– Мамо, я так більше жити не можу! – закричала несамовито Маргарита на кухні. Степан відчув запах горілої пластмаси.
Він кинувся на голос дружини та побачив, що на кухні знаходилося двоє – дружина, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і вісімдесятирічна теща, що дивилася незрозумілими очима на дочку.
– Що знову сталося? – спокійно спитав Степан, хоч він і сам вже зрозумів, що сталося.
– Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту та запалила газ! – вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалила чайник, так вона могла спокійно влаштувати пожежу! А якби нас не було вдома? Все я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку.
Теща, почувши таке, подивилася на доньку дивними очима і мовчки пішла до своєї кімнати.
– Ти це серйозно? – спитав Степан у дружини.
– Ще як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити на підвищених тонах. – Скільки це можна терпіти? У мене вже сил немає!
– Скільки треба терпіти, стільки й будеш. Це ж твоя мати. – Степан акуратно взяв із рук дружини спотворений чайник і посміхнувся.
– А за чайник не хвилюйся, я тобі новий куплю.
– Не заспокоюй мене, – нервово огризнулася дружина.
– Мені на роботі давно радять здати її до будинку для людей похилого віку. А я тебе слухаю. Але тепер я діятиму. Інакше вона спалить нам квартиру, і ми разом із дітьми вирушимо надвір.
– Ну, спалить, то спалить… – Степан знизав плечима. – Значить, така у нас доля… Просто треба нам тепер перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І терпітимемо далі.
– Досить наді мною знущатися! – Дружина заткнула свої вуха руками. – Усі з мене знущаються. І мама, і ти… Я так більше не можу…
– А я й не знущаюся. Вона твоя мати, тож ми зобов’язані про неї піклуватися. Деменція – це для старих людей властиво. Це не лікується. До речі, і ми з тобою колись можемо на це захворіти.
– Ні, я терпіти таке не зобов’язана… – перебила Маргарита. – Будинки для людей похилого віку для того й існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу спокійно жити. Чи ти це розумієш, чи ні? Я маю право жити спокійно?
– Ні, – твердо сказав Степан.
– Що – ні?
– Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою маємо пройти це випробування до кінця. Воно дане не просто так.
– Говори, що хочеш, але цього разу я вчиню так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма засобами захищати своє вогнище. І я його захищатиму.
– А те, що вона твоя мати, тебе це вже не турбує?
– Я відвідуватиму її. Щомісяця. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею стежитиме кілька пар очей, її годуватимуть тим, що потрібно людям похилого віку. Вона ще й спасибі нам скаже. Ось побачиш, скаже. Тут я на неї кричу як погана донька, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А мої нерви вже на межі. Все! Досить умовляти мене. Я не дитина.
– Добре, – раптом кивнув він.
– Нарешті, ти погодився, – полегшено зітхнула Маргарита. – Я прямо зараз вирушу на одну адресу. Я вже дізнавалася дещо, і знаю, з чого треба починати…
– Добре… – знову кивнув Степан. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.
– Куди підеш? – Не зрозуміла вона.
– Ще не знаю. Напевно, поки що до брата. У нього саме Танька поїхала до доньки в інше місто, допомагати з онукою.
– Стривай! До якого ще брата ти зібрався?
– До Володьки…
– Я зрозуміла, що до нього. Чого це ти до нього намилився? – Маргарита не розуміла, що задумав чоловік.
– Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я. – спокійно сказав Степан. – Назавжди.
– Ти що, з глузду з’їхав? – Дружина почала повільно осідати на стілець. – Ти мене, чи що, кидаєш?
– Ні, я не кидаю тебе.
– А кого?
– Я кидаю незнайому мені досі жінку, яка задумала кинути безпорадну матір, яка з волі випадку опинилася в страшній біді. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини. – Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність зробити зраду стосовно найріднішої людини… Ні… Пробачити це – вище за мої сили…
– Це ж не зрада. – В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля… Це страшна втома… Це страх збожеволіти…
– І знову – ні. – Замотав головою.
– Ти брешеш сама собі. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш із власною матір’ю, значить, ти це колись зможеш зробити й зі мною, і навіть із будь-яким з наших дітей… Навіщо мені чекати на цей момент? Краще піти раніше…
– Ти що таке кажеш? – Маргарита раптом змінилась в обличчі. – До чого тут ти і наші діти?
– До того ж. Якщо ти втомилася, візьми відпустку та їдь на море. Я тобі слова не скажу. Адже я розумію, що сили в людини іноді виявляються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватись. А людяність у людині – вона чи є, чи її немає. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так вважаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній бачитимуть лише божевільну… Моє серце вже зараз готове розірватися від сорому…
– І що мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита. – Знову терпіти?
– Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чай.
Вона, здається, дуже хотіла…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
