Вийшовши на пенсію, Марія Василівна вирішила, що тепер зможе нарешті відпочити, та пожити для себе. Робота в неї була не стільки важка фізично, скільки морально, що виснажувало.

Після багатьох років на підприємстві, вона полегшено вирушила на заслужений відпочинок. На прощання колеги влаштували скромний банкет, на якому вона навіть пустила сльозу, подарували альбом із фотографіями, а незабаром про неї забули.

Марія Василівна жила у просторій трикімнатній квартирі одна, якщо не рахувати старої кішки Мурки.

Чоловіка давно не стало, а діти жили своїм життям і заходили до неї рідко. Однак самотність її не обтяжувала – для неї було достатньо компанії кішки та книг. Набагато більше занепокоював її брак грошей.

Пенсія була невеликою, а трикімнатна квартира смоктала гроші, як пилотяг. Після оплати всіх комунальних послуг, та внеску за капремонт, із пенсії залишалося трохи. Ледве вистачало на необхідні продукти та ліки.

Ця ситуація не була для Марії Василівни такою вже великою несподіванкою, вона незадовго до виходу на пенсію скрупульозно розрахувала свої майбутні прибутки та витрати.

Але вона вважала, що має право розраховувати на невелику матеріальну допомогу від дітей. Зрештою, коли її не стане, ця багатостраждальна квартира відходила їм. Проте її діти, як з’ясувалося, так не вважали.

Старший, Сергій, коли пенсіонерка просила у нього грошей, хоча б у борг, невдоволено мукав, як це все невчасно, що в нього зараз зайвих немає, що він на закупівлю товару все витратив, хоч у нього і був власний успішний бізнес.

Зрештою, син зажадав від матері жити скромніше, і менше витрачати.

– Мам, тобі хіба багато треба? Живеш сама, нікуди не ходиш, – робив він досить цинічне зауваження. – Підкороти витрати поки що, а потім поговоримо.

Це потім з кожним разом віддалялося все далі, в туманне майбутнє.

Молодша, Ольга, робила страждальне обличчя, або страждальний голос, якщо спілкування йшло телефоном, і починала довгий жалісливий монолог:

– Мамо, як ти не розумієш? Зараз такий час, грошей ні в кого не вистачає! У мене старшому три секції лише цього місяця оплачувати! А молодша? На ній одяг так і горить, тільки новий і купуй!

– Та й у відпустку ми збиралися, накопичуємо, не можу ж я звідти брати! Мам, слово честі! Подумай про мене також! Мені й так тяжко, а тут ще й ти з цими грішми нещасними! Ну ні, прямо зовсім ні, самі абияк справляємося!

Тут, звичайно, Ольга трохи лукавила: справлялися вони з чоловіком набагато краще за середнє – нещодавно купили нову машину. Марія Василівна з делікатності про це не нагадувала.

Діти, які раніше не часто були у матері, тепер взагалі воліли зайвий раз до неї не заходити.

– Знов заведе свою шарманку: на те, на це не вистачає. А кому зараз легко? Усі ледве намагаємось кінці з кінцями зв’язати, – скаржився молодшій сестрі Сергій.

– І не кажи, – зітхала Ольга. – Я допомогла б, але в мене сім’я, діти… Старшому три секції тільки цього місяця оплачувати…

– Во-во! Я про те саме, – підтакував Сергій, у цей час думаючи про нову фінську сауну, з двома чи трьома відділеннями, та передбанником з диванами та телевізором.

Марія Василівна тим часом завела щоденник, у який з бухгалтерською точністю вписувала всі свої витрати, і дуже засмучувалася, якщо вони того чи іншого дня перевищували встановлену нею найсуворішу квоту.

Раціон її досить збіднів: він скоротився до недорогих овочів, круп, сиру, молока. Більшу частину часу вона тепер обходила магазини у пошуках знижок, та товарів дешевше.

Це її проведення часу цілком укладалося в рамки того, чим, на думку Сергія та Ольги, і займаються пенсіонери.

У їхні голови не приходило, що це не дуже приємне для людей похилого віку заняття.
День народження Марії Василівни, перший після виходу на пенсію, пройшов не дуже вдало.

Гостями були тільки син і дочка, та старенька кішка Мурка, бо на велику компанію не наважилася пенсіонерка, у неї просто не вистачить коштів.

Та й так частування вийшло, як мінімум, скромним: варена картопля з кропом, смажена тріска в паніруванні з житнього борошна, та салат із капусти та зеленого горошку, заправлений олією. На десерт – вівсяне печиво, чай.

