– Мамо, ну будь ласка! Він же зовсім старенький, йому холодно.

– Андрію, ми вже сто разів це обговорювали, – мама втомлено потерла перенісся. – Ніяких тварин у будинку. У тата алергія.

– Неправда! У тата тільки на квітучі рослини алергія. Я спеціально в інтернеті прочитав!

Ця розмова повторювалася майже щодня. Андрійко вперто просив забрати додому старого бездомного кота, мама так само вперто відмовляла. А кіт тим часом продовжував жити в їхньому дворі – старий, напівсліпий, але добрий.

Він з’явився минулої осені – просто прийшов і залишився. Місцеві бабусі говорили, що раніше він жив у якоїсь старенької, а коли та пішла засвіти, родичі його викинули. Може, тому він і не боявся людей – пам’ятав, що колись був домашнім, улюбленим.

Андрійко відразу помітив незвичайного кота.
Інші дворові коти шипіли і тікали, а цей – підійшов сам, потерся об ноги. І хлопчик розтанув.

Щоранку перед школою виносив миску з їжею, щовечора гладив пухнастого друга, розповідав йому свої секрети.

– Ось чого ти до нього прив’язався? – дивувалася мама. – Котів у дворі повно, і молодших, і красивіших.

– Він особливий, – серйозно відповідав Андрійко. – Він все-все розуміє. І очі у нього такі мудрі.

Кіт і справді був незвичайним. Незважаючи на вік і напівсліпоту, тримався з дивовижною гідністю. Ніколи не випрошував їжу, не ліз у під’їзд погрітися.

Просто сидів на своєму улюбленому місці біля дитячого майданчика і немов спостерігав за життям двору своїми підсліпуватими очима.

Сусідські діти прозвали його Професором – надто вже важливий був вигляд. Андрійко ж називав його просто – Мудрик. Чомусь здавалося, що це ім’я підходить йому найкраще.

– Знаєш що, Мудрик, – шепотів хлопчик, коли ніхто не чув, – я тебе все одно заберу. Ось побачиш. Я щось придумаю.

Кіт у відповідь муркотів і тикався теплим носом у долоню – мовляв, вірю, малюк, вірю.

А потім сталася біда.

Той день почався як завжди. Андрій збирався до школи, поспішно засовуючи в рюкзак підручники. Визирнув у вікно – перевірити, чи на місці Мудрик.

На місці. Тільки щось не так. Кіт лежав якось дивно, неприродно. А поруч метушилися люди.

– Мамо, я зараз! – крикнув хлопчик, вибігаючи з квартири.

– Куди? А сніданок?

Але Андрійко вже не чув. Серце калатало десь у горлі, коли він збігав сходами, перестрибуючи через сходинки.

Те, що він побачив у дворі, змусило його замерзнути. Мудрик лежав на асфальті, навколо нього розпливалася темна пляма. Поруч стояв сусід дядько Коля – блідий, розгублений, з ключами від машини в руці.

– Я не помітив. Він ніби з-під землі вискочив, – бурмотів сусід. – Може, ветеринара викликати?

– Та кинь ти, Микола, – відмахнулася якась жінка. – Це ж бродячий кіт, що з ним возитися? Все одно не жилець.

Андрій відчув, як у грудях піднімається щось гаряче, зле.

– Ні! – крикнув він, розштовхуючи зібраних роззяв. – Він не бродячий! Він мій!

Хлопчик обережно підняв кота на руки. Той слабо нявкнув, відкривши одне око.

– Тримайся, Мудрик, – прошепотів Андрійко. – Я тебе врятую.

І побіг. Він точно пам’ятав – за рогом є ветеринарна клініка, мама якось показувала.

Серце калатало, в боці боліло, руки тремтіли, але він біг, притискаючи до грудей дорогоцінний вантаж. Кіт дихав все важче, кров просочувала шкільну сорочку, але хлопчик цього немов не помічав.

– Допоможіть! – видихнув він, влітаючи в скляні двері клініки. – Будь ласка. Його машина збила.

Далі все було як у тумані. Лікарі забрали Мудрика, віднесли кудись. Андрійко залишився в приймальні – розпатланий, забруднений кров’ю, з мокрими від сліз щоками.

– Хлопчик, тобі потрібно зателефонувати батькам, – м’яко сказала адміністратор. – І оплатити хоча б первинний огляд.

Андрійко кивнув, дістав телефон. Руки все ще тремтіли.

– Мамо, – голос зривався. – Мамо, я у ветклініці. Тут Мудрика збила машина. Я його приніс. Мамо, я без нього не повернуся додому. Навіть не проси.

У слухавці запала тиша. Потім мама важко зітхнула:

– Зараз прийду.

