Коли Анна вперше зайшла в цю квартиру, вона подумала, що помилилася адресою. Невисокий будинок, облущений під’їзд, запах старого дерева і вареної капусти на сходовій клітці — зовсім не те, що уявлялося, коли Андрій говорив: «Зараз зробимо ремонт, і все буде, як у журналі. Ти тільки почекай трохи».

Вона почекала. Майже два роки. Ремонт так і не закінчили — тільки натягнули стелі, пофарбували стіни в кухні і постелили ламінат у спальні.

У коридорі досі стирчали неприбрані дроти, а на дверях ванної зяяла дірка замість ручки — Андрій обіцяв сам «врізати замок», але все ніяк не доходили руки. Або бажання. Або пріоритети були інші.

— Треба ж, як ти тут все облаштувала, — хмикнула Зоя Іванівна, ступивши в передпокій без стуку і навіть не знявши взуття.

Анна стримано кивнула. Промовчала. Вона вже знала: з цього моменту спокою не буде. Свекруха приїхала на два тижні «перечекати капітальний ремонт» у своїй однокімнатній квартирі.

Слово «два» швидко перетворилося на «ще трохи». Потім на «ну мені ж нікуди». А через місяць Анна насилу згадала, як це — жити без чужого носа в каструлі і стороннього погляду на свою тарілку.

— Ти чого туди перець додаєш? Андрій не любить гостре, у нього потім печія, — почала Зоя Іванівна на третій день.

На п’ятий вона запропонувала переставити меблі в спальні. На сьомий сказала, що «випрала ваші рушники, а то там запах вже не дуже». А на чотирнадцятий день заговорила про гроші.

— Він тобі що, картку віддав? Прямо всю зарплату? А ти не захопилася? Щось ви часто по кафе ходите, я он в інтернеті бачила.

Анна ледь не захлинулася чаєм.

— А ви, вибачте, звідки це знаєте?

— Та хтось он сторіс виклав. Ти ж сучасна дівчина, викладаєш кожен пиріжок. Ось і бачу, що вечеря у вас не вдома.

Анна стиснула зуби. Виходити з себе — значить програти. Андрій знову скаже, що вона перегинає. Що мама старається. Що вона одна. Що їй важко. Словом, весь той звичний список відмовок, за яким зручно ховати боягузтво.

— Ми самі впораємося з бюджетом, не переживайте, — вичавила Анна.

— Звичайно, впораєтеся, — Зоя Іванівна багатозначно подивилася на сина, — тільки не хочеться, щоб тебе потім з порожніми руками залишили.

Андрій пішов рано вранці — нарада. На кухні залишався тільки слабкий запах його парфумів і наполовину випита чашка кави. Анна не стала її мити. Плювати.

Вона відкрила ноутбук, сіла за кухонний стіл. Працювала вдома — бухгалтерські звіти для фірми подруги. Робота була точною, сухою, не вимагала емоцій. В ідеалі.

— А ти б підлогу помила раніше, а то я тут у капцях, і вони прямо прилипають до лінолеуму, — долинув голос з коридору.

Анна закрила ноутбук. Пішла на балкон. Подихати.

Її дратувало все. Навіть те, як Зоя Іванівна розкладала свої таблетки біля мікрохвильовки. Як повісила свій рушник на двері ванної. Як голосно зітхала, коли чула дзвінок у телефоні і, не ховаючись, підслуховувала.

— Ілля, ти як там? — дзвонила вона своєму молодшому синові. — Ох, у Андрія дружина непроста. Все сама, сама. І готує, і гроші рахує, і дорікає вічно. Я ось сиджу у них, і все думаю: а ти б так зміг, га?

Анна злилася. А потім стала втомлюватися. З кожним днем — все сильніше. Вона перестала готувати вечері. Замовляла їжу. Пропускала зарядку. Спала вдень. Все, що було її — повільно тануло.