– Фу, мамо, ну що за громадське харчування! – зморщила носик Ольга, коли після привітань та вручення скромних подарунків, усі пройшли до святкового столу. – А де твої знамениті тюфтельки у сметанному соусі? Ти ж на кожен свій день народження їх робила!

– Так, – розчаровано приєднався до сестри Сергій. – Думав, у якісь віки твоє куховарство спробую, а тут…

І він розвів руками розгублено, ніби не чекав від матері такого байдужого ставлення до довгоочікуваного візиту дітей.

– На такі надмірності я більше не маю грошей, – досить сухо сказала Марія Василівна. – Тож вибачте, чим багаті.

Ольга безпорадно глянула на брата. Той знову закипів.

– Знову починаєш дорікати? Тільки заради цього покликала? – Сергій роздратовано почав міряти кроками кімнату.

– Ти ж добре знаєш, що в мене зараз у бізнесі не все гладко. Прямо скажу – важкувато. Тримаюсь на плаву, як можу. А ти замість підтримати… Ось це влаштовуєш. Соромно, соромно…

– А в мене? Ти мою ситуацію теж добре знаєш! – Підтакнула Ольга. – У мене сім’я! Тільки без цих твоїх докорів, будь ласка!

– Ходімо до столу, – втомлено махнула рукою Марія Василівна.

– Ну, не картоплю ж їсти! – обурився Сергій. – Адже свято! Давайте я подзвоню, замовимо піцу, роли, не знаю… Ольга, скинешся?

– Сергію, але в мене й так семеро по лавках! Сім’я, ось…

– Так, діти, годі! – зненацька твердо сказала Марія Василівна.

Сергій і Ольга, які почали сперечатися через замовлення їжі, здивовано замовкли.

– У мене сьогодні день народження, – сказала їхня мати, повільно й тяжко вимовляючи кожне слово. – І ми сьогодні будемо їсти, що я приготувала. Що я їм щодня. І то – риба – як виняток. Частуйтесь, діти. Налітайте.

Ольга скривилася, а Сергій густо почервонів.

– Ось ти як? – він дістав із пакета і бухнув на стіл пляшку червоного. – Я думав, як сім’я, нормально посидимо, а ти. Влаштувала комедію. Ще раз із днем ​​народження. Я йду.

Сердитий Сергій пішов, насамкінець від душі грюкнувши вхідними дверима. Марія Василівна не стала його зупиняти. Ольга пом’ялася трохи, й теж зазбиралася з надуманого приводу, насамкінець цмокнувши матір у щічку.

Смеркало. Марія Василівна сиділа за столом на самоті, і пила червоне з келиха, а стара кішка Мурка вже спала, згорнувшись клубочком на дивані. Марія Василівна думала. На столі остигала не почата картопля.

Пенсіонерка задумливо розглядала стелю квартири, таку високу, таку стару, таку знайому, таку гнітючу.

– Алло? Слухаю!

– Сергію, привіт! Це Ольга.

– Привіт. Слухай, мені зараз не зручно, ти могла б…

– Чув новину?

– Яку? Що за новина?

– Значить точно не чув! Мати квартиру продавати збирається.

– Яку квартиру?

– Ти що, не тверезий там, чи що? Яку квартиру вона ще може продати?

– Свою? Трикімнатну? Жартуєш? Та не може бути!

– Ще як може. Говорить, що не тягне її на свою пенсію.

– Чого? Говори голосніше!

– Каже, що не тягне її. Зрозумів? Чи повторити?

– Так, зрозумів, зрозумів. От, трясця її матері!

– Саме так. Подзвони їй терміново, та відмов. Мене вона не слухає.

– Зрозумів, зараз наберу. Відбій.

Марія Василівна, попри вмовляння сина та дочки, все-таки продала квартиру за добрі гроші й, без особливого почуття ностальгії з цього приводу, з’їхала разом зі старою кішкою в куплений нею затишний сільський будиночок.

Від міста недалеко, регулярно ходять електрички, будиночок чудовий, є лазня і невелика городня ділянка, прямо за парканом стежка до лісу, а там і до річки близенько – краса, одним словом.

Цього разу Марія Василівна твердо вирішила пожити для себе, і нове місце обіцяло всі радощі такого життя. Мурці зміна теж припала до смаку.

Як слід освоївшись у новому будинку, Марія Василівна перейшла до наступного важливого кроку — знайомства із сусідами.

Як споконвічно міський житель, вона трохи побоювалася цього моменту, бо боялася того, що на неї накричить матюком якийсь сільський асоціал, або набиватиметься в подружки якась надто богомольна бабця.

