— Не буду я з нею жити, батьку! Не змусиш! Ви з мамою мене вмовили на цей шлюб, а тепер навіщо вона мені, коли я своє справжнє кохання зустрів?! – Олег був сам не свій, геть забувши про те, що та, про кого він говорив, укладала спати його сина в сусідній кімнаті.
— Ти, Олежку, не лайся! Зачекай! Ми вмовили?! – Василь Іванович, батько Олега, скривився, але розмову згортати явно не збирався.
Не діло! Хіба мало яка муха сина вкусила сьогодні?! Кохання… Знав би ще, що це таке, телепень! Сім’я ж уже є! Дитина! Спадкоємець усього роду Семенюків! Це вам не кіт начхав! А Олег, бісів син, он що задумав?! Розлучатися?! Не буде цього!
— Тату, ти, звісно, наполягатимеш на тому, щоб я Ольгу не кидав. Щоб жив із нею заради сина. Та тільки не можу я! Розумієш ти це чи ні?! Не люблю я її!
— А коли дитя робив, любив?! – все-таки дав волю гніву Василь. – Коли в дім її до нас із матір’ю привів? Коли під вінцем стояв?!
— Не починай, га?! Затія з вінчанням ваша з мамою була. Не моя! Ви хотіли, щоб усе, «як у людей»! І навіть не спромоглися мені пояснити, на яких це людей ви рівнятися надумали. Завжди своїм розумом жили, а тут – на тобі! Вирішили моді відповідати!
— Ох, Олеже! Не був би ти мені сином, я б…
— Що, тату? Ременя дав? Так, давай! Я ж не проти!
— Немає в тебе поваги до старших, – зітхнув Василь. – Матір погано пом’янув зараз. Вінчатися вона тебе вмовила, а ти згоду дав. І в бесідах зі священником неодноразово говорив, що милішої за Ольгу для тебе нікого немає. А тепер що?
— Була мила, та перестала! – відрізав Олег. – Так теж буває!
— І що ж ти тепер робити думаєш? – Василь вирішив дізнатися подробиці.
— Розлучуся. Одружуся з Дариною. І буду жити щасливо!
— А Сергійко як же? Син твій?
— Зі мною житиме!
— Це як же?
— Ользі йти нікуди. У неї ні рідні, ні дому свого. Хіба дозволю я їй свого сина по світу тягати за собою? Нехай своє життя влаштовує, як знає, а дитині краще буде зі мною. Я з Дашею вже говорив про це. Вона не проти. Сказала, що прийме, як рідного…
Договорити Олег не встиг. Двері в сусідню кімнату відчинилися, і на порозі постала Ольга із сином на руках. Бліда, немов полотно, вона притискала до себе дитину, і шепотіла беззвучно: «Не віддам…» На більше сил її не вистачило, адже всю розмову чоловіка зі свекром вона чула.
— Ні, Олю! Ні! – кинувся до неї Василь. – Не тривож душу! Не буде цього! Іди! Вкладай Сергійка. Ми самі розберемося!
Не привчена перечити, Ольга послухалася. Перехопила зручніше сина, який захлипнув, і підвела очі на чоловіка. Синь безмежна, що стала вмить грозовою, нагадала йому про ту дівчину, за якою він бігав крадькома в школі, мріючи хоч на хвилинку спіймати її погляд або посмішку.
Але смикнуло лише на мить. Немов розділяючи його з Ольгою і сином, постала перед очима Дарина – чорнобрива, регочуча, дражлива і грайливо вабить кудись.
Ольга ніколи так себе не поводила. Не було в ній цього вогника і задирки, яку вгледів Олег у своїй колезі Дарині. Вони з Олею не схожі були, як небо і земля. Від однієї кров в жилах кипить, а інша… Крижинка. Дзвінка, гарна, але холодна, не навчена, як чоловікові догодити і сподобатися.
З Ольгою Олег навчався в одній школі. Був на рік старшим, і спочатку навіть не дивився в бік дівчат молодшого віку. Навіщо вони потрібні, якщо в класі такий квітник, що тільки вибирай! І, головне, всі добре знайомі, не потрібно думати, які примхи на думку спадуть і що привидиться обраниці.