Подруга Свєта покликала на вихідні в лазню.

— Без чоловіка, — відразу попередила. — Дівич-вечір, без обговорень. Візьми купальник і гарний настрій.

Анна поїхала. Вийшла з дому, не попрощавшись. Повернулася пізно. Трохи весела, з легкою посмішкою на обличчі. І вперше за місяць відчула себе живою.

— Для кого стараєшся? — зустріла її Зоя Іванівна. — Або вже знайшла когось на стороні?

Анна розсміялася.

— Ви б хоч в обличчя це сказали, а не в подушку шепотіли, поки я в душі була.

— Я тобі не дівчинка з вулиці! — розлютилася Зоя Іванівна. — Ти в моєму домі так розмовляти не будеш!

— В чиєму? — Анна різко обернулася. — У моєму домі. Квартира оформлена на мене. Ми з Андрієм так вирішили. Тому що я внесла початковий внесок. І кредит — на мій ФОП. Вам про це, мабуть, не сказали.

— Він не міг так вчинити! — зблідла свекруха. — Не міг!

— Міг. Він доросла людина.

— Подивимося ще, хто кого вижене. Ти, значить, господиня? Ти мені ще умови ставити будеш?

Анна пройшла повз неї в спальню. Зачинилася. Впала на ліжко. І заплакала. Не тому, що було боляче. А тому, що вперше за довгий час вона відчула, що може — і повинна — захищати себе.

У будинку стало холодно, хоч батареї ще не відключили. Зоя Іванівна майже не розмовляла — але не тому, що заспокоїлася. А тому, що вибрала нову тактику: образа і тиша.

Андрій приходив все пізніше. Спочатку це був проект, потім корпоратив, потім просто втома. Він не помічав, як Анна щовечора сідала за ноутбук з червоними очима. Як затискала губи, коли свекруха в черговий раз переставляла цукорницю — «так буде зручніше».

Він не чув, як вночі Анна схлипувала в подушку. Або робив вигляд, що не чує.

— Мама в літах, у неї тиск, не нагнітай, — сказав він, коли Анна вперше спробувала спокійно поговорити. — Потерпи трохи. Вона з’їде. Скоро.

— Скоро — коли? Дай дату. — Анна не посміхалася.

— Ну ти ж розумієш. Там ремонт, проблеми з ЖЕКом. Я не можу вигнати її на вулицю.

— А ти подумай, як ти виганяєш мене. Тільки не тілом, а душею. Поступово.

Він пішов спати в зал. Того вечора так і не повернувся в спальню.

Світлана писала щодня. Вона перша, хто запитала: «Ти взагалі як? Справжнє «як», не «за інерцією».

Анна відповіла не відразу. Кілька разів починала, видаляла. А потім надіслала голосове повідомлення. Без істерик. Просто правду. Про втому. Про порожнечу. Про відчуття, ніби з неї вичерпали повітря.

Світлана передзвонила відразу.

— Слухай, ти з глузду з’їхала? Тебе з’їдають по шматочку, а ти сидиш. Це ж не тимчасово. Це вже стиль життя. Ти або межу зараз поставиш, або вони тобі будуть шкарпетки по місцях розкладати до старості. І душу заразом.

Анна хмикнула. Межа… Вона давно про неї думала. Навіть вела щоденник — смішний блокнот з квіточками, де писала: «Не виправдовуватися. Не втягуватися. Не сперечатися». Іноді виходило. Але все одно зривалася.

Наступного дня Зоя Іванівна запропонувала прибрати крісло з балкона.

— Воно місце займає, та й навіщо воно тобі? Ти все одно тут не сидиш. Я ось люблю дивитися, як двірник мете.

Анна не відповіла. Пішла в спальню, дістала коробку з-під взуття. У ній — старі чеки. Договір з банком. Список платежів. Все, що нагадувало: вона не випадково тут. Вона не «увійшла в чужу сім’ю». Вона цю сім’ю будувала.

