— Мамо, які танці? Які процедури для обличчя? Я пів року надсилаю тобі гроші на крапельниці!
— Оксанко, не кричи…
— А як мені говорити? Я всю дорогу думала, де позичити на твою операцію. А ти з театру повертаєшся!
Мати стояла біля дверей у новій сукні, з укладеним волоссям і тоненьким шовковим шаликом у руках. На щоках — рум’янець, на губах ще трималася помада.
Оксана дивилася на неї й не могла збагнути, що відчуває сильніше: полегшення чи образу.
— Ти ж казала, що ледве ходиш.
Мати опустила очі.
— Казала.
— То де інгалятор? Де той пояс, без якого ти ночами не спала?
— Доню…
— Не називай мене зараз так. Просто скажи: ти їх узагалі купувала?
У відповідь — тиша.
А почалося все пів року тому, зі звичайного дзвінка посеред буденного вечора.
Оксана варила суп, молодший син шукав зошит, старша донька просила гроші на шкільну екскурсію. На екрані висвітилося: «Мама».
— Алло, мамо. Ти була в лікаря?
— Була, дитино…
— І що?
— Та нічого доброго. Понаписував ліків… Я в аптеці ціну почула — мало не сіла там під прилавком.
Оксана зменшила вогонь.
— Що саме з тобою?
— Тиск, ноги, у грудях пече. Уночі лежу й думаю: хоч би до ранку дотягнути.
— Мамо! Ну навіщо ти таке кажеш?
— А кому ще сказати? Я ж тут сама.
Оксана притиснула телефон плечем і витерла руки рушником.
— Скільки треба?
— Ні, ні. У вас діти. Я переб’юся.
— На чому переб’єшся? На каші? Називай суму.
Мати назвала.
Оксана подивилася на конверт у кухонній шухляді. Вони з Андрієм відкладали на зиму. Вона ще хотіла купити йому куртку на день народження: стара протерлася на ліктях, а чоловік уперто повторював, що вона «ще цілком нормальна».
— Зараз перекину, — сказала Оксана. — Тільки купи все. Чуєш? Не економ.
Увечері Андрій застав її над банківським додатком.
— Що, знову цифри не сходяться?
— Мамі на ліки відправила.
— Багато?
Вона показала екран.
Чоловік помовчав.
— Ну, нічого.
— Андрію, твоя куртка…
Він одразу зрозумів.
— Оксано, не починай. Куртка не горить.
— У неї підкладка вилазить.
— Засуну назад.
Він усміхнувся, а Оксана чомусь мало не заплакала.
Мати жила далеко, в іншому місті. Після смерті батька залишилася сама. Поки працювала, завжди кудись поспішала: то зміна, то збори, то колезі треба допомогти. А після виходу на пенсію все частіше телефонувала серед дня.
— Ти зайнята?
— На роботі, мамо. Щось сталося?
— Ні. Просто голос твій почути.
— Я ввечері наберу, добре?
Увечері були уроки, вечеря, прання. Оксана згадувала про обіцянку вже перед сном.
А потім почалися розмови про хвороби. І от на них час знаходився завжди.
Через місяць мати заговорила про інгалятор і прогрівальний пояс.
— Лікар сказав, без цього лікування не допоможе.
— Надішли назви. Я сама замовлю.
— Та я вже тут знайшла, доню. Поруч, у магазині медтехніки. Ще й знижку обіцяли.
— Добре. Скільки?
Того вечора пральна машина знову так загуркотіла, що Андрій притримував її обома руками.
— Майстра викликаємо? — гукнув із ванної.
Оксана стала на порозі.
— Давай наступного місяця.
Він глянув на неї.
— Мама?
Вона кивнула.
— Зрозуміло.
Дітям про аквапарк теж довелося сказати: пізніше.
— Ти ж обіцяла, — засмутився син.
— Знаю, сонечко. Бабусі зараз лікування потрібне.
— А вона одужає?
Оксана погладила його по голові.
— Звичайно. Для цього й допомагаємо.
Так минали місяці. Мазі, вітаміни, капсули для судин. Мати не просила прямо — тільки зітхала, замовкала посеред речення, іноді тихенько плакала.
— Не хвилюйся, доню. Якось уже доживу.
— Припини! — не витримувала Оксана. — Я зараз перекажу. Тільки не кажи так більше.
Після таких розмов вона ще довго тримала телефон у руці, боячись пропустити наступний дзвінок.