Але раз-другий шкільним коридором промайнула повз мрія синьоока, і пропав Олег. Начебто й не було нічого в Олі особливого. На зріст – невеличка, непримітна серед інших дівчат. А дивися ж! Зачепила! Чи то сміхом, який дзвіночком дзвенів, радуючи серце, чи то сором’язливістю, якої Оленьці було не позичати. Не вміла вона приймати знаки уваги від хлопців. Почервоніла, зблідла, запиналася, і намагалася якнайшвидше позбутися галантного кавалера, який просив дозволу провести її до дому. Нікого до себе близько не підпускала.
Для Олега така поведінка була в новинку. У його класі дівчата були жваві. Будь-якого хлопця могли одним слівцем за пояс заткнути, варто було тому неправильно себе повести. Можливо, тому він звернув увагу на Ольгу, і постарався завоювати її довіру.
Задачка була цікавою, але без невідомих. Красивішого й успішнішого хлопця в школі просто не було. Зовнішність Олегу дісталася у спадок від батьків, а успіхів своїх він домагався сам – наполегливою працею і сміливістю. Отримуючи золоту медаль на випускному, він мимоволі шукав очима Олю в натовпі. Раптом прийшла на нього подивитися?!
Вона прийшла. Але стояла тихенько в куточку, і Олег її просто не помітив.
Залицятися до себе, Оля дозволила далеко не відразу. Олег встиг в армію сходити, вступити до інституту, а ночами йому все снилися сині очі Оленьки.
А вона, тим часом, росла. Закінчила школу, вступила до того ж інституту, де навчався Олег, і одного разу ніс до носа зіткнувшись із ним у коридорі, вперше не відвела очей, вітаючись.
Так і почався їхній роман.
Він був коротким і якимось недолугим. Олегу хотілося пристрастей і життя, а в Олі не було сил дарувати йому все це. Життя, якого так вимагав від неї коханий, тихо йшло з єдиної людини, яку Оля кохала без жодних умов і всім серцем. Мама Олі хворіла, і танула з кожним днем, мріючи тільки про одне – встигнути видати доньку заміж.
Мрія її здійснилася. Весілля грали похапцем, звісно, але Олі не було до цього жодного діла. А Олегові й поготів.
Ольга ще встигла повідомити матір, що чекає на дитину, а потім гірко плакала, обіймаючи чоловіка, і прощаючись з єдиною рідною людиною. Більше рідні в Олі не було. Батька її не стало, коли вона була маленькою, а мама Ольги була сиротою.
Батьки Олега Олю прийняли одразу і без застережень. Поважна, добра, завжди готова допомогти, вона підкорила їхні серця своєю безпосередністю.
— Мамо, які у вас пиріжки смачні! А я такі не вмію робити. Тісто мене не слухається!
Випічка
— Нічого, Оленько! Це ми поправимо!
— Так? Ой, дякую! А ще, навчіть мене білизну крохмалити? Мама так не робила, а ви вмієте. А я вам наволочки вишию гладдю. Хочете? Мене мама навчила! Які квіти ви любите?
Йшла в небуття, свекруха Олі, на тих самих наволочках із вишитими незабудками. Важко йшла, плачучи ночами від болю. Але поруч була та, що забирала її печалі.
— Не плач, матусю! Потерпи, люба! Усе мине…
І ставало легше. Оля вміла домовлятися з болем. Чи дар це був, чи вона просто дуже хотіла хоч трохи полегшити страждання тієї, що постаралася замінити їй маму, але матері Олега й справді ставало легше дихати.
— Ангел ти мій… Оленько… Скільки ж радості ти в наш дім принесла! Онука подарувала… Дай Бог, щоб ти була щаслива!
