– Мамо, ти не знаєш, чого це тато наші з Льонькою кімнати рулеткою вимірює? – Запитала у Наталії її дочка Вероніка.

– Поняття не маю, – відповіла мати. – Може, нарешті вирішив зробити ремонт?

– Та ні, він щось усе бурмоче: «Поміститься – не поміститься».

Зі своєю ідеєю Георгій ознайомив дружину увечері.

– Послухай, Наталя, баба Маша та дід Андрій уже старі, одним їм важко живеться. Давай їх заберемо, – запропонував Георгій.

– А що, крім нас, їм допомогти вже нема кому? – поцікавилася Наталя. – Це батьки твоєї матері, вона жінка ще не стара, їй лише шістдесят чотири.

– І вона на пенсії. Має молодшу сестру – тітку Любу, тій ще й шістдесяти немає. Нехай вони батьків і доглядають.

– Ось ти сама кажеш – усі вони або вже на пенсії, або скоро підуть на пенсію – їм тяжко буде. А ми молоді, і діти у нас уже великі. Якщо треба в крамницю збігати або в аптеку, Льонька або Вероніка швидко злітають.

– Цікаво, а яку кімнату ти їм плануєш віддати? – Запитала Наталя.

– Кімнату Вероніки – вона більша, ніж Льоніна, – відповів чоловік.

– А наша дочка де житиме?

– Так з Льонькою. Я вже все виміряв – два ліжка там чудово розміщуються. Письмовий стіл поставимо до вікна, а шафу в коридор винесемо, – натхненно повідомив Георгій.

– Знаєш що, ще одна така ідея, і я тебе самого в коридор переселю, – сказала Наталя. – Досить дурницями займатися. Мені вас трьох – за очі та за вуха. Нехай твої батьки самі за старими доглядають.

Наступного ранку Наталя вирішила побалувати родину млинцями – таки вихідний, час є. Вона вже допікала останній млинець, коли в неї заревів телефон – дзвонила свекруха:

– Ну, що, Наталко, ви вчора щодо старих вирішили? Коли забиратимете?

– Ви це серйозно, Зоє Іванівно? – Здивувалася Наталя. – Я думала, це чергова божевільна ідея Георгія.

– Чому божевільна? Мати з батьком уже старі, треба, щоб їх хтось доглядав і дбав, – сказала свекруха. І найкраще це зможете зробити ви.

– Чому ви так вирішили? – Запитала Наталя.

– Ну, як? Ти медичний працівник. Якщо що, одразу допомогу надаси.

– Знаєте, Зоя Іванівно, це я в лікарні – медичний працівник, а вдома я – просто жінка, дружина та мати, і в мене тут і так справ вистачає, щоб ви мені тут філію будинку для літніх людей влаштували.

– Стривай, ти ж головного не знаєш! – Вигукнула свекруха. – Ми їхню двокімнатну продамо і купимо Георгію і Миколі по машині.

– Не потрібна нам ваша машина – викиньте все це з голови, – сказала Наталя і закінчила розмову.

Але чоловік не давав їй спокою:

– Чому ти вважаєш, що мені не потрібна машина? – скривджено спитав Георгій у дружини.

– А куди ти їздити зібрався? Дачі в нас немає, на роботу і ти, і я пішки ходимо, – посміхнулася Наталя.

– Ну, може, дачу купимо чи родичів кудись треба буде відвезти, – відповів він. – І взагалі, у чоловіка мого віку вже має бути машина. Це питання статусу та престижу.

– Добре ти придумав: ви з Миколою – чоловіком твоєї сестри – будете на машинах роз’їжджати, а я за старими доглядати. А чому твоя сестра Віка не хоче братися за це? – поцікавилася Наталя. – Машину і їм куплять.

– Віка працює у дитячому садку і дуже втомлюється. Куди їй ще літніх людей! – пояснив Георгій.

– Вона, значить, втомлюється, працюючи зі здоровими дітьми. А я, весь день працюючи з хворими дітьми та їхніми неадекватними матусями, по-твоєму, не втомлююся? – обурилася дружина.

– Ти мене не розумієш. Я дуже хочу мати машину. Подивися на наших сусідів – майже всі мають автомобілі. Навіть Іван купив собі, хай уживану, але іномарку.