А тоді мати сказала про санаторій.
— Мені б на води, Оксаночко. Хоч на два тижні. Лікар каже, суглоби треба рятувати, поки не пізно.
— А лікування, яке ти проходиш?
— Воно підтримує. Але цього мало.
— Скільки путівка?
Почувши суму, Оксана сіла.
Це були всі їхні заощадження. Гроші на випадок, якщо остаточно зламається машинка, прорве трубу чи хтось захворіє.
Увечері вона поклала перед Андрієм аркуш із підрахунками.
— Якщо віддамо, залишимося без нічого.
Чоловік довго дивився на цифри.
— А якщо не віддамо, а їй справді стане гірше?
— От і я про це.
— Тоді віддавай.
Оксана потерла обличчя долонями.
— Знаєш, я краще поїду.
— До мами?
— Так. Поговорю з лікарем. Сама подивлюся, що з нею. Вона стільки всього приймає, а їй тільки гірше. Може, там уже не санаторій потрібен, а лікарня.
Андрій кивнув.
— Їдь. Я з дітьми впораюся.
— Попереджати не буду.
— Чому?
— Бо вона ж почне прибирати, готувати. З останніх сил. Ще й скаже, що нічого не болить, аби мене не лякати.
У потязі Оксана майже не спала. Кілька разів відкривала листування з колегою, яка колись пропонувала позичити гроші. Потім закривала. Спершу треба побачити маму.
До будинку дісталася вже надвечір.
Подзвонила у двері. Ніхто не відповів.
Набрала номер.
«Абонент тимчасово недоступний».
— Мамо, ну візьми ж… — прошепотіла вона.
Подзвонила ще раз. Прислухалася до тиші за дверима й почала шукати запасний ключ.
У квартирі пахло запеченими яблуками. На кухні стояла чиста чашка, біля вікна сохла випрана блузка.
— Мамо?
Оксана зазирнула в кімнату, у ванну. Порожньо.
Відкрила шафку, де мати завжди тримала ліки. Побачила тонометр, пачку пластирів, кілька знайомих упаковок. Ні інгалятора, ні пояса.
Зате біля дзеркала стояли гарні баночки крему й нові парфуми.
Оксана взяла одну баночку, повертала в руках і поставила на місце.
Сусідка Катерина теж не відчинила.
Майже годину Оксана просиділа в коридорі, не роздягаючись. Уже знайшла номер приймального відділення міської лікарні, коли на сходах почулися голоси.
— Катю, а як він їй сказав: «Я все життя вас чекав»! У мене аж мурашки!
— А ти бачила, як той чоловік у гардеробі на тебе дивився?
— Ой, не вигадуй!
Мати сміялася.
Оксана повільно опустила телефон.
Клацнув замок, спалахнуло світло.
— Оксаночко?!
Мати застигла. Катерина визирнула з-за її плеча.
— Ой, донечка приїхала! Ну, я тоді додому. Олено, зідзвонимося.
Двері сусідньої квартири зачинилися надто швидко.
— Ти чого не попередила? — мати нервово потягнула шалик. — Я б зустріла. Ти голодна? Зараз щось…
— Де ти була?
— У театрі.
— Чую.
— Катя покликала. Думаю, хоч трохи вийду…
— На підборах?
Мати переступила з ноги на ногу.
— Вони невисокі.
— А вчора ти казала, що до кухні ледве дійшла.
— Оксано, давай не в коридорі.
— А де? На кухні брехня інакше звучатиме?
Мати здригнулася.
Оксана сама злякалася свого голосу, але зупинитися вже не могла.
— Я тобі останнє відсилала. Андрій у старій куртці ходить. Ми дітям постійно кажемо: потім, не зараз, немає грошей. А ти купувала креми?
— Не тільки креми.
— А що ще?
Мати мовчала.
— Що ще, мамо?
— Одяг. На заняття платила. До психолога ходила.
— На які заняття?
— На танці.
Оксана коротко, недовірливо засміялася.
— На танці… А мені — крапельниці, судини, ноги не носять…
— Спочатку мені справді було погано!
— А потім?
Мати сіла за кухонний стіл.
— А потім стало краще.
Оксана залишилася стояти.
— І ти вирішила мені не казати?
— Я боялася.
— Чого? Що я зрадію?
— Що ти перестанеш допомагати.
Ця відповідь виявилася болючішою за всі попередні.
— Тобто ти розуміла, що робиш.