Мама примчала через п’ятнадцять хвилин.
За нею, важко дихаючи, вбіг сусід дядько Коля.

– Андрюша! – мама кинулася до сина. – Господи, що з тобою? Чому в крові?

– Це не моя, – хлопчик шмигнув носом. – Це Мудрика. Його зараз оперують.

– Я все оплачу, – поспішно втрутився сусід. – Це я винен. Не помітив його, задним ходом здавав.

Він виглядав таким засмученим, що Андрійко навіть трохи його пожалів.

– Що кажуть лікарі? – запитала мама, сідаючи поруч із сином.

– Поки нічого. Сказали, важка травма, внутрішня кровотеча. Будуть робити операцію.

Адміністраторка делікатно кашлянула:

– Вибачте, нам потрібно оформити документи. Хто буде офіційним власником тварини?

– Я! – випалив Андрій.

– Андрію, – почала мама.

– Мамо, будь ласка! – в очах хлопчика стояли сльози. – Я ж обіцяв йому. Обіцяв, що заберу додому. Він же чекав на мене щодня. І ніколи нічого не просив, просто був поруч. А тепер ось.

Мама мовчала. Довго мовчала – цілу вічність. А потім раптом притягнула сина до себе, обійняла міцно-міцно:

– Ну і в кого ти такий впертий, га? Весь у батька. Гаразд. Будемо лікувати твого Мудрика. А там подивимося.

Операція тривала майже дві години. Андрійко не відходив від дверей операційної – сидів на лавці, здригаючись від кожного шереху. Мама намагалася відвести його додому – до школи ж треба, – але він тільки хитав головою:

– Не піду. Він повинен знати, що я тут.

Нарешті з операційної вийшов втомлений лікар:

– Ну що, молодий чоловіче. Вважайте, вашому другові дуже пощастило. Якби не ваша оперативність – не вижив би. А так. Шви наклали, кровотечу зупинили. Тепер все залежить від нього самого.

– А можна його побачити? – Андрій підскочив з місця.

– Зараз ні – він ще під наркозом. Приходьте завтра. Думаю, три-чотири дні доведеться у нас полежати.

Наступні дні злилися для Андрійка в один нескінченний марафон – школа, лікарня, домашнє завдання в коридорі клініки, знову школа.

Мудрик одужував напрочуд швидко. Вже на другий день почав їсти самостійно, а на третій – муркотіти, коли Андрійко його гладив.

– Неймовірно міцний кіт, – хитав головою лікар. – У такому віці, з такими травмами – і така жага до життя!

А хлопчик тільки посміхався – він знав, чому його друг так чіпляється за життя. Тому що тепер у нього є заради чого жити.

Коли прийшов час забирати кота додому, вся родина зібралася на раду.

– Отже, – суворо сказав тато. – Якщо цей ваш професор буде дряпати меблі.

– Не буде! – хором вигукнули Андрійко і мама.

– І мітити територію.

– Та він же інтелігентний кіт! – обурився син. – Ти що, не бачиш?

Тато хмикнув, але було видно – здається:

– Гаразд. Випробувальний термін – два тижні. А там подивимося.

Мудрик, немов розуміючи, що вирішується його доля, поводився бездоганно. Лоток освоїв миттєво, на диван не ліз, до татових капців навіть не наближався.

А через тиждень сталося диво – тато, повернувшись з роботи, насамперед поцікавився:

– А де наш кіт? Щось його не видно.

– Наш кіт? – лукаво перепитала мама.

– Ну а чий же ще? – буркнув тато, збентежено відвертаючись. – Раз вже прижився.

Мудрик тихо муркотів на своїй лежанці, мружачись від задоволення. Здається, вперше за довгий час він відчував себе по-справжньому вдома.

З того часу минуло три роки. Старий кіт все так само поважно сидить на підвіконні, спостерігаючи за життям двору – тільки тепер із теплої квартири.

Андрійко щодня розповідає йому шкільні новини, а тато – тільки нікому не кажіть! – потайки підгодовує смачненьким.

Кажуть, у кожної історії має бути мораль. Напевно, вона в тому, що іноді потрібно просто дуже сильно в щось вірити. І тоді навіть найнеможливіше може стати можливим.

А ще в тому, що справжня любов не дивиться на вік, породу і родовід. Вона просто гріє серце – і все тут.

І кожен раз, коли Андрійко бачить на вулиці бездомну тварину, він згадує той день, свій відчайдушний біг вулицею, тривожне очікування в клініці. І посміхається, дивлячись на щасливу мордочку свого Мудрика.

Тому що іноді треба просто сказати: «Я не повернуся додому без нього» – і зробити все, щоб дотриматися обіцянки.