартирі з машинкою в руках, зображуючи гучний мотор. По підлозі — траси з подушок і книг, а на дивані — гора випрасуваного дитячого одягу. Олена складала речі, поправляючи живіт: термін наближався, скоро в будинку стане ще на одну людину більше.

І тут задзвонив телефон. На екрані — «мама».
Андрій подивився на екран пару секунд, потім відповів.

— Алло.

— Андрійку… У мене тут знову з ванною щось… сантехнік пообіцяв прийти і не прийшов. Я вже не знаю, кого кликати… — голос був втомлений, навіть розгублений. Ні претензій, ні звинувачень. Просто втома.

Андрій кивнув, немов сам собі.

— Мамо, виклич службу. Зараз все це вирішується за п’ять хвилин. Набери в інтернеті — «сантехнік»,і вибери з відгуками. Окей?

— Ну… добре… — голос з того кінця пролунав глухо.

Він натиснув «завершити» і поклав телефон. Просте «ні», яке більше не потрібно пояснювати.

Максим тим часом тицьнув пальцем в живіт Олени:

— Там? Малюк?

— Так, — підтвердила Олена, посміхаючись. — Скоро з’явиться твій братик або сестричка. Вона погладила сина по голові, потім — живіт. Все було на своїх місцях