— Так.
— І коли я просила тебе берегти себе… коли дзвонила щовечора…
— Оксанко, я знаю.
— Ні, ти не знаєш! Я від кожного твого дзвінка холола. Якщо не відповідала — думала, ти лежиш сама й не можеш підвестися!
Мати закрила обличчя руками.
Оксана відійшла до вікна. Їй хотілося забрати сумку й піти. Хоч у готель, хоч на вокзал — аби не бачити зараз тієї нової сукні.
— Пробач, — почула вона.
— Навіщо, мамо?
— Бо я не хотіла знову отак сидіти.
— Як?
Мати підняла голову.
— Цілими днями. Сама. Чекати, коли стемніє, щоб можна було лягти спати.
Оксана мовчала.
— Після пенсії я спочатку навіть раділа. Висплюся, думала. Вікна помию. Книжки перечитаю. А за місяць уже не знала, навіщо вставати.
— Чому ти мені не сказала?
— Дзвонила.
Оксана хотіла заперечити й не змогла.
— Тільки я завжди невчасно, — тихо додала мати. — То ти на роботі, то уроки, то вечеря. Я не дорікаю. У тебе життя. А в мене раптом нічого не залишилося.
— Я ж не знала, що настільки…
— Я теж не знала. Думала, відпочину — мине. А воно не минало. Тиск піднімався, у грудях стискало. Я справді злякалася й пішла до лікаря.
— І що він сказав?
— Що обстеження добрі. Призначив те, що треба, але сказав більше рухатися, не сидіти вдома. І до психолога порадив звернутися. Тільки так сказав… «Бабусю, знайдіть собі заняття».
Мати гірко всміхнулася.
— Мені ледь за шістдесят, а я вже бабуся, якій нема чого робити.
Оксана нарешті сіла.
— Ти пішла до психолога?
— Катя вмовила. Я ще запитала, чи мені заспокійливе випишуть. А та жінка каже: «Я не виписую ліків. Давайте поговоримо». І запитала, чого я хочу.
— А ти?
— А я не знала, що відповісти.
Мати провела пальцем по краю скатертини.
— Уявляєш? Знала, що тобі на день народження приготувати. Що на дачі посадити. Які рушники онукам купити. А чого я сама хочу — не знала.
— Танцювати? — тихо запитала Оксана.
Мати кивнула, і вперше за весь вечір її обличчя пом’якшало.
— Ще з молодості. Пам’ятаєш, я на весіллях завжди першою вставала?
Оксана пам’ятала. Як мама сміялася, як поправляла зачіску, як тягнула батька за руку: «Пішли, годі сидіти!»
— Ми з Катею записалися в клуб. Я першого разу під стіною простояла. Соромилася страшенно. А потім одна жінка каже: «Та ходіть сюди, ми тут усі спочатку ноги плутали».
Мати тихенько всміхнулася й одразу погасила усмішку.
— Я додому тоді прийшла — і вперше за кілька місяців не ввімкнула телевізор. Просто вечерю приготувала. Для себе. Не хліб із чаєм.
Оксана слухала, опустивши очі.
— Потім театр. Перукарня. Сукня ця… Я її тричі міряла, перш ніж купити. Думала: куди мені вже?
— Тобі личить, — вирвалося в Оксани.
Мати глянула на неї, і в обох затремтіли губи.
— Але це нічого не виправдовує, — додала донька.
— Знаю.
— Ти могла попросити.
— А ти дала б? Тільки чесно. Якби я сказала: «Оксанко, хочу на танці й до театру»?
Оксана помовчала.
— Не знаю. Напевно, сказала б, що зараз не до того.
— Ось.
— Ні, мамо. Не «ось». Я мала право сказати, що ми не можемо. Ми теж не на все маємо.
Мати повільно кивнула.
— Мала.
— А ти цього права нас позбавила.
— Так. Пробач мені.
Цього разу вона не додала нічого. Не заговорила про самотність, не стала знову пояснювати. Просто сиділа навпроти й чекала.
Оксана дивилася на її руки. Ті самі руки колись ночами перешивали їй сукню на випускний. Прали, прасували, брали додаткові зміни, тягнули сумки з базару.
Це не скасовувало брехні. Але й відвернутися від матері вона не могла.
— А санаторій? — запитала нарешті.
Мати витерла щоку.
— У Карпатах. Катя їздила, радила. Там вода, прогулянки, екскурсії.