Побажання свекрухи чомусь не збулося. Не встигла Оля оплакати її, як дізналася новину, що підкосила, позбавила останніх сил, і змусила подумати про страшне. В Олега з’явилася коханка…
Притискаючи до себе синочка, який скиглив і в якого різалися зубки, Оля ночами годинами сиділа на краєчку ліжка, чекаючи на чоловіка, і дивлячись в одну точку. У голові було порожньо, думки текли повільно і мляво, а десь на краєчку свідомості тихенько цокав дивний лічильник, відміряючи хвилини. І Оля ні-ні, та й шепотіла собі під ніс:
— Сто вісімдесят сім… Чотириста двадцять три… П’ятсот…
Вона завжди любила математику. І вимовлене вголос число ніби на мить повертало її в реальність, де все було просто і зрозуміло. Ось вона, ось син, а є ще чоловік…
Але одразу ж Оля згадувала, що чоловіка в неї більше немає, і знову скочувалася в ту прірву розпачу й нерозуміння, з якої її могли витягти тільки двоє – син і свекор.
Василь Іванович розумів, що коїться в сім’ї в сина. Навіть спробував по-батьківськи повчити Олега, закликаючи до порядку. Але з цього зовсім нічого не вийшло. В Олега ніби пелена перед очима стояла. Даша, Даша, Даша… Тільки вона! Про Олю йому думати не хотілося.
А Василь намагався допомогти Ользі. Няньчився з онуком, який миттєво заспокоювався на руках у діда і тільки похнюкував, скаржачись на шкідливий зуб, який ніяк не хотів прорізуватися. Готував їжу, намагаючись підгодувати Олю, яка стала майже прозорою від переживань. І чекав. Розумів, що зробити нічого не може, і це терзало його душу. Якби він міг, то зробив би все, що (розповідь спеціально для сайту Цей День) завгодно, щоб ця дівчинка, яку він прийняв у сім’ю донькою, перестала плакати! Але це було не в його силах. Єдине, що діставалося йому зрідка, це бліда подоба посмішки Олі і її тихе: «Спасибі, тату!», коли вона забирала з рук Василя сина, щоб погодувати або викупати.
І Василь злився.
Ох, як же він злився! Він готовий був піти до розлучниці й висловити все, що про неї думає, або розшукати в комоді старенький ремінець, яким колись навчав сина розуму. А залишалося лише одне – скаржитися тихо дружині, піднявши очі до небес і сподіваючись на те, що вона його чує, і підтримувати Олю в міру можливості.
Останньою ж краплею, що переповнила чашу терпіння Василя, стала заява сина про те, що він збирається забрати в Ольги дитину.
— Ну ось що, дорогий ти мій синку! – Василь, ледь стримуючи лють, намагався говорити якомога тихіше, щоб не почула Ольга. – А ну збирай свої дрібнички, і чеши туди, де чекає на тебе коханка! А Ольгу я тобі зачепити не дам! І дитину в неї забирати не дозволю! Я поки що в цьому домі господар! Думав я за матір’ю поспішати, та, мабуть, рано! Поки Сергійка на ноги не поставлю, не можна мені до моєї блакитноокої моєї… Де ми тебе проґавили, синку? Як пропустили той момент, коли ти перестав бути людиною?! Як же це?!
Предмети спідньої білизни
— Ти, батьку, кинь мене звинувачувати! Серцю не накажеш! Ольгу я колись кохав! І все для того, щоб вона була щаслива, зробив! А тепер я хочу бути щасливим із тією, кого люблю! Хіба це гріх, батьку?!
— Гріх, сину! – промовив Василь, хитаючи головою. – Гріх кидати перше кохання своє зі злістю в серці! Ти себе хоч послухай! Дитину в матері рідної відібрати й віддати чужій тітці?! Де совість у тебе? Де заснула, і не добудитися її?! Не дозволю! Треба буде – будинок на Ольгу з онуком перепишу! І тоді в неї буде, де жити з сином! Бач, надумав! Над сиротою знущатися! Геть звідси! І щоб очі мої тебе не бачили, поки не порозумнішаєш! Геть!
Василь сам не помітив, як загримів, перейшовши з шепоту на крик, і лише коли Олег махнув рукою і вискочив за двері, а поруч опинилася Оля, яка обійняла свекра, заспокоюючи, він схаменувся.