Але все пройшло якнайкраще. Сусідів мало, й усі виявилися адекватними, спокійними людьми. Дізнавшись, що вона живе одна, не рахуючи старої кішки, багато хто пообіцяв допомагати по господарству в міру сил і можливостей.

Особливо допомагав їй найближчий сусід Олексій Дмитрович, колишній військовий, вдівець. Він жив тут уже не перший рік, і вже добре знав усі сільські премудрості.

Він допоміг їй поправити паркан, наново навісити перекошені двері в лазню, зробив новий палісадник, замість старого, що вже напів згнив.

Марія Василівна дякувала йому і, оскільки гроші він брати відмовлявся, готувала для нього обіди та вечері. Цього разу їй вистачало грошей виявити свої кулінарні таланти повною мірою.

Олексій Дмитрович їв і нахвалював, бо до ладу і не навчився сам готувати, як дружини не стало.

Потроху вони притерлися один до одного, звикли, а потім непомітно закохалися. Марія Василівна була щасливою.

– Алло!

– Сергію, це Ольга.

– Ага, Ольга. Що таке?

– Чув новину? Мати, виявляється, якусь хатинку на курячих ніжках купила у селі, тепер там живе.

– Та ну? От дає! І скільки коштує ця хатинка?

– Ну, я намагалася спитати, так, знаєш, ненароком…

– Коротше, ти не знаєш.

– Ну, так…

– А знаєш адресу?

– Так, вона мені сказала.

– Нам з тобою частина грошей належить після продажу трикімнатної.

– І я так гадаю! Мені зараз ці гроші, ой як у пригоді, старшому тільки цього місяця…

– І мені треба було б нову сауну збудувати, бо все відкладаю і відкладаю. А тут он що. Коротше, збирайся, поїдемо.

Марія Василівна зустріла Сергія та Ольгу на ґанку свого нового будинку.

– З новосіллям! – розплився в посмішці Сергій, і простягнув матері великий букет квітів, які вона прийняла з деякою розгубленістю. – А що ж на новосілля не запросила? Погано!

– Та що ти до мами причепився, Сергію! – щебетала поряд Ольга. – Їй спочатку треба було відпочити після переїзду, все тут гаразд! Правильно, мам?

– Так, до речі, про переїзд! – Сергій грюкнув себе по лобі, ніби щойно згадав якусь незначну деталь. – Ми, мам, у тебе хотіли спитати. А скільки цей будиночок коштував?

– А що? – насупилась Марія Василівна. Діти не стали навіть із елементарної ввічливості чекати – перейшли одразу до справи. Ну так, це ж Сергій, з дитинства такий нахрапливий.

– Так після продажу квартири все треба було на три частини поділити, – якось навіть мрійливо сказав Сергій. – Частина мені, частина Ользі, частина тобі. Щоб по-чесному. Мені б зараз ці гроші дуже до ладу були.

– І мені! – не забула вставити свої п’ять копійок Ольга.

– Квартиру ми з вашим батьком на свої кревні купували, і прописана в ній була я сама, – сухо нагадала Марія Василівна.

– Ну то й що? – щиро не зрозумів Сергій. – Ми ж діти твої. Як це? Чому ми без частки залишилися? Непорядно, мамо!

– А я вважаю, – тихо сказала Марія Василівна, – непорядно було мені в допомозі відмовляти, коли я потребувала, а ви жирували!

– Мамо, що ти таке кажеш! – обурилася Ольга. – У мене ж сім’я, діти! Старший ось…

– Знаю я про твою сім’ю та дітей, – відрізала Марія Василівна. – І про твої дорогі манікюри щомісяця, і салони краси, і відпустки у Греції. Ти, Ольго, балаболка ще та, все розкажеш, якщо вуха не затикати.

– Але ж у мене… – спробував вставити Сергій.

– Сауну нову встановити, так-так, знаю, – кивнула Марія Василівна. – Слухайте, любі мої діти, коли мені потрібна була допомога, жоден з вас і пальцем не поворухнув!

– Так що я вам нічого не винна! Зрозуміло? Ось коли перейдете на одну картоплю з гречкою, та рибу тільки у свята, тоді й поговоримо.

Сергій та Ольга ще деякий час намагалися щось заперечити, Ольга навіть розплакалася, але Марія Василівна залишалася непохитною. Зрештою вони поїхали ні з чим.

І після цього більше до неї не приїжджали, хоч у селі і повітря свіже, і банька, і гриби з ягодами, і річка неподалік.

Мабуть, доки на гречку не перейшли, тримаються! Ну що ж, молодці! Як постелишся, так і виспишся!Ви погоджуєтесь з цим твердженням? Слушно мати вчинила?