— Тобто не «через пів року не встану»?
— Ні.
Оксана заплющила очі.
— Господи, мамо…
— Я вже нікуди не поїду. І грошей більше не проситиму.
— Зараз не треба нічого обіцяти. Я втомилася.
Мати підвелася.
— Я тобі постелю.
Уночі Оксана довго лежала на своєму старому ліжку. Кілька разів чула, як мати виходить на кухню, п’є воду, тихо повертається.
Під ранок та несміливо прочинила двері.
— Не спиш?
— Ні.
— Ковдра тепла?
— Тепла, мамо.
Мати постояла на порозі.
— Я так рада була тебе побачити. А потім…
— Лягай уже. Поговоримо вранці.
Коли двері зачинилися, Оксана перевернулася до стіни й заплакала. Від образи, від утоми — і від того, що мама жива, здорова, ходить цими кімнатами, а не лежить у лікарні, як вона уявляла всю дорогу.
Уранці на столі були оладки й кава.
— Поїж, доню, — сказала мати. — Я ненадовго вийду.
— Куди?
— Запис скасувати.
— Який?
— На заняття. Ми домовлялися… Я попереджу, щоб не чекали.
Вона вдягла старе пальто й узяла сумку.
Оксана проводила її поглядом. Потім набрала Андрія.
— Ну? — відповів він одразу. — Як мама?
— Здорова.
— Що?
— Здорова, кажу. У театр учора ходила.
— Ти її до лікаря водила?
— Андрію, послухай мене.
Вона розповіла все. Про креми, танці, психолога, вигадані крапельниці. Під кінець знову розсердилася:
— А я мало не номер лікарні набирала! Сиділа під дверима й трусилася!
Андрій мовчав.
— Ти тут?
— Тут.
— Скажи щось.
Він раптом видихнув і коротко засміявся.
— Оце Олена Василівна…
— Тобі смішно?
— Ні. Тобто… Оксано, я від учора тільки й думаю, що ти там зараз почуєш. Рак, операція, ще якась біда. А ти кажеш — танці.
Оксана притиснула пальці до перенісся.
— Я розумію. Але вона нас обманула.
— Обманула. Це погано.
— Пів року, Андрію.
— Знаю.
Він помовчав і запитав:
— А сама ти як?
Від цього простого запитання Оксана знову розплакалася.
— Не знаю. І зла на неї, і… Ти б її бачив учора. Красива така. Я вже забула, що вона такою буває.
— Ну от.
— А сьогодні знову зіщулилася. Пішла танці скасовувати.
— Дарма.
— Я теж так думаю.
У слухавці щось зашурхотіло. Мабуть, Андрій встав і пішов на кухню.
— Слухай. Ми ті гроші на санаторій уже зібрали?
— Зібрали.
— То нехай їде.
— Ти серйозно?
— Так. Тільки тепер без історій про останній шанс урятувати ноги.
Оксана витерла обличчя.
— А машинка? Труба? Твоя куртка?
— Куртку я ще до весни доношу.
— Ти завжди так кажеш.
— Бо я впертий.
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Андрію…
— Нехай поїде, Оксано. Раз уже можемо. Але поговори з нею нормально. Щоб більше ніколи отак.
Коли мати повернулася, Оксана сиділа за ноутбуком.
— Скасувала? — запитала вона.
— Так. Сказала, що поки не ходитиму.
— Подзвони ще раз. Скажи, що передумала.
Мати завмерла.
— Доню…
— І йди сюди.
На екрані був сайт оздоровчого комплексу.
— Це той санаторій?
— Той… Але навіщо ти дивишся?
— Тут два варіанти номерів. З балконом на ліс і з видом на гори. Який тобі більше подобається?
Мати не сідала.
— Оксано, не треба. Я не заслужила.
— Мамо, це не нагорода за твою брехню.
— Я розумію.
— Ми з Андрієм хочемо, щоб ти поїхала. Відпочила. Погуляла. Але є умова.
— Яка?
Оксана повернулася до неї.
— Більше жодних вигаданих хвороб. Ніколи. Потрібні гроші на виставу — так і кажеш. Хочеш сукню — кажеш про сукню. Ми або допоможемо, або чесно відповімо, що не можемо.
— Добре.
— І ти не плачеш після цього в слухавку, що якось доживеш на каші.
Мати опустила голову.
— Не буду.
— Бо я хочу тобі вірити. Розумієш?
— Розумію, донечко.