Вона показала папери Андрію ввечері. Мовчки. Поклала на стіл, сіла навпроти.

Він переглянув все і запитав:

— Навіщо ти це дістала?

— Щоб ти згадав, хто тут на що має право.

— Ти зараз звучиш, як нотаріус. Холодно.

— А ти звучиш, як людина, яка ховається.

Він відвернувся. Але наступного дня заговорив з матір’ю.

— Мамо, тобі справді треба з’їхати. Ми з Анною не справляємося. Занадто багато напруги. Ти казала, що у тебе є можливість пожити у тітки Ліди.

— Ах ось як! — обурилася Зоя Іванівна. — Тобто я тут нікому не потрібна? Я заважаю, так?

— Ви влізли в чужу сім’ю, — не стрималася Анна. — І поводитися, як господиня. Так не буває. Ви гість. Ви повинні бути вдячною, а не диктувати.

— А мені що, на вулицю? Сумку в зуби і бігти? Ти чуєш, Андрій, що твоя дружина каже?

— Вона каже правду, — промовив він тихо.

Це був майже подвиг. Але, як виявилося, подвиг із наслідками.

Того вечора Зоя Іванівна зібрала речі. Образилася голосно. Дзвонила родичам, казала:

— Мене вигнали. Мене рідний син вигнав. Заради якоїсь…

Анна закрила двері спальні і не слухала. Вперше за весь час їй не було соромно. Ні за тон, ні за жорсткість. Ні за те, що вона поставила крапку.

Через тиждень Андрій запропонував поїхати в заміський будинок, відпочити.

— Без мами? — уточнила Анна.

— Звичайно.

Він старався. Готував сніданок. Мив посуд. Слухав. Але в очах все одно було щось втрачене.

— Ти злишся, що вона поїхала? — запитала Анна.

— Ні… Просто тепер розумію, як сильно ми від неї залежали. І я. І навіть ти.

— Я ніколи від неї не залежала. Я просто боялася.

— А тепер?

— А тепер я боюся тебе. Тому що ти був між нами, але не поруч зі мною.

Він кивнув. Без слів.

У неділю ввечері додому зателефонувала тітка Ліда. Розмова була короткою. Але по очах Андрія Анна зрозуміла: мама знову влізла в будинок — тільки тепер по дротах.

— Вона просить грошей, — сказав він. — На лікування. На обстеження. Каже, що з серцем погано. Що це все на нервовому ґрунті.

Анна стиснула губи.

— Я не проти. Але зі свого бюджету. Без спільних витрат. У нас іпотека. Дитину хочемо. А це означає, що я не буду утримувати твою матір.

Він промовчав.

— І ще. Більше ніяких розмов за моєю спиною. Ні з нею, ні з ким. Якщо є питання — до мене безпосередньо. Зрозумів?

Він кивнув. Немов розгублений хлопчик.

Анна не вірила в зміни відразу. Вона знала: звичка жити «як зручно іншим» випалюється довго, болісно. Андрій начебто старався. Готував каву вранці, цікавився її справами. Але в глибині було відчуття: все це — ніби з оглядкою. На когось. Або на щось.

Зоя Іванівна дзвонила щодня. Іноді — з тривожними інтонаціями: «У мене рука німіє, може, інсульт? Ні, не викликай швидку, просто поговори зі мною».

Іноді — з швидкоплинними уколами: «Сумуєш за мною хоч трохи? Анна, напевно, задоволена, так? Дихає на повні груди?»

Андрій почав вимикати звук. Потім перестав брати трубку. Одного разу Анна побачила, як він поставив дзвінки від матері в «беззвучний режим» і сховав телефон під подушку.

— Це твій вибір? — запитала вона. — Мовчати?

— Я втомився. Не знаю, як з нею бути.

— Знаєш. Просто не хочеш.