— Пробач мене! Вибач, донечко! Здається, я весь ліс під сокиру пустив… Одні тріски залишилися… Але ж хотів помирити вас…
— Не хвилюйтеся так, татку! Не треба! Не дай Боже, із серцем погано стане! – зачастила Ольга, витираючи сльози Василю. – Усе минеться! Ви ж самі мені так говорили! Я пам’ятаю!
Флора та фауна
— Ех, ти… – Василь схлипнув, і зовсім по-дитячому витер ніс рукавом сорочки. – Добра душа… У самої серце плаче, а вона мене заспокоює! Ох, Оленько, як же жити ми тепер будемо?
— А, добре будемо жити! – розлютилася раптом Ольга. – Краще за всіх! Думаєте, я забуду, що ви щойно для мене зробили?! Я ж вам чужа…
— А, ну! – розсердився вже Василь, і не на жарт. – Що це за балачки?! Яка ти мені чужа?! Дочка ти мені! А Сергійко – онук! І крапка! А кому що не подобається – попросимо вийти і жити нам не заважати! Ти, донечко, накапай мені там чого-небудь, добре? Серце щось… А я приляжу…
Оля метнулася було в кухню, але передумала. Викликала швидку, вкрила Василя ковдрою, і побігла по воду.
Усе обійшлося. Василь пробув у лікарні тиждень, а потім просто втік.
— Ну чого я там боки пролежую, поки ви тут одні мучитеся?! – розцілував він в обидві щоки Ольгу, і підхопив на руки онука.
Сергійко радісно загукав, впізнавши діда, і продемонстрував йому одразу два нові зуби. Ці біленькі провісники дорослішання, ледь помітні, але такі (розповідь спеціально для сайту Цей День) довгоочікувані, справили на Василя найблаготворніший вплив. Він заспокоївся.
— Як ти, донечко?
— Терпимо, тату. Усе мине. Так?
— А як же! Усе в нас добре буде, дівчинко! Ось побачиш!
Заміж Ольгу Василь видасть дев’ять років потому. Як рідну доньку. Відведе під руку до майбутнього чоловіка, і витре скупу сльозу:
— Будь щаслива, Оленько!
А після весілля подзвонить Олегу, з яким Ольга його все-таки помирить, і скаже:
— Дурень, ти Олежко! Таке щастя проґавив!
— Тату, ти думаєш, я не знаю? Але тепер що вже…
Олег на той час уже встигне стати батьком знову, розлучитися з Дариної і одружитися знову, і зрозуміє, нарешті, що синьооке дівчисько, яке дісталося йому колись у дружини, було найкращим, що траплялося з ним. Але лікоть не вкусиш, а час на місці не стоїть. І повертаючи Ользі сина після чергових «татових» вихідних, він теж побажає їй щастя і, не стримавшись, скаже:
— Повернути б усе…
— Ех, Олеже! – усміхнеться у відповідь Ольга. – пізно схаменувся ти! Але ж я чекала на тебе. Довго чекала. Думала, що одумаєшся. Повернешся до мене і до сина. Але ти обрав інший шлях. А тепер вже що?
— Знав би, де впадеш, Олю…
А Василь із радістю прийме запрошення Ольги жити в її будинку. І до останнього дня буде вранці піднімати очі на лик Спасителя, залишений йому дружиною, дякуючи за те, що має доньку.
Сергійко стане старшим братом двом сестричкам-близнючкам через рік після того, як у нього з’явиться вітчим, який стане йому другим батьком.
Загалом в Олі буде п’ятеро дітей. І всім вона зможе дати те, чим до країв, з надлишком була наповнена її душа – любов. І її, колись названу нелюбою, в день її п’ятдесятиріччя оточать діти й онуки, навперебій вітаючи й бажаючи щастя, а вона розсміється так, що синява її очей стане прозорою та світлою, наче море рано вранці, й запитає:
— Яке ж мені ще щастя потрібно? Он його скільки! Не перерахуєш! Ви – моє щастя!
Залишити відповідь