– Жора, а ти ніколи не думав, що на машину можна заробити? Ти згадав про Івана. Адже він, працюючи через дві доби, не відсипався вдома, а йшов на підробіток.

– І всю відпустку, протягом двох років, теж працював. А ти посміювався з нього і їздив з Миколою на рибалку. А тепер вам обом захотілося мати машини.

– Але Микола планує отримати її просто так, а ти готовий віддати в рабство свою дружину, зробити мене цілодобовою доглядальницею у людей похилого віку.

– Тобі начхати на те, що твої діти втратять комфорт і будуть тіснитися у дванадцятиметровій кімнатці. Чи не надто багато жертв заради твого статусу та престижу?

Георгій відсунув від себе кухоль, підвівся і мовчки вийшов із кухні. За кілька хвилин Наталя почула, як грюкнули вхідні двері.

За сімнадцять років їхнього шлюбу вона вже звикла до своєрідного ставлення свекрухи до неї та її дітей.

Спочатку її дуже ображало, що Зоя Іванівна зовсім по-різному ставиться до дітей своєї дочки й Вероніки та Льоні. Це було помітно навіть по тому, які подарунки вона дарувала дітям на свята, чи дні народження.

Наприклад, доньки Вікторії могли отримати на Новий рік красивих імпортних ляльок, а діти Георгія – розмальовку, або пластилін по знижці. Але вони вже звикли до цього і не засмучувалися.

Два місяці тому Вероніці виповнилося чотирнадцять років. Наталя накрила стіл. Свекор та свекруха теж прийшли. Взявши з рук бабусі пакет із подарунком, Вероніка подякувала, і не дивлячись, поставила його на диван.

– Ти хоч подивися, що бабуся подарувала, – зауважив батько.

– А я й так знаю. Як завжди – колготки та шоколадку, – відповіла Вероніка.

Але сьогодні Наталі було прикро. Вона уявила ваги, на одній чаші яких була вона, її інтереси та інтереси їхніх дітей, а на іншій – обіцянка рідні купити іномарку. І Георгій вибрав друге.

Вона встала і взялася за прибирання.

Але на сьогодні її неприємності ще не закінчилися – «дотиснути» Наталю з’явилися Зоя Іванівна та її сестра Люба.

– Не розумію, що ти твориш, – почала свекруха. – Суцільні плюси: і машина в сім’ї з’явиться, і пенсію материну я вам віддаватиму – знову ж таки, до бюджету вагома надбавка.

– А пенсію діда Андрія куди подінете? – Усміхнулася Наталя.

– Батькову пенсію я собі залишу – буду на неї ліки їм купувати, щоб ти на це не витрачалася. Та вони й на одну пенсію не з’їдять.

– І занепокоєння від них немає: батько ледве ходить, але до вбиральні сам дійде. А мати тобі ще й допоможе і по господарству, і за дітьми доглянути, – переконувала Наталю свекруха.

– Цікаво, якщо все це так круто, то чому тоді ніхто з вашої рідні не хоче старих до себе брати? – Запитала Наталя.

– Адже у вашої матері – дві дочки – ось ви обидві, один онук – мій Георгій – і три онуки віком від тридцяти п’яти до сорока років. П’ять жінок! Чому ж велику честь доглядати ваших батьків, Зоя Іванівно, ви вирішили довірити мені?

Якийсь час у кімнаті було тихо. Потім Наталя сказала:

– Я погоджуся доглядати старих за однієї умови: якщо вони напишуть дарчу на свою двокімнатну квартиру на мене.

– Ти що, Наталю? Як тобі не соромно, вони ж тобі рідні! – Захвилювалася свекруха.

– А давай вони на Жору напишуть! – Запропонувала тітка Люба.

– Ні, тільки на мене, причому завтра, – твердо сказала Наталя.

– Ні, ну ти й нахабниця! – Заявила свекруха, і сестри покинули квартиру.

Провівши непроханих гостей, Наталя посміхнулася – тепер вони від неї точно відстануть.

А щодо поведінки у всій цій історії чоловіка, то на нього ввечері чекає дуже серйозна розмова. Хотіли крайню знайти? Не дочекаються, бо не на ту натрапили!

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила Наталя? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.