Вона повернулася додому одна — з вечірньої прогулянки, після роботи. У квартирі було тихо. Тільки на кухні горіло світло і пахло смаженими тостами.

— Привіт. Хочеш? — Андрій підсунув тарілку. — Я тут подумав… Може, ти права. Може, треба все чітко позначити. Без ось цих «ну ти ж розумієш», «потерпи трохи» і так далі.

Анна мовчки сіла.

— Я поговорив з мамою. Жорстко. Сказав, що ми дорослі, і втручатися в наші рішення — це не допомога, а тиск. Вона повісила трубку. Не знаю, чи буде дзвонити ще.

— Буде, — спокійно відповіла Анна. — Вона не вміє інакше.

— Ти втомилася від мене?

— Ні. Я втомилася за нас двох.

Він опустив очі. А потім, вже тихіше:

— Я оформив квартиру на тебе, бо ти була надійнішою за мене. І дорослішою. Тоді я це зрозумів. Просто не говорив. Мама про це не знає.

Анна завмерла.

— Як… не знає?

— Я не хотів, щоб вона відчувала себе непотрібною. Або обділеною. Але, напевно, зробив тільки гірше.

Минуло три тижні.

Зоя Іванівна не з’являлася. Дзвонила рідко. І вже без претензій. Стримано. Майже шанобливо. Анна відповідала ввічливо. Коротко. Вона відчувала — дистанція є. Тонка, але міцна. І поки вона дотримувалася, в будинку було тихо.

Одного вечора Андрій запропонував повечеряти з його молодшим братом — Іллею. Він приїхав з новою дівчиною, тихою і явно нервовою.

— Ми поки просто зустрічаємося, нічого серйозного, — сказав Ілля, посміхаючись.

— Правильно, не поспішайте, — Анна посміхнулася у відповідь. — Тільки відразу обговорюйте межі. Де хто живе, хто кому дзвонить, хто за що платить. Потім буде пізно.

Ілля кивнув. Але дівчина опустила очі. Схоже, вона вже щось таке відчувала.

Вночі Анна прокинулася від шуму вхідних дверей. Андрій стояв у коридорі. Телефон у руці. Обличчя — біле, як крейда.

— Що сталося?

— Мама. Приїхала.

Анна сіла на ліжку. Слова не йшли. Тільки мовчання. Тільки пульс у вухах.

— Каже, погано себе почуває. Щось із серцем. Не може залишитися сама. Просить пустити її хоча б на тиждень.

— Ти впустив?

Він завагався. Похитав головою.

— Сказав, що викличу швидку. Але в будинок не пущу без твоєї згоди.

Анна підійшла ближче. Уперлася в стіну, повільно вдихнула. Потім сказала:

— Я не лікар. Я — дружина. А дружина не зобов’язана лікувати чиїсь залежності. Навіть якщо це залежність від контролю.

Він тільки кивнув.

Через півгодини машина швидкої відвезла Зою Іванівну до приймального відділення. Діагноз виявився нестрашним. Тиск. Стрес. Виписали вже наступного дня.

— Ну ти й змія, — прошипіла вона в трубку. — Твій син — ганчірка. І квартира не його. Ти думаєш, ти все виграла?

Анна не відповіла. Просто натиснула «заблокувати номер».

Тієї ж ночі Андрій встав, пішов на кухню. Довго не повертався.

— Ти ж не пробачиш мені за це, так?-вона вийшла до нього.

— Не знаю, — чесно сказала вона. — Не відразу.

Він мовчав. Потім — слабо посміхнувся:

— Знаєш, що вона мені сказала, коли зрозуміла, що я дійсно оформив квартиру на тебе?

Анна примружилася. Він видихнув, ніби здався:

— Синочку, ти квартиру на неї оформив? А якщо вона тебе кине?

Вона довго дивилася на нього. Потім пройшла повз. Без слів. Не тому, що не хотіла говорити. Просто все вже було сказано.