Оксана підвелася, і мати вчепилася в неї так міцно, ніби боялася, що та зараз піде.
— Пробач мені.
— Я ще серджуся, — прошепотіла Оксана їй у плече.
— Знаю.
— Але як же я рада, що ти здорова.
Мати розплакалася вже вголос.
Путівку оформили того самого дня.
За тиждень Оксана отримала перше фото: мама біля високих смерек, у яскравому шарфі, з трохи розкуйовдженим волоссям.
Слідом — повідомлення: «Сьогодні пройшла стільки, що сама не вірю».
Оксана написала: «Тільки не перестарайся».
Мати відповіла майже одразу: «Не бійся. Цього разу все чесно».
Потім були фотографії біля бювету, з екскурсії, з вечірнього концерту.
— Дивись, бабуся, — покликала Оксана дітей.
Син зазирнув у телефон.
— Вона вже одужала?
Оксана погладила його по голові.
— Так, сонечко. Їй зараз добре.
Через три місяці мати зателефонувала й почала незвично здалеку:
— Оксанко, ти тільки не смійся.
— Уже насторожила.
— Та нічого поганого.
— Кажи.
— Пам’ятаєш, я про водоспад розповідала?
— Пам’ятаю.
— Там у нашій групі був чоловік. Михайло Іванович. Учитель історії.
Оксана сперлася на кухонний стіл.
— Так?
— Ми тоді розговорилися. Потім гуляли. Він мені після повернення дзвонив…
— Мамо, ти усміхаєшся?
— Звідки ти знаєш?
— Чую.
Мати тихенько засміялася.
— Він приїхав до нашого міста.
— У гості?
— Спочатку в гості. А тепер… Ми вирішили жити разом.
Оксана кілька секунд мовчала.
— Доню?
— Я тут. Просто ти могла б хоч іноді новини поступово повідомляти.
— Ти проти?
— Мамо, ти щаслива?
Тепер замовкла мати.
— Так, — відповіла нарешті. — Дуже.
— Тоді я хочу з ним познайомитися.
— Справді?
— Звичайно. Треба ж перевірити, кому я маму довіряю.
Мати засміялася — легко, дзвінко.
— Він хороший, Оксанко. Квіти приносить. Кран полагодив, який у мене пів року капав. І слухає мене… Уявляєш, йому цікаво, що я розповідаю.
— Уявляю.
— У нас тепер дві пенсії. На все вистачає. Навіть у театр самі квитки купили.
— От і добре, мамо.
— А розписуватися ми не будемо. Куди вже, людей смішити…
— Кого смішити? Захочете — розпишетеся.
— Ой, не починай! — зніяковіло відмахнулася мати. І після паузи додала: — Спершу познайомтеся.
Минув рік.
Мати вже не телефонувала, щоб розповісти, як їй погано. Вона сперечалася з Михайлом Івановичем, які квіти садити на їхній невеликій дачі, ділилася враженнями від філармонії, надсилала фото з парку. На одному вони стояли біля озера й трималися за руки.
Андрій довго розглядав той знімок.
— Ну що, правильно відправили?
Оксана притулилася до його плеча.
— Правильно.
Куртку йому вони таки купили. І машинку полагодили. Не все одразу, але потроху впоралися.
Перед святами Оксана сама набрала матір.
— Мамо, до вас наступного місяця столичний театр приїжджає. Ми з Андрієм хочемо вам квитки подарувати. Підете?
— Ой, донечко! Звичайно! Михайле, чуєш? Діти нас у театр запрошують!
Десь поруч пролунав чоловічий голос:
— Чую, чую. Передавай спасибі!
— Я якраз сукню нову купила, темно-синю, — радісно продовжила мати. — Зараз тобі покажу!
— Надсилай.
— Оксанко…
— Що, мамо?
— Дякую вам. За все.
Після розмови Оксана підійшла до Андрія й обійняла його.
— Що там наша артистка? — усміхнувся він.
— Сукню показувати буде.
— Ну, це краще, ніж список ліків.
— Набагато.
Оксана притиснулася до нього міцніше.
— Як добре, що ми тоді не пожаліли тих грошей.
Телефон у її руці засвітився. На фото мама стояла перед дзеркалом у новій сукні, а Михайло Іванович, трохи потрапивши в кадр, тримав її за руку.
Оксана збільшила знімок і всміхнулася.
— Ти тільки глянь, яка вона щаслива.